Поиск по сайту
Проект публикации книги «Познай самого себя»
Узнать, насколько это интересно. Принять участие.

Короткий адрес страницы: fornit.ru/586

Этот материал взят из источников:
Методичні розробки з медичної психології - Міністерство охорони здоров’я України Українська медична стоматологічна академія Кафедра психіатрії
наркології та медичної психології
Список основных тематических статей >>
Этот документ использован в разделе: "Книги по медицине"Распечатать
Добавить в личную закладку.

Книги по медицине - Методичні розробки з медичної психології

Методичні розробки з медичної психології

Міністерство охорони здоров’я України Українська медична стоматологічна академія Кафедра психіатрії, наркології та медичної психології

ЗАНЯТТЯ №1

 

ПРЕДМЕТ І ЗАВДАННЯ МЕДИЧНОЇ ПСИХОЛОГIЇ. МОЗОК ТА ПСИХIКА

 

Психіка - це системна специфiчна властивiсть високоорганiзованої матерiї (мозку) вiдображати об’єктивну дiйснiсть i на основi збудованого при цьому психiчного образу цiлеспрямовано регулювати дiяльнiсть суб’єкта. Правильнiсть вiдображення регулюється практикою за принципом зворотнього зв’язку.

Психiка виникла на одному з етапiв бiологiчної еволюцiї i сама стала її фактором, забезпечуючи адаптацiю органiзмiв до умов життя, що зростали і ускладнювались. Основною рушiйною силою розвитку людської психiки є:

 - iсторичний лад;

 - активна трудова дiяльнiсть;

 - розвиток абстрактного мислення, свiдомостi;

 - розвиток мови;

 - високоорганiзований мозок з неокортексом, нервова система.

У людини психiка набуває якiсно нової структури, виникає провiдний рiвень регулювання дiяльностi, формується особистiсть, що є джерелом вищих проявiв активностi психiки.

Психологiчне пiзнання є настiльки ж давнiм, як i сама людина, яка не змогла б iснувати, не орiєнтуючись у мотивах поведiнки i властивостях характеру своїх близьких.

Психологія - це наука, що вивчає факти, закономiрностi i механiзми розвитку i функцiонування психiки як особливої форми життєдiяльностi.

ОСНОВНI ЕТАПИ РОЗВИТКУ ПСИХОЛОГIЇ

1. Психологiя як наука про душу виникла бiльш нiж 2 тисячi рокiв тому в межах фiлософiї. Наявнiстю душi намагалися пояснити усi незрозумiлi явища в життi людини.

2. 17-те столiття. У зв’язку з розвитком природничих наук виникає психологiя як наука про свiдомiсть, якою визначали здатнiсть думати, вiдчувати, бажати.

3. 70-тi роки 19-го столiття. Розвиток психологiї як самостiйної науки. Своїм завданням мала спостерігати за тими явищами, якi можна безпосередньо побачити (поведiнка, вчинки, реакцiї людини). Мотиви, що спричиняють вчинки, не враховувались. Виникнення експериментальної галузi психологiї.

4. Розвиток сучасної психологiї.

Вiтчизняна медична психологiя розвивалась i розвивається згiдно з наступними основними принципами:

1)     детермiнiзм - психiчнi явища визначаються засобами життя i змiнюються при змiнi зовнiшнiх умов;

2)    системнiсть - єднiсть свiдомостi i дiяльностi;

3)     розвиток - психiку можна правильно зрозумiти, якщо дотримуватись поняття про її безперервний розвиток, змiнюванiсть, перехiд вiд одного рiвня до iншого як процес та результат дiяльностi.

Особливостями сучасної медичної психологiї є широке використання технiчних досягнень - кiбернетичних i теоретично-iнформацiйних моделей, тонких математичних розрахунків душевних рухiв. Активно розвиваються галузi психологiї, що взаємодоповнюють медичну психологію, - соцiальна психологiя, космiчна, комп’ютерна, психологiя промислових взаємо-стосунків, охорони здоров’я, психологiя манiпуляцiй iндивiдумом i натовпом: етологiя - наука про поведiнку та iн. Актуальними є проблеми психосоматики, радiацiйної, екологiчної психологiї, сексологiї, профвiдбору до медичних вузiв, визначення «професiограми» майбутнього лiкаря при виборi вузької спеціальності і т. ін.

ЗДОБУТКИ ВIТЧИЗНЯНИХ ВЧЕНИХ:

I.М. Сєченов (1829-1905) - засновник вiтчизняної нейрофiзiологiї, психофiзiологiї та матерiалiстичної психологiї. Розробив об’єктивний метод дослiдження психiчної дiяльностi. Розглядав психiчний компонент як iнтегральну частину головного мозку. Розробив принцип рефлекторної дiяльностi усiх систем органiзму, у тому числi свiдомих i несвiдомих психiчних актiв.

В.М. Бехтєрєв (1857-1927) - видатний невропатолог, психiатр, психолог, морфолог та фiзiолог нервової системи. Спираючись на вчення I.М. Сєченова, розвинув та збудував «об’єктивну психологію». Рефлекторна теорія стала надiйною основою розумiння як нормальних, так i патологiчних психiчних явищ. Засновник вітчизняної теорії поведінки, психорефлексологiї. Заснував першу експериментально-психологiчну лабораторiю (Казань, 1885 р.) i перший у свiтi центр комплексного вивчення людини (1908).

I.П. Павлов (1849-1936) - видатний нейрофiзiолог, засновник матерiалiстичного вчення про вищу нервову дiяльнiсть. Розробив учення про нервiзм, першу та другу сигнальнi системи, фазовi стани. Пiдняв рефлекторну теорiю на принципово новий рiвень. Теоретичнi гiпотези    I.М. Сєченова про рефлекторну природу дiяльностi мозку розвинув до експериментально обгрунтованого вчення. Довiв динамiчний характер локалiзацiї функцiй у корi великих пiвкуль, внiс чiткiсть до розумiння фiзiологiчної сутностi типiв нервової системи.

В Українi психологiя як самостiйна наука вiдокремлюється з середини ХIХ столiття. У 1862 роцi у Київськiй духовнiй академiї заснована кафедра психологiї, потiм - лабораторiя психологiї пiд керiвництвом М. Троїцького. Представники нової хвилi української психологiї - професори                  I.А. Сiкорський, Г.I. Челпанов, С.Л. Франк, М. Бердяєв, П.Д. Юркевич,       Є. Трубецькой. Г.I. Челпанов пiсля переїзду до Москви, заснував там психологiчний iнститут.

На початку ХХ столiття сформувалися вiдомi школи в Одесi, Києвi (I.М. Сєчєнов, I.I. Мечнiков, Н. Ланге, С.Л. Рубінштейн).

У 20-30 роках у Харковi заснований психоневрологiчний iнститут i при ньому психологiчний вiддiл, що був одним iз провiдних центрiв експериментальної психологiї. Тут працювали всесвітньо вiдомi вченi - Л.С. Виготський, А.Н. Леонтьєв, А.В. Запорожець, О.Р. Лурiя,                 П.I. Зiнченко, П.Я. Гальперiн, Д.М. Узнадзе та iн.

Українськi вченi внесли вагомий внесок у розвиток свiтової психологiї. Однак, починаючи з середини 30-х рокiв, загальнi негативнi наслiдки ставлення тоталiтарної країни до наук суттєво загальмували і змiнили розвиток багатьох напрямкiв медичної психологiї.

ОСНОВНI ТЕОРIЇ ПСИХIЧНОЇ ДIЯЛЬНОСТI:

Рефлекторний принцип психічної діяльності (I.М.Сєченов). Психiка рефлекторна. Робота психiки забезпечена фiзiологiчними механiзмами: iз них однi реалiзують сприйняття впливiв, другi - перетворення їх у сигнали, третi - планування й регулювання поведiнки тощо. В основi кожного поруху нервової системи знаходиться рефлекс (вiд лат. reflexus - вiдображення) чи реакцiя органiзму на подразнення, здiйснювана за допомогою нервової системи. Аналiзуючи рефлекси головного мозку, I.М.Сєченов видiляє 3 складових частини: початкову (зовнiшнє подразнення та перетворення його органами вiдчуттiв у первинне збудження, iмпульс, що передається у мозок); середню (процеси збудження i гальмування у мозковi, виникнення вiдчуттiв, уявлень, думок, тобто процесiв вiдображення) і кінцеву (зовнiшнi рухи - видима реакцiя). Таким шляхом органiзм безперервно, рефлекторно i оптимально адаптується в iндивiдуальнiй «екологiчнiй нiшi».

Динамічна локалізація психічних функцій (I.П.Павлов). На органiзм одночасно дiє велика кiлькiсть подразникiв, що по-рiзному збуджують рiзнi дiлянки кори головного мозку. Пiд локалiзацiєю функцiй розумiють динамiчну структуру, що складається iз розмаїття збуджених та загальмованих дiлянок нервової системи, якi здiйснюють аналiз та синтез сигналiв, що доходять до органiзму, виробляють систему тимчасових зв’язкiв та забезпечують «рiвновагу органiзму з середовищем».

Теорія функціональних систем (А.П.Анохiн). Однi й тi ж структури (корковi i глибиннi нервовi центри, провiднi шляхи, периферичні нерви, виконавчi органи) можуть брати участь у здiйсненнi найрiзноманiтнiших функцiональних зв’язкiв, i входять до багатьох функцiональних систем у рiзних комбiнацiях. Таким чином, ураження однiєї з дiлянок кори головного мозку не повнiстю порушує дiяльнiсть усiєї системи, оскiльки елементи, якi лишилися, замiщують втрачену функцiю. Однак, кожне ураження функцiональної системи, призводить до змiни психiчних функцiй.

У дослiдженнях локальних уражень мозку (А.Р.Лурiя) встановлено, що вищi психiчнi функцiї, такi як пам’ять та мислення, мають поширене нейрофiзіологiчне представництво у всiй корi великих пiвкуль. А фiзiологiчною основою пiзнавальних процесiв є iнтегративна дiяльнiсть нервових клiтин.

Аналiз та синтез зорових, слухових, смакових, кiнестетичних, тактильних та нюхових сприйнять вiдбувається локально у однiй з вiдповiдних дiлянок (долей, звивин) пiвкуль.

Вчення про аналiзатори та про динамiчну локалiзацiю функцiй долає недолiки як еквiпотенцiоналiзму (твердження про рiвномiрнiсть i тотожнiсть розподiлу функцiй мiж усiма дiлянками кори головного мозку), так i вузького локалiзацiоналiзму (розгляд локалiзацiї певної психiчної функцiї цiлком в однiй дiлянцi головного мозку).

Вчення про динамічний стереотип (I.П. Павлов, А.Р.Лурiя). Iнтегративна дiяльнiсть кори головного мозку, виконуючи адаптацiю до багаторазових одноманiтних подразнюючих впливiв iз навколишнього середовища призводить до утворення сталої системи нервових зв’язкiв - так званого динамiчного стереотипу. При наявностi вироблених динамiчних стереотипiв рiзнi дiї виконуються швидко, чiтко i супроводжуються позитивними емоцiями. Разом зi змiнами навколишнього середовища має змiнюватися i динамiчний стереотип. Однак, чим давнiший та мiцнiший стереотип (наприклад, звички), тим важче вiн пiддається перебудовi, а iнодi призводить до конфлiкту i нервових зривiв.

В наш час, окрiм загальної психологiї, що вивчає найбiльш загальнi закономiрностi психiки, теоретичнi принципи i методи психологiї, активно розвивається багато галузей, зумовлених питаннями практики: психологiя працi i творчостi, релiгiї, спорту, педагогiчна, вiйськова, космiчна, вiкова (дитяча, пiдлiткова, молодiжна, геронтопсихологiя), порiвняльна (зоопсихологiя), соцiальна психологiя. В останнi роки з’явилися екологiчна, експериментальна психологiя, психогенетика, етнопсихологiя та iн.

Медична психологія - наука про психологiчнi аспекти професiйної дiяльностi лiкаря та iнших медпрацiвникiв, психiки хворого та його рiдних, а також усiєї системи лiкувально-профiлактичних i психотерапевтичних впливiв, спрямованих на якнайшвидше одужання i вiдновлення працездатностi хворого.

ЗАВДАННЯ МЕДИЧНОЇ ПСИХОЛОГIЇ

1. Вивчення взаємодiї психiчних та соматичних процесiв при виникненнi i розвитку захворювань.

      2.Вивчення закономiрностей формування уяви про свою хворобу у пацiєнта.

      3.Формування адекватних особистiстних установок, що пов’язанi з лiкуванням; використання компенсаторних та захисних механiзмiв особистостi з лiкувальною метою.

4. Вивчення психологiчної дiї методiв i засобiв лiкування (медикаментiв, лабораторних обстежень, хiрургiчних, терапевтичних та iнших втручань) з метою забезпечення їх максимальної позитивної дiї на фiзичний та психiчний стан пацiєнта.

5. Вивчення динамiки психiчних розладiв у зв’язку з лiкуванням.

6. Вивчення психологiчних аспектiв органiзацiї лiкувального середовища (стацiонару, полiклiнiки, санаторiю та iн.).

7. Вивчення стосункiв хворих iз рiдними, медперсоналом та мiж собою.

8.Вивчення закономiрностей психологiчного впливу лiкаря на хворого при виконаннi дiагностичної, лiкувальної, профiлактичної роботи, рацiональної побудови взаємостосунків учасникiв лiкувального процесу, попередження ятрогенiй.

9. Розробка принципiв та методiв психологiчного впливу у клiнiцi.

     10.Дидактико-психологiчнi аспекти навчання студентiв у клiнiцi.

Розрiзняють загальну та спецiальну медичну психологiю.

Загальна - вивчає основнi закономiрностi психологiї хворої людини, стосунки лiкаря з хворим, атмосферу лiкувального закладу.

Спеціальна - вивчає аспекти лiкувальної етики в лiкувально-профiлактичних установах при спiлкуваннi з конкретним хворим, психологiчнi особливостi при рiзних захворюваннях, наприклад, при межових нервово-психiчних розладах, серцево-судинних, iнфекцiйних, онкологiчних, гiнекологiчних, шлунково-кишкових та iнших захворюваннях; у тих, хто має вади органiв та систем, - слiпоту, глухоту, глухонiмоту та iн., медико-психологiчнi аспекти суїцидологiї, трудової, вiйськової та судової експертизи та iн.

Структура медичної психологiї мiстить: клiнiчну психологiю, соматопсихологiю, психодiагностику, патопсихологiю, нейропсихологiю, медичну деонтологiю, психогiгiєну, психопрофiлактику, психо-фармакологiю, психотерапiю, психiчну реабiлiтацiю.

Патопсихологія - наука про закономiрностi порушень психiки при рiзних захворюваннях (на вiдмiну вiд психопатологiї або загальної психiатрiї, якi вивчають психiчнi захворювання та межовi стани).

Соматопсихологія - вивчення впливу психологiчних чинникiв на виникнення соматичних захворювань.

Нейропсихологія - вивчення змiн психiки при локальних та дифузних ураженнях головного мозку.

Психофізіологія - вивчає нейрофiзiологiчнi механiзми психiчних процесiв.

Етика (у тому числi лiкарська) - вчення про мораль, систему норм поведiнки людей, суспiльний обов’язок.

Медична деонтологія є складовою частиною лiкарської етики. Це наука про професiйну поведiнку медпрацiвника, систему взаємостосунків мiж лiкарем та хворим протягом лiкування, принципи поведiнки медперсоналу, спрямовані на максимальне посилення успiшностi лiкування, знищення можливих шкiдливостей (ятрогенiй) у медичнiй роботi.

Методи медичної психології (шляхи та прийоми наукового пiзнання психiчних явищ та iх закономiрностей):

1.                     Спостереження: зовнiшнє (спостереження зi сторони); внутрiшнє (самоспостереження); вiльне, включене, стороннє.

2.                     Бесiда - опитування: усне, письмове, вiльне, стандартизоване.

3.                     Експеримент: тестування (тести-завдання, тести-опитування, проективнi методики); природнi та лабораторнi експерименти.

Експериментальний метод полягає у спрямованому створеннi умов для видiлення фактора психiки, що вивчається, та реєстрацiї наслiдкiв його дiї. Експеримент буває констатуючим, формуючим (навчаючим) i виховним.

Експериментальнi методики можуть бути груповими i iндивiдуальними, вербальними i дiйовими, дiагностичними i прогнозуючими.

До експериментальних вiдносять також ряд непсихологiчних методик: електроенцефалографiчне дослiдження (ЕЕГ), проби на потовидiлення, вивчення серцево-судинної дiяльностi (частота пульсу, показання АТ), електроопору шкiри, та iн.

Основним методом, що застосовується у клiнiцi, є психодiагностичний. Мета психодiагностичного дослiдження - встановлення психологiчного дiагнозу, тобто особливостей функцiонування i рiвня розвитку психiчних процесiв особистостi, прогноз i розробка рекомендацiй у відповідності з завданнями обстеження.

ЕТАПИ ПРОВЕДЕННЯ ПСИХОЛОГIЧНОГО ОБСТЕЖЕННЯ:

1.                Формулювання завдання та розробка методики обстеження.

 У бесiдi з лiкарем уточнюється мета експертизи, особливостi анамнезу захворювання, лiкування та його можливий вплив на психiку. Вивчаються матерiали iсторiї хвороби, при вiдсутностi даних, що цікавлять, збирається додатковий анамнез.

2.                     Бесiда з хворим.

 Протягом бесiди i спостереження уточнюються завдання, встановленi клiнiцистами, i план дослiдження: вибiр методик, послiдовнiсть їх застосування.

Бесiда розпочинається з розпитування паспортних даних. Далi з’ясовується стан свiдомостi: орiєнтування хворого в часi, мiсцевостi i власнiй особi; орiєнтовно визначається стан пам’ятi, уваги (як добре вiн пам’ятає дати власного життя та загальновiдомих iсторичних подiй), культурний рiвень хворого, його освiченiсть, ерудицiя, коло iнтересiв, потреби. Визначаються особливостi особи хворого до захворювання, оцiнка змiн самопочуття i працездатностi протягом хвороби.

3.                      Виконання завдань за методиками.

 Завдання пропонуються вiд простих до бiльш складних. Визначаються стан пам’ятi, уваги, мислення. Пропонуються особистнiснi опитувальники. Кожнiй з методик обов’язково передує детальний iнструктаж. Обов’язково слiд перевiрити, наскiльки вiрно хворий зрозумiв iнструкцiю. Всi дослiдження ретельно протоколюються.

Психологiчнi тести не є головними при оцiнцi iндивiдуальних особливостей психiки. Вони лише доповнюють данi клiнiчного обсте-ження пацiєнта (ретельний збiр анамнезу, бесiда, спостереження, результати клiнiко-лабораторних дослiджень).

4.                Аналiз отриманих при обстеженнi даних, їх узагальнення.

5.                Заключення, яке має вiдображати якiснi особливостi перебiгу психiчних процесiв хворого, попереднiй дiагноз.

 

ЗАНЯТТЯ №2

ПIЗНАВАЛЬНI ПРОЦЕСИ В НОРМI ТА ПРИ ПАТОЛОГIЇ ВIДЧУТТЯ ТА СПРИЙНЯТТЯ

 

ТРИВАЛIСТЬ ЗАНЯТТЯ: 2 академiчнi години.

МЕТА ЗАНЯТТЯ: вивчити визначення та структуру вiдчуттiв i сприйняття, що таке вiдображення, поняття аналізатора, вiковi особливостi чуттєвого пiзнання. Ознайомити студентів з методиками дослiдження сприйняття.

МIСЦЕ ПРОВЕДЕННЯ ЗАНЯТТЯ: навчальна кiмната, комп’ютерний клас, стацiонар психiатричного вiддiлення.

ОБЛАДНАННЯ ЗАНЯТТЯ: таблицi «Вiдчуття та сприйняття», комп’ютерна програма «Тести психологiчних дослiджень», атлас екпериментально психологiчних дослiджень, грамзаписи, дiагностичнi завдання, тематичнi хворi, електрифiкованi стенди локалiзацiї функцiй i симптоми їх пошкодження в корi головного мозку; стенди провiдних шляхiв спинного мозку.

 

Уся iнформацiя iз зовнiшнього та внутрiшнього середовища потрапляє до людини внаслiдок процесiв вiдчуття та сприйняття. Вiдчуття i сприйняття є початковою ланкою, першим ступенем пiзнавальної дiяльностi людини або ж етапом чуттєвого пiзнання, живого споглядання реальної дiйсностi.

ВЧЕННЯ ПРО АНАЛIЗАТОРИ.

 Анатомо-фiзiологiчний апарат, спецiалiзований для сприйняття подразникiв, I.П. Павлов назвав аналiзатором. Фiзiологiчний механiзм вiдчуття являє собою цiлiсну рефлекторну дугу, яка здiйснює прямий та зворотний зв’язок мiж центральним і периферичним вiддiлами аналiзатора. Окрiм аналiзатора, рефлекторний апарат включає в себе виконуючий механiзм, а саме: сукупнiсть командних нейронiв, мотонейронiв i спецiалiзованi нейрони-модулятори, що змiнююють ступiнь збудження нейронiв.

У залежностi вiд виду чутливостi розрiзняють зоровий, слуховий, нюховий, смаковий, дотиковий, руховий аналiзатори.

Аналізатор - це складний функцiонально єдиний нейронний механiзм аналiзу зовнiшнiх та внутрiшнiх подразникiв. Вiн розпочинається рецептором на периферiї i закiнчується у корi головного мозку. Корковi зони рiзних аналiзаторiв перекривають один одного: серед них розрiзняють ядерну зону i розсiянi елементи в рiзних дiлянках кори.

Аналiзатор складається з 3-х частин:

1). Периферичний вiддiл або рецептори (органи чуття) - вiдповiдає за трансформацiю визначеного виду дiї енергiї у нервовий процес. Наприклад, для зорового аналізатора - це дiя свiтлових променiв на сiткiвку ока, на шар колбочок i паличок, клiтини якого мiстяь зоровий пурпур. Пiд впливом свiтла вiн надсилає специфiчнi iмпульси бiполярним клiтинм другого шару сiткiвки, якi, в свою чергу, вступають у контакт з клiтинами третього шару сiткiвки - ганглiозними клiтинами, паростки яких складають зоровий нерв.

2). Передаючий вiддiл (провiднi шляхи) - чуттєвi нерви, по яких збудження передається до центрального вiддiлу аналiзатора (аферентнi або центрострімкі), i тi, що здiйснюють зворотний зв’язок (еферентнi або центробiжнi), по яких iмпульси iз вищерозташованих центрiв, особливо iз кори великих пiвкуль головного мозку, передаються до нижніх рiвней аналiзатора, в тому числi до рецепторiв, i регулюють їх активнiсть. Для здорового аналiзатора це - зоровий перехрест, який утворює зоровий нерв у порожнинi черепа. Позаді перехреста проходить зоровий канатик, волокна якого спрямовуються до первинних зорових центрiв (латеральне колiнчасте тiло, подушка зорового бугра - пiдкорковi зоровi центри). Вiд латерального колiнчастого тiла починається останнiй (центральний) нейрон зорового шляху, що йде у складi пучка Грацiоле до кори головного мозку, до коркового центру зору, розмiщенному у потиличнiй долi.

3). Центральний вiддiл - корковi проекцiйнi зони окремих аналiза-торiв.

Кожний аналiзатор розрiзняє лише свiй окремий вид подразникiв i потiм подiляє його на окремi елементи.

Рефлекторнi дуги безумовних рефлексiв (харчовий, пасивно-оборонний та iн.) замикаються на рiвнi спинного мозкового стовбура, умовних - у корi головного мозку.

Відчуття - це психiчний процес вiдображення окремих влативостей предметiв або явищ при безпосереднiй їх дiї на органи чуття.

Вiдчуття є початковим елементарним джерелом усіх наших знань про зовнiшнiй та внутрiшнiй свiт, i є частиною сприйняття (рецепцiї) усiєї iнформацiї, яка сприймається рецепторами.

Чутливість - це здатнiсть вiдчувати вплив на рецепторний апарат рiзних екзо- i ендогенних факторiв.

КЛАСИФIКАЦIЯ ВIДЧУТТIВ

1. За наявнiстю або вiдсутнiстю безпосереднього контакту з подразником:

 - контактнi (смаковi, больовi, тактильнi);

 - дистантнi (зоровi, слуховi, нюховi).

2. За мiсцем розташування рецепторiв:

 - екстероцепцiя;

 - iнтероцепцiя;

 - пропрiоцепцiя.

3. За часом виникнення в ходi еволюцiї:

 - давня чуттєвiть (контактна, больова);

 - нова чуттєвiть (дистантна, зорова).

4. За видом аналiзатора (по модальностi подразника):

 - зоровi;

 - слуховi;

 - нюховi;

 - смаковi;

 - дотиковi;

 - статичнi;

 - кiнестетичнi;

 - температурнi;

 - больовi;

 - органiчнi (спраги, нудоти, голоду);

 - вiбрацiйнi.

Основнi характеристики вiдчуттiв: якiсть, сила, тривалiсть.

Вiдчуття залежать вiд внутрiшнiх умов, стану аналiзатора, сукупностi психiчних факторiв.

Усяке вiдчуття супроводжується тiєю чи iншою (позитивною або негативною) емоцiйною реакцiєю, що залежить вiд iндивiдуальних властивостей органiзму.

ЗАГАЛЬНI ОСОБЛИВОСТI ВIДЧУТТIВ:

1.            Пороги вiдчуттiв: нижнiй, верхнiй, порiг розрiзнення.

Нижнiй абсолютний порiг (мiнiмальний) - та найменша величина подразника, яка здатна викликати ледь помiтне вiдчуття.

Верхнiй абсолютний порiг (максимальний) - найбiльша сила подразника, при якiй ще виникає рiвноцiнне подразнику вiдчуття.

Порiг розрiзнення (диференцiальний) - та найменша змiна подразника, яка викликає лише помiтну рiзницю у вiдчуттi.

2. Адаптацiя - пристосування чутливостi до постійно дiючого подразника, що проявляється пiдвищенням чи зниженням порогiв. Адаптацiя бiльш висока до нюхових, тактильних, свiтлових подразникiв, значно нижча - до больових сигналiв.

3. Взаємодiя i сенсибiлiзацiя - змiна чутливостi однiєї iз систем аналiзаторiв пiд дiєю другої системи, що зумовлено корковими зв’язками мiж аналiзаторами. Слабкi сигнали iз будь-якої системи аналiзаторiв пiдвищують чутливiсть iншої системи, а сильнi - знижують. Наприклад, вiдомо, що дитину, яка плаче, можна заспокоїти, якщо вiдволiкати його увагу за допомогою сильнiшого подразника. При яскравому освiтленнi звук вiдчувається голоснiше. З iншого боку, деякi люди пiд час роботи вмикають радiо, що грає неголосно; при навчаннi читанню людей з поганим зором використовують неголосне цокання годинника. Сенсибiлiзацiя - пiдвищення чутливостi в результатi взаємодiї вiдчуттiв.

4. Контраст (одночасний або послiдовний) - змiна iнтенсивностi вiдчуттiв пiд впливом попереднього або супровідного подразника. При одночаснiй дiї двох подразникiв виникає одночасний контраст. Широко вiдомим є явище послiдовного контрасту: пiсля холодного слабкий тепловий сигнал здається гарячим, вiдчуття кислого пiдвищує чутливiсть до солодкого.

5. Синестезiї - iрадiацiя вiдчуттiв з одного аналiзатора на iнший зі збудженням невластивої даному аналiзатору модальностi вiдчуття. Наприклад, пiд впливом звукiв можуть виникнути свiтловi вiдчуття, колiр може викликати вiдчуття холоду. Деякi композитори (А.М. Скрябiн,     М.К. Чурльонiс), поети (А. Рембо) мали кольоровий слух. Поширена в наш час так звана світломузика базується на злиттi музики та кольору для одержання бiльш сильного естетичного враження, вiдчуття неподiльностi, цiлiсностi музики i кольору.

Сприйняття - психiчний процес вiдображення у свiдомостi людини предметiв та явищ в цiлому, тобто в сукупностi їх властивостей, при безпосереднiй дiї на органи чуття. Сприйняття - це синтез комплексу наявних вiдчуттiв з уявленням.

КЛАСИФIКАЦIЯ СПРИЙНЯТТІВ:

1.                У вiдповiдностi з формами iснування матерiї:

 - сприйняття простору;

 - сприйняття часу;

 - сприйняття руху.

2.                В залежностi вiд аналiзаторiв, що беруть участь у сприйняттi:

 - зоровi;

 - слуховi;

 - дотиковi;

 - кiнестетичi;

 - нюховi;

 - смаковi.

Рiзнi види сприйняттів рiдко зустрiчаються у чистому виглядi. Зазвичай, вони комбiнуються, внаслідок чого виникають складнi види сприйняття.

3.                За складнiстю:

 - простi;

 - складнi.

4.                За ступенем залученостi уваги та вольового зусилля (в залежностi вiд ступеня цiлеспрямованостi дiяльностi особистостi):

 - ненавмисне (мимовiльне);

 - навмисне (довiльне).

Сприйняття, як i вiдчуття, є осмисленим i активним процесом, результатом аналiтико-синтетичної дiяльностi мозкових вiддiлiв аналiзаторiв. Будь-яке сприйняття має моторний компонент (дотик, рух очей): людина сприймає свiт у дiяльностi, протягом працi, тим самим поглиблюючи i вдосконалюючи сприйняття. Протягом набуття досвiду сенсорний i руховий апарати з’єднуються у єдину систему (I.М. Сєченов).

ЕТАПИ ЦIЛЕСПРЯМОВАНОГО СПРИЙНЯТТЯ:

1. Пошук об’єкта;

2. Видiлення найбiльш характерних його ознак;

3. Розпiзнавання об’єкта (включення його до певної категорії речей i явищ); на цей процес завжди впливають властивостi особистостi.

ВЛАСТИВОСТI СПРИЙНЯТТЯ:

1.                Предметнiсть - усвiдомлене видiлення i спiвставлення отриманих iз зовнiшнього свiту вiдомостей до свiту взагалi.

2.                Цiлiснiсть - здатнiсть об’єднувати у цiле окремi елементи предмета протягом процесу сприйняття. Залежить вiд досвiду людини (системи набутих понять).

3.                Вибірковість - перевага у видiленні одних предметiв серед iнших. Залежить вiд властивостей предмета («фігури» вiдносно «фону»), суб’єктивних установок, минулого досвiду.

4.                Осмисленість - розумiння сутi того, що ми сприймаємо, з позиції набутих знань, накопиченого досвiду. Це дає можливiсть пiдключити новi знання до системи сформульованих ранiше.

5.                     Активнiсть - здатнiсть до стiйкого, ефективного, планомiрного, цiлеспрямованого сприйняття («спостережливість»).

ЗАКОНОМIРНОСТI ВIДЧУТТIВ ТА СПРИЙНЯТТЯ У НОРМI:

1. Чуттєва жвавiсть (вiдчуття реальностi образiв, що сприймаються);

2. Екстрапроекцiя (проекцiя образiв на мiсце знаходження того, що сприймається);

3. Вiдсутнiсть довiльної змiни образiв (сприйняття предметiв як постiйних за своєю формою, кольору i т.д.), - константність;

4. Аперцепцiя - система сприйнять, закладених у минулому досвiдi людини, з якими постiйно спiввiдносяться образи, що сприймаються.

ТЕОРIЯ РЕФЛЕКТОРНОГО ВIДОБРАЖЕННЯ

(I.М. Сєченов, I.П. Павлов, А.А. Ухтомський)

Фiзiологiчною основою сприйняття є взаємодiя рiзних систем аналiзаторів чи окремих частин одного й того ж аналізатора, з утворенням на цiй основi умовних рефлексiв на комплекснi подразники. Як наслідок, у людини виникає більш-менш складний образ предмета або явища в цiлому. Вiдбувається не просте фотографiчне вiдображення певного об’єкта, але й вiдображення його у динамiцi (за допомогою процесiв збудження та гальмування), у часi i в просторi, із розумiнням змiсту та певним емоцiйним ставленим до суб’єкта сприйняття (позитивним чи негативним, притягуючим чи вiдштовхуючим, викликаючим вiдчуття задоволення чи страху). Образи, що формуються протягом сприйняття, осмислюються, конкретизуються та узагальнюються iз попереднiм досвiдом у виглядi знань та уявлень.

Однiєю з необхiдних умов нормальної психiчної дiяльностi людини є певний мiнiмум подразникiв, котрі надходять до мозку iз органiв чуття (I.М. Сєченов). Клiнiчно пiдтверджено, що людина, яка не отримує необхiдної кiлькостi подразникiв внаслідок патологiї органiв чуття, засинає або ж заглиблюється у забуття i нiчого не пам’ятає, що вiдбувається з нею. Сенсорна ізоляція (депривацiя) - обмеження кiлькостi подразникiв на органи чуття (перебування людини в космосi, пiдводнi види робiт та iн.). Iнформацiйний голод, пов’язаний з вiдключенням аналiзаторних систем при сенсорнiй депривацiї, призводить до дезорганiзацiї особистостi.

Iлюзії - спотворене сприйняття реально iснуючої дiйсностi. При цьому змiст сприйнятих образiв не вiдповiдає дiйсностi i має iнший змiст.

КЛАСИФIКАЦIЯ IЛЮЗIЙ:

1.                За етiологiєю:

1) фiзичнi iлюзiї - виникають вiнаслiдок прояву певних фiзичних властивостей предметiв та речовин (оптичних, електромагнiтних, гравiтацiйних);

2) фiзiологiчнi iлюзiї - обумовленi фiзiологiчними особливостями функцiонування аналiзатора (зорового, вестибулярного, дотикового та iн.);

3) психiчнi ілюзії - виникають при афективно (афект - дуже сильна емоцiя) змiненiй свiдомостi, появi застiйної домiнанти якихось певних уявлень, змiнах деяких iнших психiчних функцiй.

2. За аналiзаторам: зоровi, слуховi та iн.

3. За складнiстю: простi, складнi (парейдолiчнi, коли в звичайних силуе-тах людина вбачає фантастичнi, частiше загрозливі, картини).

Уявлення - це образи предметiв і явищ об’єктивого свiту, якi сприйнятi ранiше i безпосередньо не діють на органи чуття у даний момент, тобто, слiди вiдчуттiв та сприймань, що мали мiсце у минулому. Уявлення - пiдсумок чуттєвого пiзнання людиною свiту, так званий чуттєвий досвiд, основа прогнозу для пiзнання та дiї.

ВIДМIННОСТI УЯВЛЕНЬ ВІД СПРИЙНЯТТІВ:

 - мають узагальнюючий характер;

 - недостатньо чуттєво яскравi;

 - фрагментарнi;

 - iндивiдуальнi та суб’єктивнi;

 - можуть змiнюватися та зникати;

 - залежать вiд пам’ятi, домiнуючого у розвитку аналiзатора, особивостей сприйняття, характеру, iнтелекту.

Уявлення не бувають iзольованими: протягом пiзнавальної дiяльностi вони групуються, асоцiюються.

Асоціація - це зв’язок між уявленнями, грунтований на минулому досвiдi, коли одне з уявлень, сплинувши у свiдомостi, викликає за якимись ознаками (схожiсть, близькiсть, протиріччя та iн.) iнше.

Ейдетизм - це здатнiсть зеркально точно вiдтворити в уяві уже iснуюче ранiше сприйняття, що трапляється найчастiше у дитячому вiцi.

ВIКОВI ОСОБЛИВОСТI СПИЙНЯТТЯ:

Уявлення - головний компонент дитячого сприйняття, уяви та фантазiй. Дiтям властива надзвичайна яскравiсть та образнiсть уявлень (ейдетизм), тому їм важко вiдрiзнити образи уявлень вiд безпосередньо сприйнятого.

У зв’язку з яскравiстю уявлення, жвавiстю фантазiї, нестiйкою увагою i недостатнiм розвитком логiчного мислення сприйняття дiтей вiдрiзняється вiд сприйняття дорослого:

1)               поверховістю;

2) фрагментарнiстю;

3)               яскравим емоцiйним забарвленням.

Уявлення вiдрiзняються:

 1) меньшим узагальненням;

 2) бiльшою конкретнiстю.

Розвиток сприйняття дитини в онтогенезi

Новонароджений в зв’язку з недосконалістю своєї ЦНС бачить свiт перевернутим (як у фотоапаратi). Однак, з перших же днiв свого життя вiн не лише спостерiгає цей свiт, але й вiдчуває його на дотик. Внаслідок цього виникають і удосконалюються зв’язки мiж зоровим, шкiрним та м’язово-руховим аналiзатором і формується звичайне для людини сприйняття навколишнього:

15 день - фiксує погляд на предметах, що рухаються;

8 тижнiв - зупиняє погляд на нерухомих предметах;

3 мiсяцi - повертає голову до того, хто говорить; розпочинаються кольоровi сприйняття; виникає сприйняття як образ предмета; слiдкує очима за предметами, що рухаються;

1 рiк - сприйняття простору обмежується рамками свого тiла. Сприйняття слова як цiлiсного звукового i смислового комплексу; розумiє просте речення, хоча не знає змiсту складових слiв;

1,5 року - вiдрiзняє своє дзеркальне вiдображення вiд тiла;

2 роки - активно манiпулює словами у зв’язку з об’єктами i дiями; добре сприймає простi геометричнi форми;

3 роки - використовує уявлення «простору в просторi», починає диференцiювати «праве- лiве»;

4-5 рокiв - вiзуальне вiдображення складних форм ускладнене;

Пiсля 6 рокiв - дослiдження форм предметiв лише очима, розвиток просторового уявлення.

У зрiлому та похилому вiцi вiдбувається зниження смакової, нюхової, больової та тактильної чутливості, залишаючись на межi нижнього показника норми. Знижується здатнiсть до акомодацiї із розвитком далекозорості, звужується поле зору. Знижується слух до рiвня глухуватості, особливо - на розрiзнення мови, мовлення. На пiзнiх етапах старостi звужуються дiапазони усiх сенсорних систем органiзму.

ОСНОВНI ВИДИ РОЗЛАДIВ ВIДЧУТТЯ І СПРИЙНЯТТЯ

1.                Гiперестезiя - пiдвищена чутливiсть до зовнiшнiх подразникiв.

2.                Гiпестезiя - знижена чутливiсть із пiдвищенням порога сприйняття. Анестезiя - повна втрата чутливостi.

3.                Парастезiї - неприємнi багатомiрнi вiдчуття (печiя, поколювання, стягування) на поверхнi тiла, що виникають при органiчному чи функцiональному розладi нервових провiдникiв (наприклад, судинної iннервацiї).

4.                Галюцинацiї - хибнi сприйняття без реального об’єкта, коли виникають чуттєвi зоровi, слуховi та iншi образи, причому у цей момент на органи вiдчуттiв не дiє вiдповiдний їм подразник. Галюцинацiї не залежать вiд волi та свiдомостi людини i є продуктом хворого мозку (вiдносяться до так званих «продуктивних розладiв психіки»).

 

 

 

ЗАНЯТТЯ №3

 

ПIЗНАВАЛЬНI ПРОЦЕСИ. МИСЛЕННЯ ТА МОВА

 

ТРИВАЛIСТЬ ЗАНЯТТЯ - 2 академiчнi години.

МЕТА ЗАНЯТТЯ - ознайомити студентiв із структурою мислення в нормi, основними варiантами мислення, їх вiковими особливостями, операцiями мислення, видами мови, основними розладами мислення та методиками його дослідження.

МIСЦЕ ПРОВЕДЕННЯ ЗАНЯТТЯ: навчальна кiмната, комп’ютерний клас, стацiонар психiатричного вiддiлення.

ОСНАЩЕННЯ ЗАНЯТТТЯ: таблицi структури i класифiкацiї мислення. Атлас експериментально-психологiчних дослiджень. Записи на аудiокасетi. Диагностичнi завдання. Тематичнi хворi.

 

Мислення - процес опосередкованого узагальненого пiзнання предметiв та явищ матерiального свiту, їх найбiльш суттєвих властивостей та вiдносин. Це - друга і вища ступiнь пiзнання і засiб перетворення дiйсностi.

Мислення вiдображає дiйснiсть опосередковано, тому що:

а) фiзiологiчно грунтується на дiяльностi кори головного мозку, яка в свою чергу здiйснюється шляхом взаємодiї 1-ї та 2-ї сигнальних систем;

б) завдяки мисленню людина пiзнає не лише те, що може бути прямо i безпосередньо сприйняте органами відчуття, але й те, що приховане вiд прямого сприйняття, і те, що може бути сприйнятим якісно по-іншому за допомогою ряду операцiй мислення внаслідок аналiзу, порiвняння, узагальнення;

в) процес та результат мислення дорослої людини завжди здійснюються за допомогою мовного вiдображеня.

Матерiальною оболонкою думок, засобом обмiну думками є мова із її граматичною, логiчною будовою та словниковим запасом.

ОПЕРАЦIЇ МИСЛЕННЯ:

1.               Аналiз – здатність подумки роз’єднувати образ на складові частини, елементи, із видiленням тих чи інших його сторін, властивостей, зв’язків, стосунків.

2.               Синтез - здатність до об’єднання подумки окремих елементі і частин, виділених аналізом, і створення цілісного образу.

3.               Порiвняння - знаходження тотожності та вiдмiнностi мiж об’єктами, спираючись на минулий досвід.

4.               Абстрагування – здатність уявляти властивості об’єктів, відволікаючись від самих об’єктів чи від певних їх деталей, спрощуючи таким чином і схематизуючи дійсність.

5.               Узагальнення - видiлення загального, головного, характерного для певного кола явищ, із виключенням другорядного.

6.               Конкретизацiя - перехiд вiд абстракцiї та узагальнення до окремих предметiв чи явищ дiйсностi.

7.               Класифікаціяздатність до групування об’єктів та явищ у класи.

8.               Систематизація – здатність подумки розташовувати класи, предмети та явища у певній послідовності.

СКЛАДОВI ЕЛЕМЕНТИ МИСЛЕННЯ:

1.                     Поняття. 2. Судження. 3. Умовивід.

Поняття - узагальнене мовне вiдображення в думках найбiльш суттєвих ознак предмета чи явища, певних зв’язкiв і вiдносин мiж предметами і їх властивостями. Поняття подiляють на конкретнi та абстрактнi. Найбiльш абстрактнi поняття називають категорiями.

Найважливіша властивість понять та, що вони грунтуються не тiльки на особистому досвiдi, але й містять у собі досвiд попереднiх поколiнь, закрiплений за допомогою мови. Саме тому опанування мови сприяє засвоєнню знань, накопичених людством.

Судження - це думка, в якiй стверджується чи заперечується дещо стосовно чогось, тобто вiдображається тотожнiсть чи вiдмiннiсть мiж предметами чи явищами.

Умовивід - такий засiб мислення, внаслідок якого із деякого вихiдного знання утворюється нове заключне знання, тобто висновок iз одного чи декiлькох суджень (посилань). Розрізняють простi і складнi умовиводи. Основнi засоби умовиводiв: iндукцiя, дедукцiя, аналогiя.

СХЕМА ПОСЛIДОВНОГО РIШЕННЯ МИСЛИТЕЛЬНИХ ЗАВДАНЬ:

1. Умови (мотив) для виникнення процесу мислення - проблемнi ситуацiї протягом процесi практичної дiяльностi. Джерелом та основою є вiдчуття, сприйняття, уявлення.

2. Вiдповiдь - виникнення процесу мислення (задум). Прийоми мислення - аналiз, синтез, порiвняння та iн., реалiзуються методами iндукцiї, дедукцiї, аналогiй за законами формальної логіки - тотожностi, виключення третього, достатнiх основ.

Будуються рiзні гiпотези вирiшення проблеми.

Конструктивнi засоби рiшення мислительного завдання не тiльки дозволяють знайти вiдповiдь швидше, але є і умовами розумового розвитку людини, і являють собою:

 - пасивне використання алгоритму;

 - цiлеспрямована трансформацiя умови завдання;

 - активне використання алгоритму;

 - еврiстичнi засоби рiшення завдання.

Види мислення за ступенем новизни i оригiнальностi:

Репродуктивне – застосовуються шаблони думок із попереднього досвiду. Використовується для вирiшення стереотипних завдань.

Продуктивне - творче мислення. Потреба в ньому виникає щоразу, коли людина стикається з необхiднiстю рiшення нетривiальних задач, потрапляє у новi умови.

3. Наслідок - продукти мислення. Реалiзуються у формi понять, суджень, умовиводiв у вигляді внутрiшньої мови, - що має вiдповiдний змiст, але є згорнутою та граматично аморфною. Надалі думка кодується у словесні смисловi символи.

4. Перевірка правильності результатiв мислення - зовнiшня (експресивна) мова, руховий акт (вчинок).

Методи мислення: індукція, дедукція, аналогія.

Якiсть мислення залежить вiд емоцiйно-вольових особливостей особи. Позитивнi емоцiї, що виникають внаслiдок глибокої зацiкавленностi, пiдвищують продуктивнiсть, цiлеспрямованнiсть і швидкiсть мислення, однак можуть зменшити критичнiсть і глибину. Енергетичним ресурсом процесу мислення є вольовi функцiї людини: його бажання і прагнення до пiзнання.

Мислення людини у нормi завжди має цiлеспрямованний характер, оскільки спрямоване на вирiшення вiдповiдної задачi, i є вiдповiддю на запитання, яке так чи iнакше виникає у нашiй свiдомостi. Чим бiльше є знань у людини, чим досконалiший досвiд розумової дiяльностi, тим бiльше видно невирiшенних проблем, частiше виникають у свiдомостi мислительні задачi, що потребують вирiшення. I навпаки, при нерозвиненому розумові, низькому рiвнi знань, питань не виникає.

Мислительні задачi можна вирiшити рiзними способами, в залежностi вiд стилю розумової дiяльностi i доступності змiсту задачi. Спосiб «спроб та помилок» є найменш продуктивним, оскільки не містить достатньо чiткого усвідомлення задачi, побудови та цiлеспрямованої перевiрки рiзних гiпотез. Зазвичай, вiн не призводить до накопичення досвiду i не створює умов для розумового розвитку людини.

ОСНОВНI ХАРАКТЕРИСТИКИ МИСЛЕННЯ:

1.                Глибина - умiння проникнути у сутність складних процесiв i явищ об’єктивного свiту, передбачити наступний розвиток подiй, знайти правильнi шляхи i потрiбнi рiшення, не звертаючись за допомогою до iнших.

2.                Самостiйнiсть - здатнiсть до залучення і використання особистих мислительних, вольових та iнтелектуальних ресурсiв для вирiшення поставленого завдання, без запозичення (плагiату) чужих iдей.

3.                Критичнiсть - умiння об’єктивно оцiнювати свої і чужi думки і дiї.

4.                Гнучкiсть - умiння змiнювати встановлений план рiшення задачi у відповідності зi змiнами оточуючого середовища.

5.                Послiдовнiсть - стрункiсть.

6.                Швидкiсть - швидкiсть перебiгу процесiв мислення.

7.                Цiлеспрямованiсть.

8.                     Продуктивнiсть.

ТИПИ І ВИДИ МИСЛЕННЯ:

1. Наочно-дiйове мислення характеризується рiшенням завдань мислення безпосередньо в дiї шляхом реального, фiзичного перетворення ситуацiї, апробування якостей об’єктiв. У дитини наочно-дiйове мислення утворює першу ступiнь розвитку мислення, у дорослого - спiвiснує із конкретно-образним i словесно-логiчним мисленням.

2. Конкретно-образне мислення - це оперування iснуючими в пам’ятi тими образами предметiв і явищ (уявленнями), якi в минулому були у практичній діяльності людини, а також конкретними поняттями. За допомогою такого мислення найбiльш повно вiдтворюються усi рiзноманiтнi фактичнi характеристики предмета, може бути зафiксовано одночасно декiлька точок зору на предмет. Важливою особливiстю конкретно-образного мислення є можливiсть встановлення незвичних «неймовiрних» сполучень предметiв i їх властивостей: у цiй якостi мислення практично не вiдрiзняється вiд уяви (синонiм - фантазiя) - це процес створення образiв предметiв i явищ, грунтуючись на особистому досвiдi. Уява може бути довiльною i вiльною, творчою i репродуктивною.

3. Абстрактно-логiчне мислення - вища ступiнь діяльності мислення, коли оперують поняттями судженнями, умовиводами та iншими вiдповiдними категорiями. Таке мислення грунтується на особливостях другої сигнальної системи (мовних засобiв) i є найбiльш пiзнiм етапом iсторичного i онтогенетичного розвитку мислення.

Мова - це система знакiв спiлкування людей із обмiном думками, що опосередкована словом. Мова включає в себе процеси вiдображення i сприйнятття дiйсностi з метою спiлкування, регуляцiї, контролю особистої діяльності. Вона є засобом вiдображення самосвiдомостi, передаванням i зберiганням iнформацiї в поколiннях (суспiльного досвiду). Вона перебуває в тiсному взаємозв’язку з мисленням, свiдомiстю, пам’яттю, емоцiями тощо.

Розрiзняють мову внутрiшню, усну та письмову. Внутрiшнє промовляння - «мова про себе», зберiгає структуру зовнiшньої мови, але не має фонацiї (промовляння звукiв) i є типовим для рiшення мислительних завдань у затруднених умовах. Письмова мова – це вербальне (словесне) узагальнення за допомогою письмових текстiв. Усна мова – це вербальне вiдображення за допомогою мовних засобiв, якi сприймаються на слух.

В мовi розрiзняють фонетичну i змiстову сторони.

 

ПОРУШЕННЯ МОВИ.

Афонія - тимчасова втрата голосу на фонi функціонального порушення (перевтома, захисна реакцiя у хворих на iстерiю).

Дизартрія - порушення вимови деяких мовних звукiв. Характерна змазанiсть, неяснiсть, носовий набряк мови.

Заїкання - порушення плавностi, чільності мови, яке багато хто з лiкарiв вважає своєрiдною формою неврозу (логоневрозу), на користь чого свiдчить велика залежнiсть ступеня i стiйкостi заїкання вiд того, як ставиться хворий до свого дефекту.

Афазія - порушення сприйняття усної мови, читання, письма i т.п.

Алексія - порушення читання.

Аграфія - порушення письма.

При ураженнi оптичної зони тiм’яно-потиличної ділянки кори головного мозку утруднене розпiзнавання букв (лiтературна алексiя) або читання слiв уголос (вербальна алексiя). Афазiя моторна - порушення самостiйної мови при розумiннi звертання до хворого мовою. Частiше виникає при ураженнi заднiх вiддiлiв нижньої лобної звивини лiвої пiвкулi (у правшiв): мова при цьому збiднена, словниковий запас обмежений і в деяких випадках зводиться лише до декiлькох складiв: «та-та-та, да, ні», слiв у називному вiдмiнку («телеграфний стиль»). Афазiя сенсорна - порушення розумiння мови, якою звертаються – «чує але не розумiє». Сполучається з порушенням самостiйної мови.

Логорея - швидка, безупинна мова.

МIЖПIВКУЛЬНА АСИМЕТРIЯ ГОЛОВНОГО МОЗКУ

У 1981 роцi Р. Сперрi отримав Нобелiвську премію за вивчення функцiональних вiдмiнностей лiвої і правої пiвкуль головного мозку. Кожна пiвкуля має свiй особливий спосiб переробки iнформацiї (мислення). З дiяльнiстю лiвої пiвкулi пов’язане абстрактно-логiчне мислення, правої - конкретне просторово-образне. Функцiєю лiвої гемiсфери є оперування вербальним (словесним) матерiалом, знаками i символами, забезпечуючими мовне спiлкування, i виконання математичних операцiй. Особливостями є: аналiз предметiв і явищ, послiдовнiсть i окремiсть операцiй. Функцiєю правої гемiсфери є оперування невербальним матерiалом: сприйняття цiлiсних образiв, їх запам’ятовування, сприйняття мелодiй, iнтонацiй, орiєнтування у просторi і положеннi власного тiла, впiзнавання осiб та iн. Особливостями є: цiльнiсть сприйняття, одночасне сприйняття та оцiнка об’єкта, його «схвачування», здатнiсть сприймати окремi предмети та явища, якi взаємодiють одночасно у декiлькох «смислових площинах». Цi два типи мислення безперервно взаємодiють, i вербальне мислення, а тому i свiдомiсть людини, збагачуються включенням нових, ранiше невпорядкованих елементiв реальностi.

Будь-яка iнформацiя в першу чергу, швидше сприймається і оцiнюється правою пiвкулею. Таким чином, до лiвої пiвкулі може й не передаватися iнформацiя, що активує мотиви, які є несприйнятливими для свiдомостi. Звiдси започатковуються деякi пiдсвiдомi стереотипи поведiнки.

Моторна асиметрiя пiвкуль мозку подiляє людство на тих у котрих домiнує лiва пiвкуля (правшi), права пiвкуля (лiвшi), і тих у котрих немає домiнантної гемiсфери (амбiдекстри). Сучасна цивiлiзацiя спрямована на розвиток лiвої пiвкулi, де розташовані «центри» мови і письма, та пригнiчує розвиток правої пiвкулi людини. Спричинена функцiональна недостатнiсть «правопiвкульного» засобу обробки iнформацiї зменшує можливiсть адаптацiї та пiдвищує ризик виникнення рiзноманiтної патології: недостатнiсть образного мислення властива хворим із невротичними та психосоматичними розладами.

ВIКОВI ОСОБЛИВОСТI МИСЛЕННЯ:

Із 2 до 4 рокiв переважає наочно-дійове, з 4 до 7-8 рокiв - конкретно-образне мислення, а з 8 до 16 рокiв конкретне мислення витiсняється бiльш досконалим абстрактно-логiчним. Однак цi межi є умовними i показують лише вiковi переваги того чи iншого типу асоцiацiй. Захворювання та iншi негативнi чинники, у тому числi соцiально-психологiчнi, можуть призвести до дисгармонiї i затримки розумового розвитку. У деяких випадках у дiтей спостерiгається ранньо-вiковий тип мислення, якому сприяють життєвi ситуацiї. На особливостi стереотипу мислення впливає i професiйна пiдготовка.

У похилому та старечому вiцi вiдзначається сповiльнення швидкостi процесiв мислення, їх iнертнiсть, загострення уваги на несуттєвих деталях, зниження творчих можливостей.

ПОРУШЕННЯ МИСЛЕННЯ:

I.             За темпом:

1.          Прискорення (збiльшення кiлькостi асоцiацiй за одиницю часу).

2.          Сповiльнення (зменшення кiлькостi асоцiацiй за одиницю часу).

II.            За стрункістю:

1.          Розiрванiсть (немає зв’язку мiж думками, реченнями).

2.          Беззв’язнiсть (немає зв’язку мiж словами).

3.          Iнкогеренцiя або «словесний салат» (немає зв’язку мiж складами).

4.          Вербiгерацiя (стереотипне повторення одних i тих самих слiв чи словосполучень).

5.          Паралогiчне мислення (умовивiд, який будується навпаки логічному).

6. Амбiтендентнiсть мислення (одночасне виникнення взаємо-виключних iдей).

7.          Перерва або закоркування мислення«шперрунги».

III.           За цiлеспрямованістю:

1. Резонерство (безплiдне мудрування).

2. Патологічна деталізація - («тупцювання» навколо неiснуючих обставин).

3.          Персеверацiя («застрявання» на однiй асоцiацiї).

4.          Аутистичне мислення (спрямоване лище на внутрiшньній свiт хворого з iгноруванням зовнiшнiх подiй).

5. Символiзм (висновки, якi будуються на випадкових асоцiацiях).

IV.           За продуктивністю:

1.          Нав’язливі iдеї (думки, якi виникають поза волею хворого i сприймаються ним як хворобливi).

2.          Надцiннi iдеї (переоцiнка реальних фактів, з емоційним підпорядкуванням цим ідеям інших побутових думок).

3.          Марення (неправильне судження,що не пiддається корекцiї i зумовлене хворобою мозку).

4.          Неологiзми (виникнення незвичних слiв, зрозумiлих лише хворому).

ОСНОВНI МЕТОДИКИ ДОСЛIДЖЕННЯ ПРОЦЕСІВ МИСЛЕННЯ:

1. Узагальнення понять. Пропонується назвати одним словом, узагальнюючим родовим поняттям, зображення або назви рiзних об’єктів. Завдання, пропоноване другiй сигнальнiй системi: дослiджується здатнiсть до синтезу i відтворення асоцiацiй із минулого життєвого досвiду мiж меншим узагальнюючими позначеннями. Наприклад, назвати одним словом: поезiя, музика, живопис, кiно.

2. Ділення понять. Пропонується назвати вiдомi хворому види тварин, рослин тощо. Дослiджується логiчний процес, протилежний до узагальнення понять. Задача передусім стосується діяльності другої сигнальної системи i потребує в першу чергу аналiзу.

3. Визначення i розмежування понять. Пропонується визначити, що таке кiшка, життя i т.iн., вказати рiзницю мiж дитиною та карликом, скупiстю і ощадністю тощо. Дослiджується складна аналiтико-синтетична дiяльнiсть другої сигнальної системи з виділення суттєвих понять. Це грунтується на відокремленні загальних суттєвих ознак предметiв і явищ, вiдображеннi суттєвих ознак у мовних реакцiях. Завдання доступне дiтям вiком 7- 9 рокiв.

4. Виключення понять. Пропонується видiлити з групи предметiв об’єднаних одним родовим поняттям предмет, який не стосується цього поняття. Задача потребує розрiзнення корою мозку складних комплексних подразникiв щодо загальних i суттєвих ознаках у однорiдних комплексах. Вони є основою класифiкацiї предметiв, так як у минулому життєвому досвiдi саме вони отримали пiдтримку. Наприклад: береза, сосна, дерево, дуб, смерека (яке слово потрiбно виключити, щоб залишилися тiльки однорiднi).

5. Аналiз вiдношень понять. Встановлюється здатність виявляти, узагальнювати вiдношення мiж поняттями. Видiлення вiдношень забезпечується цiлiснiстю коркового аналiзу за провiдної ролi другої сигнальної системи. Пiддослiдному пропонують вибрати у рядi вiдношень аналогічне до першого вiдношення даного ряду. Наприклад, до стимулу «бібліотека» (книга) пiддослiдний має вибрати вiдношення «ліс» (дерева), керуючись загальним поняттям цiле/частина.

6. Розумiння переносного змiсту прислiв’я i метафори. Прислiв’я з фiзiологiчного погляду - складний словесний подразник, що містить двi основнi ознаки прямого i переносного змiсту. Друга ознака видiляється на основi першого за механiзмом часового зв’язку (асоцiацiї), що утворений минулим життєвим досвiдi. Нерозумiння переносного змiсту прислiв’я зумовлене виснаженням або гальмуванням цього часового зв’язку. Трапляється, що нерозуміння переносного змiсту прислiв’я спричиняється гiпнотичним станом кори. В цьому випадку певна ознака подразника - переносний змiст прислiв’я - викликає гальмiвну дiю, а менш суттєва ознака - прямий змiст - позитивну. Розумiння переносного змiсту незнайомого прислiв’я зумовлене абстрагуванням вiд прямого змiсту завдяки вiдтворенню зв’язку життєвого досвiду мiж великими i малими узагальнюючими словами. При нерозумiннi переносного змiсту прислiв’я хворi пiдбирають вислови, якi мають зовнiшню подiбнiсть до прислiв’я. Це свідчить про утруднення абстрактного мислення з фiксацiєю на другорядних елементах. При дослiдженнi розумiння метафор хворий вiдповiдає, в якому значеннi вживають цi вирази. Трактування висновкiв дослiду подiбне до трактування результатiв з прислiв’ям. Таким чином, порушення процесiв вiдволiкань i спiлкування можуть пояснюватися: недостатнiм запасом часових зв’язкiв, утворених у минулому життєвому досвiдi (у хворих на олiгофренiю); стiйкою втратою часового зв’язку (при ураженнi коркових клiтин у зв’язку з органiчним захворюванням головного мозку); розладами сприйняття часового зв’язку на фонi розлитого гальмування у корi головного мозку (у хворих на шизофренiю).

 

 

 

ЗАНЯТТЯ №4

 

УВАГА, ПАМ’ЯТЬ, IНТЕЛЕКТ.

 

ТРИВАЛIСТЬ ЗАНЯТТЯ: 2 академiчнi години.

МЕТА ЗАНЯТТЯ: вивчити роль уваги, її мiсце та зв’язок з iншими психiчними функцiями, визначення пам’ятi, види пам’ятi. Визначення iнтелекту, порушення пам’ятi та iнтелекту. Навчити студентів умiнню визначити стан уваги за допомогою тестiв, виявити порушення пам’ятi за допомогою тестiв, виявити рiвень iнтелектуального розвитку.

МIСЦЕ ПРОВЕДЕННЯ ЗАНЯТТЯ: навчальна кiмната, стацiонар психiатричного вiддiлення.

ОБЛАДНАННЯ ЗАНЯТТЯ: таблицi структури пам’ятi, уваги; атлас експериментально-психологiчних дослiджень; комп’ютернi програми тестування iнтелекту; навчальнi тематичнi вiдеоматерiали; тематичнi хворi.

УВАГА

Увага - це спрямованiсть i зосередженiсть психiчної дiяльностi людини на об’єкти та явища зовнiшнього свiту (зовнiшньо спрямована увага), а також на думки, почуття i процеси, якi дiють всерединi нього (всередину спрямована увага).

Увага характеризує узгодженiсть рiзних ділянок функцiональної структури дiї i визначає успiшнiсть виконання цiєї дiї (наприклад, швидкiсть i точнiсть розв’язання завдання).

Розподiл уваги мiж двома i бiльше видами дiяльностi, швидке переключення її з однiєї дiяльностi на iншу потребують багато спецiальностей, в тому числi лiкарських: праця хiрурга, лiкаря швидкої допомоги, реанiматолога та iн.

Якостi уваги:

1) спрямованiсть;

2) зосередженiсть;

3) активнiсть;

4) стiйкiсть;

5) вiдволiкання;

6) розсiянiсть;

7) переключення;

8) обсяг.

Зосередженiсть уваги - здатнiсть концентруватися на сприйманнi певного предмета чи явища (ступiнь заглиблення у певну дiяльнiсть). Залежить вiд особливостей особистостi, фiзичного здоров’я та характеру дiяльностi, на яку спрямована увага. Чим бiльш складний, незвичайний матерiал та чим вища зацiкавленiсть, тим вища зосередженiсть, аж до зникнення реакцiї на iншi подразники, навiть на тi, якi виходять iз власного тiла.

За ступенем активностi розрiзняють мимовiльну (пасивну) i довiльну (активну) увагу. Мимовiльна увага - це коли спрямованiсть i зосередженiсть уваги не зумовленi вольовим актом людини. Вона є найбiльш простою i нав’язується об’єкту зовнiшнiми подiями. Фiзiологiчним проявом такої уваги є орiєнтовна реакцiя. Довiльна (активна) увага зумовлена вольовим актом i пов’язана iз свiдомо поставленою метою.

Стiйкiсть - це здатнiсть довгий час концентрувати увагу на виконаннi однiєї будь-якої задачi, на певному матерiалi, об’єктi. Чим бiльш одноманiтнi дiї, тим бiльше напруження уваги потребується. Стiйкiсть уваги тим вища, чим менше моментiв, якi вiдволікають (больовi вiдчуття, хвилювання). Має значення також ставлення до роботи, яка виконується, значущiсть власне об’єкта уваги, емоцiйний стан людини, втомлюваність та iн.

Вiдволiкання - це неможливiсть досить стiйко зосередитись на сприйманнi чого-небудь, коли стороннi сигнали вiдводять людину вiд виконання поставленої мети. Часто це спостерiгається при втомленнi, виснаженнi нервової системи рiзного генезу, при домiнуваннi емоцiйно насичених думок ( у станi афекту). Наприклад, читаючи у станi втомлення, деякий час можна читати «механічно», не вникаючи в змiст прочитаного.

Розсiянiсть уваги - це тенденцiя до пiдвищеного вiдволiкання, нестiйкості уваги (неуважності).

Переключення - це вмiння перемiщувати увагу з одного об’єкта на iнший. Залежить, як правило, вiд загального стану людини та вiд об’єкта його дiяльностi.

Обсяг уваги - це кiлькiсть об’єктiв, якi можуть бути охопленi увагою одночасно. Обсяг у рiзних людей рiзний. Звичне оточення пiдвищення обсягу уваги в роботi, незнайоме знижує його.

Вiковi особливостi уваги

Увага у дiтей вiдрiзняється високою цiкавiстю до нових, емоцiйно-насичених подразникiв, легким вiдволiканням та переважанням пасивної уваги. У зв’язку з цим маленькi дiти часто складають враження неуважних, розсiяних, таких, що часто вiдволiкаються, а зосереджуються лише при цiкавiй грi, що захоплює їх увагу. В дошкiльному вiцi з’являється бiльш стiйка увага при виконаннi роботи, особливо при усвiдомленнi її значення, для отримання похвали, при очiкуваннi результату. Це одна з ознак готовностi до шкiльного навчання. Однак i в шкiльному вiцi вчитель повинен привернути та утримати увагу органiзацiєю цiкавої роботи, емоцiйною розповiддю, оскiльки при виконаннi нецiкавого завдання школяр швидше вiдволiкається.

Можна суттєво поліпшити розподiл уваги шляхом систематичних тренувань, що призведе до пiдвищення працездатностi.

ПАМ’ЯТЬ

Пам’ять - психiчний процес вiдбиття, збереження та послiдовного вiдтворення i впiзнавання всього того, що ранiше було сприйняте, пережите або зроблене, тобто вiдображення минулого досвiду людини. Якостi або процеси пам’ятi:

1) запам’ятовування та закрiплення iнформацiї - фiксацiя;

2) зберiгання або утримування iнформацiї - ретенцiя;

3) вiдтворення iнформацiї - репродукцiя.

Пам’ять пов’язує минуле суб’єкта з його теперiшнiм та майбутнiм i є пiзнавальною функцiєю, яка лежить в основi розвитку та навчання. В рiзних формах вона зустрiчається на всiх рiвнях життя i включає не лише процеси збереження iндивiдуального досвiду, але й механiзми передачi спадкової iнформацiї.

Нейрофiзiологiчнi механiзми пам’ятi

В основi фiзiологiчних механiзмiв пам’ятi людини покладена система умовних рефлексiв, утворення тимчасових зв’язкiв («слiдiв») в нервовiй системi, детально вивчених школою I.П. Павлова. Загальновизнаною є хiмiчна теорiя пам’ятi, згiдно якої iмпульси, якi надiйшли з периферiї до кори головного мозку, викликають в нервових клiтинах зсуви їх хiмiчного складу, - РНК нiби шифрує, кодує iнформацiю i в подальшому є «мiсцем її зберігання». Розвиток пам’ятi залежить вiд умов життя, виховання, навчання. Головну особливiсть пам’ятi людини I.М.Сєченов бачить не в фотографiчному вiдтвореннi, не у «дзеркальності» вiдбиття, а у переробцi сприйнятого, класифiкацiї та сортуваннi сприйнятих образiв : «знання в розумовому складi у дорослого... розподiленi недарма, а в певнiй послiдовностi, як книги у бібліотеці».

 

Вiковi особливостi пам’ятi

Мiцнi зв’язки, якi дають можливiсть згадувати, утворюються у людини з 4-5 рокiв. Дитяча пам’ять має переважно чуттєвий характер, вона невимушена i короткочасна. Переважає зорова та рухова пам’ять, але за мiрою розвитку мови розвивається i слухова. В дошкiльному вiцi переважає невимушене, механiчне, образне i емоцiйне запам’ятовування. В молодшому шкiльному вiцi збiльшується питома вага змiстовної пам’ятi. В пiдлiтковому вiцi розвивається логiчне запам’ятовування, видiлення суттєвого для запам’ятовування, збільшується кiлькiсть асоцiацiй, виробляються мнемонiчнi прийоми.

Мнемонiка - це наука про спецiальнi прийоми запам’ятовування iнформацiї, тобто штучно вигаданi зв’язки - наприклад, для того, щоб запам’ятати послiдовнiсть кольорового спектру, iснує наступна фраза: «Каждый охотник желает знать, где сидит фазан», де початкова лiтера послiдовного розмiщення кольорiв спектру - червоний, помаранчевий, жовтий та iн. Мнемонiчних прийомiв iснує багато.

Особливостi процесiв пам’ятi

I. Процес фiксацiї (або консолiдацiї) - триває вiд декiлькох секунд до декiлькох годин. Пов’язаний iз кодуванням iнформацiї, що надходить до мозку, в молекулах РНК. В мозку людини кiлькiсть РНК постiйно збiльшується вiд народження до 40 рокiв, в перiод мiж 40 i 60 роками - не змiнюється, а потiм постiйно зменшується здебiльшого за рахунок зменшення швидкостi запам’ятовування i зниження можливостi зосереджувати увагу i концентрувати її на певному об’єктi.

Пам’ять вибiркова. Мiцнiсть запам’ятовування залежить вiд:

 - установки на мiцнiсть запам’ятовування (наприклад, на час

 - запам’ятати назавжди, надовго або на короткий строк);

 - спрямованостi iнтересiв;

 - емоцiйної значущості iнформацiї, що сприймається;

 - багаторазового повторення матерiалу, ритмiчностi заучування;

 - фiзичного i психiчного здоров’я людини: запам’ятовування менш продуктивне при виснаженнi нервової системи внаслiдок перенесених захворювань, довготривалому фiзичному або психiчному пере-напруженнi;

 - сили подразника та тривалостi його дiї, але до певних меж, тому що iснує порiг фiзiологiчної витривалостi аналiзаторiв: при надзвичайно сильному подразненнi розвивається захисне гальмування i за-пам’ятовування погiршується.

Найбільше запам’ятовується те, що було пов’язане з досягненням поставленої мети. Запам’ятовування предметiв i явищ, дiй i вчинкiв, думок, почуттiв, що сприймаються, може бути за ступенем активностi невимушеним i вимушеним.

Види запам’ятовування:

1) за ступенем втягнення уваги та вольового зусилля:

 - вимушене;

 - невимушене.

Невимушене запам’ятовування пояснюється виникненням тимчасових зв’язкiв переважно на рiвнi першої сигнальної системи, тому воно менш мiцне, а вимушене - на рiвнi другої сигнальної системи. Невимушене запам’ятовування вiдбувається нiби «само по собі», тобто за-пам’ятовується без певної мети. Цьому допомагають емоцiї, якi спрощують подiї, що нагадуються (як позитивнi, так i негативнi). Основна роль належить вимушенiй формi запам’ятовування, при якiй засвоєння iнформацiї починається i стимулюється волею, тобто здiйснюється навмисне i має цiлеспрямований характер;

2) за зв’язками, за умов яких здiйснюється запам’ятовування:

- асоціативне (механiчне);

- змiстовне (логiчне).

 Шляхи запам’ятовування за зв’язками :

 а) за змежованiстю: предмети i явища запам’ятовуються у тiй послiдовностi, в якiй вони були сприйнятi;

 б) за схожiстю (подiбнiстю): якщо те, що сприймається, має деякi спiльнi ознаки з iншими предметами або явищами;

 в) за контрастом або протилежнiстю з iншими предметами або явищами.

 Механiчним називається запам’ятовування непов’язаних мiж собою роздiлiв матерiалу («зубрьожка»). Кiлькiсть одиниць матерiалу, що запам’ятовується одноразово, доволi стiйка, не залежить вiд способiв пред’явлення матерiалу (на слух або зiр), i дорiвнює семи (Дж. Мiллер). «Зубрьожка» потребує багато сил i здiйснюється без внутрiшньої переробки iнформацiї. Вона малопродуктивна i менш мiцна; те, що затаврувалося механiчно, згадувати важко.

Змiстовне запам’ятовування в 24-26 разiв швидше механiчного i бiльш продуктивне, так як пов’язане з минулим досвiдом i будується за принципом причинно-наслiдкових вiдношень. Змiстовна пам’ять допомагає розподiлу iнформацiї, яка сприйнята, за часом;

3)           за участю аналiзаторiв:

-              слухова пам’ять;

-              смакова;

-              тактилна;

-              нюхова;

-              кiнестетична;

-              змiшаний тип пам’ятi.

 У рiзних людей найкраще запам’ятовування може здiйснюватись по-рiзному: переважно через зоровий аналiзатор або слуховий та iн. Частiше зустрiчається змiшаний тип пам’ятi. Тому найбiльш ефективним вважається запам’ятовування iнформацiї через записування пiд диктовку.

 Фактори, що сприяють ефективному запам’ятовуванню:

1. Визначення мети навчання (мотивацiя). Якщо мотивом є уникнення покарання, необхiднiсть слiдувати мотивам родичiв i т. iн., результат буде незначний. Особливо успiшною є позитивна мотивацiя iз позитивним пiдкрiпленням («менi слiд запам’ятати цей матерiал, щоб стати хорошим спецiалiстом, якого поважають, як менi цього i хотiлось»).

2. Визначення способу запам’ятовування. Є рiзниця в тому, чи потребує викладач дослiвного запам’ятовування чи запам’ятовування сутi.

3. Iндивiдуальний чи колективний спосiб навчання. Найбiльш ефективна комбiнацiя iндивiдуального та колективного способiв.

4. Найбiльш iнтенсивними повиннi бути вольовi зусилля в серединi матерiалу, який запам’ятовують, оскiльки бiльш легко засвоюється початок та кiнець, i важче - середнi частини навчального матерiалу (якщо вони однорiднi, наприклад - вiрш).

5. Заучування матерiалу пiдвищують за ступенями складностi вiд менш до бiльш складних до розумiння.

6. Емоцiйна зацiкавленiсть (iнтерес).

7. Iнтервали мiж повтореннями матерiалу: безперервне повторення, заучування аж до повного запам’ятовування неефективне i неекономне.

8. При невеликому обсязi матерiалу вчiть його повнiстю (глобально), при великих обсягах кориснішим є комбiноване вчення (глобальне з парцiальним). Найменш пiдходить навчання за частинами. Найбiльш рацiональним є спосiб, коли спочатку роздiляють матерiал i намагаються запам’ятати його як єдине цiле при максимальному зосередженнi та постiйному розумiннi зв’язкiв i вiдношень. Потiм повторюють за частинами найбiльш суттєвi, важкi частини i тi, що мають значення, i, нарештi, повторюють весь матерiал в цiлому.

9. Постiйне створення логiчних змiстових зв’язкiв мiж окремими частинами заучування, з розумiнням та усвiдомленням цих взаємозв’язкiв.

10. Використання допомiжних матерiалiв: конспектiв, таблиць, схем, мнемонiчних прийомiв.

11.Одночасне застосування до дiї усiх чи багатьох аналiзаторiв разом з мисленням, мовою.

12. Оптимальний темп сприйняття та розумiння засвоюваного: не читай наступне, поки не зрозумiєш попереднє.

 13. Оптимальний час: ранковий, пiзнiй, пiсляобiднiй. Що стосується пори року, то в лiтнiй час працездатнiсть здебiльшого буває зниженою.

II. Процес зберiгання - це здатнiсть зберегти, втримати сприйняту iнформацiю. Кажучи про хорошу чи погану пам’ять, зазвичай мають на увазi здатнiсть надiйно втримати кiлькiсно великий обсяг даних, понять, уявлень, визначень, досвiду i таке iнше.

 Типи зберiгання - короткочасна i довготривала пам’ять. Для короткочасної властиве утримання iнформацiї в пам’ятi вiд кiлькох секунд i до 1-2 дiб. Бiльш тривалий термiн утримання iнформацiї вважається довготривалою пам’яттю. Якщо iнформацiя сприймається протягом 40-60 хвилин i бiльше, вона переходить у блоки довготривалої пам’ятi. В довготривалу пам’ять надходить лише 28% iнформацiї, що заучують. Тому чим бiльший обсяг матерiалу заучування, тим бiльший обсяг його надiйно утримується в пам’ятi, тобто поряд з конспектом необхiдно користуватися пiдручником, в якому матерiал викладено бiльш детально.

Оперативна пам’ять - є нiби посередником мiж короткочасною та довготривалою пам’яттю, вiдбираючи iнформацiю з короткочасної пам’ятi перед вiдсиланням у довготривалу. Оперативне запам’ятовування, як один iз способiв досягнення мети, дозволяє лiкарю співставити виявленi у хворого симптоми i швидко зробити вiдповiднi терапевтичнi призначення.

 Зберiгання iнформацiї - це не механiчне перебування її в пам’ятi у незмiнному виглядi, але пiд впливом дiяльностi людини, її iнтересiв, переживань, наростаючого обсягу даних та знань воно неодмiнно пiдлягає реконструюванню. Тому, пам’ять - не тiльки просте запам’ятовування, а процес творення, пов’язаний iз мисленням.

 Процес зберiгання пов’язаний iз процесом забування - зникнення з пам’ятi слiдiв того, що запам’яталось. Перед тим, як пiти з пам’ятi, подiя втрачає зв’язок з теперiшнiм. Частiше за все забувається другорядне, бiльш надiйно, довше i повнiше зберiгається суттєве, основне. Забування, крiм того, може бути викликане втомою, перенапругою i проходить нерiвномiрно.

 Встановлено, що через 0.5 години пiсля заучування в пам’ятi залишається 60% сприйнятої iнформацiї, через 1 день - 34%, через 3 днi - 25%, а через 30 днiв - лише 21%. Забування найбiльш iнтенсивне в першi години та днi заучування (навчання), а потiм уповiльнюється i стає мало помiтним.

III. Процес Вiдтворення - це видiлення iз запасiв пам’ятi необхiдної iнформацiї, оживання в свiдомостi минулих почуттiв, думок, поривань, сприйнятих ранiше. При вiдтвореннi затаврованого в пам’ятi нерiдко вiдбувається співставлення з тим, що сприймається в даний момент, i, у випадку знаходження подiбностi вiдбувається впiзнавання - слабка форма вiдтворення, що полегшує запам’ятовування матерiалу.

 Види вiдтворення - вимушене i довiльне. Довiльне вiдтворення виконується без спецiальної мети, виникає наче само по собi, ненавмисно, iнодi внаслiдок будь-яких асоцiацiй. Вимушене вiдтворення - носить спрямований, свiдомий характер, i залежить воно вiд заданої задачi, зусиль волi, необхiдностi та потреби людини щось згадувати.

У станi втоми, фiзичного та нервового виснаження здатнiсть до вiдтворення знижується (забруднення вiдтворення - репродукцiйна гiпомнезiя). Iснують рiзнi прийоми згадування, коли перебираються числа, дати, iнодi за асоцiацiєю, i потрiбна iнформацiя нiби проявляється в свiдомостi.

 Типи пам’ятi за перевагою сигнальних систем:

- образний;

- словеснологiчний;

- середнiй.

Фiзiологiчною основою рiзницi мiж образною та словесно-логiчною пам’яттю є особливостi спiввiдношення сигнальних систем: перевага при запам’ятовуваннi першої сигнальної системи формує образний тип пам’ятi, перевага другої сигнальної системи дає в результатi словесно-логiчну пам’ять. Найлiпшим є середнiй тип пам’ятi.

 Наочно-образне запам’ятовування спрямоване на iнформацiю, що надходить через органи почуттiв, тобто конкретнi образи, що тiсно зв’язанi з емоцiями. Цей тип найбiльш притаманний дiтям. Словесно-логiчний тип пам’ятi оснований на використаннi словесних визначень, логiчних зв’язкiв, затаврування та зберiгання думки, визначеної словами, У осiб з урiвноваженими сигнальними системами обидва види пам’ятi розвиненi приблизно однаково.

Порушення пам’ятi

 Гiпомнезiя - послаблення пам’ятi. Зустрiчається при астенiчних станах рiзного генезу.

 Амнезiя - випадання iз пам’ятi подiй, що вiдбуваються в будь-які вiдрiзки часу внаслiдок травматичного, iнфекцiйного, судинного та iнших уражень центральної нервової системи. Може торкатися лише однiєї функцiї пам’ятi.

Парамнезiї - якiснi порушення пам’ятi, коли бiлi плями при вiдтвореннi заповнюють фактами та дiями, що не мали мiсця насправдi (конфабуляцiї), чи що вiдбувалися, але не в той перiод, про який згадується (псевдоремiнiсценцiї), або взятими в борг iз лiтературних джерел, бiографiй знайомих осiб тощо (криптомнезiї).

 Такi порушення пам’ятi можуть спостерiгатися у хворих на алкоголiзм, старечi психози, при ураженнi лобних долей головного мозку.

 Гiпермнезiя - пiдвищення функцiї пам’ятi. Може спостерiгатися у хворих в станi манiакального збудження при манiакально-депресивному психозi i деяких станах при шизофренiї.

IНТЕЛЕКТ

Iнтелект ( вiд лат. - розумiння, досягнення) - вiдносно стiйка структура розумових здiбностей iндивiда.

Сучаснi дослiдники визначають iнтелект як сукупнiсть знань та життєвого досвiду, здатнiсть до набуття нових знань (навчання) та творчого застосування їх на практицi.

Пiдставами iнтелекту є: точнiсть сприйняття, увага, пам’ять, мова, рiвень вольових процесiв, пiзнавальної активностi. Активною функцiєю iнтелекту є мислення, яке здiйснюється за законами логiки. Операцiї мислення - аналiз та синтез, роздум, висновки - є самостiйними категорiями, але здiйснюються на основi iнтелекту, досвiду, знань.

 Рiвень розвитку iнтелекту людини вiдображає мiру його здатностей до оптимальної адаптацiї (соцiальної, бiологiчної, гелiогеофiзичної) у навколишньому середовищi i залежить вiд генотипу, фiзичної повноцiнностi центральної нервової системи, соцiальних факторiв.

 Iнтелект є динамiчним утворенням. Доведено, що так званий «коефiцiєнт iнтелекту», перевага тих чи iнших компонентiв (переважний розвиток вербального, практичного, аналiтичного чи художнього), що вимiрюються тестами, може суттєво змiнюватися в залежностi вiд сукупностi соцiокультурних умов. Значущими виявилися: прибуток сiм’ї, рiвень освiти та професiя батькiв, можливiсть отримання освiти, рiвень (квалiфiкацiя) та матерiально-технiчна база викладання, проживання в сiльськiй чи мiській мiсцевостi i т.iн. Показники iнтелекту варiюють в рiзнi перiоди життя, у взаємозвязку з конкретними соцiальними вимогами, що пред’являються людинi в рiзнi роки життя. Коефiцiєнт iнтелекту, що вимiрюється тестовими методиками, також залежить вiд рiвня глютамiнової кислоти в органiзмi (пiдвищення рiвня знижує порiг збудження нервових клiтин), глюкози (вiдповiдає за енергопостачання кори головного мозку i пов’язана з виробленням нейротрансмiттерiв), кальцiю, та iн.

Iнтелект, здiбностi i характер складають ядро особистостi.

Розлади iнтелекту

1. Iнфантилiзм - унiверсальне чи часткове вiдставання фiзичного та iнтелектуального розвитку вiд вiкового рiвня. Проявляється в недостатнiй зрiлостi думок, дитячiй наївностi, яскравостi i нестiйкостi емоцiй, пiдвищеному їх впливi на мислення, iнодi при довготривалих астенiчних станах внаслiдок iнфекцiйних, соматичних захворювань.

2. Олiгофренiя - недорозвинення iнтелекту внаслiдок причин, якi дiяли вутрiшньоутробно чи в ранньому дитинствi.

3. Деменцiя - набутий стiйкий дефект iнтелекту, що характеризується нездатнiстю набуття нових та втратою старих знань i навичок, зниженням пам’ятi внаслiдок рiзних захворювань головного мозку.

Вiковi особливостi iнтелекту

В дошкiльному вiці з’являються i розвиваються задатки - пiзнавальнi здiбностi. Їх розвиток вiдрiзняється поступовiстю з швидким зростанням та якiсними стрибками в перiоди вiкових кризiв. У вiцi немовляти про рiвень психiчного розвитку свiдчить пiзнавальна активнiсть дитини.

 Основнi пiзнавальнi «стрибки»:

1) 1 рiк - поява мови та складних рухiв (самостiйне ходiння та iн.);

2) близько 3 рокiв - поява усвiдомлення «Я», довготривалої пам’ятi, посилення мовної i пiзнавальної активностi («дитячi запитання»), бажання досягти самостiйностi та оволодiння навичками само-обслуговування («я сам»). З 4 до 6 рокiв, коли ще малий запас знань, а процеси мислення розвиненi недостатньо, немає навичок читання, писання, рахування, про iнтелектуальне зростання свiдчить розвиток уваги i пам’ятi

3) 6-7 рокiв - з’являється готовнiсть до шкiльного навчання: достатнiй розвиток навичок самообслуговування i поведiнки в суспiльствi, набуття готовностi до читання, писання та рахування (пiдготовчi навички), деякий розвиток абстрактно-логiчного мислелення (вмiння порiвнювати, узагальнювати, робити висновки, класифiкувати, утворювати поняття i т.д.). З вiком розтягуються в часi кризи розвитку;

4) на початку пубертатного кризу - 11-12 рокiв - рiзко зростає здатнiсть до засвоєння великої кiлькостi iнформацiї дякуючи розвитку абстрактно-логiчного мислення та змiстової пам’ятi;

5) кiнець пубертатного кризу - близько 16 рокiв - рiзко зростає здатнiсть до самостiйного, бiльш глибокого усвiдомлення i прийняття рiшень.

СПОСОБИ ДОСЛIДЖЕНЬ УВАГИ, ПАМ’ЯТI, IНТЕЛЕКТУ

Методики для дослiдження уваги:

Час дослiдження - 30 хв.

1. Послiдовне i ускладнене вiднiмання чисел, перелiк мiсяцiв та днiв. Пропонують послiдовно усно вiдняти вiд 100 непарне число, зазвичай 17 i 7, бiльш легке завдання - 13 чи 3. При оцiнюваннi результатiв дослiдження вiдмiчають помилки в одиницях (розлади комбiнаторики) та помилки в десятках (нестiйкiсть уваги). Пропонують пiдрахувати цифри, перелiчити мiсяцi i днi тижня в прямому та зворотному порядку, пропускаючи кожну другу їх, четверту цифри, чи назву.

2. Відшукування чисел. Використовуються таблицi Шульте, якi доз-воляють провести дослiдження психiчного темпу, обсягу уваги. Звичайно використовується п’ять рiзних таблиць з написаними на них без певного порядку числами вiд 1 до 25. Необхiднi секундомiр та указка. Пропонується вiдшукати на таблицi, називаючи та показуючи указкою, числа в порядку їх зростання вiд 1 до 25. Експериментатор слiдкує за правильнiстю дiй дослiджуваного i вiдмiчає час секундомiром.

Форма протоколу «Пошук чисел»:

Таблиці

Час – в секундах

Примітки

1.

 

 

 2...

 

 

 

Нормальний результат складає вiд 30 до 50 секунд ( в середньому 40-42 сек.) на таблицю, в той час як, наприклад, при вираженому атеросклерозi головного мозку на одну таблицю потрібно 2-3 хвилини.

3. Коректурна проба i рахунок за Крепелiним. Дослiджується стiйкiсть, здатнiсть до концентрацiї, виснаженiсть та переключення уваги. Виконується за допомогою спецiальних бланкiв з рядами букв чи стовпчикiв цифр. Пропонується закреслити одну чи дві букви за вибором психолога, або на швидкiсть додавати цифри, записуючи пiд стовпчиком суму. Через кожнi 30 чи 60 сек. Психолог робить помiтки в тому мiсцi таблицi, де в цей час знаходиться олiвець хворого, а також реєструє час, витрачений на виконання завдання. Враховується кiлькiсть помилок за одиницю часу, темп виконання завдання, розподiл помилок за часом дослiду. Вплив тренування на виконання цього тесту невеликий. Його можна застосувати повторно, використовувати для оцiнювання змiн стану пiд впливом лiкiв.

Методики дослідження памяті:

Час дослiдження - 60 хвилин.

1. Проба на заучування 10 слiв: тестується механiчна слухова пам’ять. Обстежуваному 3 рази зачитують 10 слiв, якi не пов’язанi за змiстом мiж собою. Пiсля кожного зачитування просять повторити усi слова у довiльному порядку, вiдмiчаючи в протоколi правильнiсть вiдповiдей. Через годину пропонують повторити слова, якi запам’яталися (в iнших варiантах методики пропонують повторити ще раз через 24 години) i знову вiдмiчають у протоколi. У нормi до третього повторення дослiджуваний вiдтворює 9 або 10 слiв.

Форма протоколу до методики «Заучування 10 слiв»:

 Слова              Кiлькiсть читань                       Повторення через годину

1. Голка

2. Роза

3. Годинник

4. Кiшка

5. Горе

6. Пам’ять

7. Вiкно

8. Книга

9. Вино

10. Пилка

2. Заучування тексту. Зачитується текст з певною кiлькiстю смислових одиниц. Вивчається короткочасна пам’ять та функцiї ретенцiї. При вiдтвореннi враховується не тiльки кiлькiсть, але й послiдовнiсть вiдтворених асоцiацiй. Здоровi дiти шкiльного вiку та дорослi пiсля 2-3-кратного прочитування легко справляються iз заучуванням. Рiзкi порушення запам’ятовування спостерiгаються при органiчних ураженнях головного мозку рiзного генезу.

3. Пiктограма. Використовується для вивчення опосередкованого запам’ятовування, а також функцiй мислення. Пацiєнту дають чистий аркуш паперу, олiвець i пропонують для запам’ятовування названих йому слiв зробити нескладний малюнок, забороняючи при цьому використовувати буквенi та числовi знаки. Як правило, спочатку називають слова, що мають бiльш конкретний змiст, а потiм, впевнившись, що дослiджуваному доступне виконання завдання, переходять до абстрактних понять. Завдання, зазвичай, складаються iз 10-24 слiв, наприклад: веселе свято, обман; дружба; важка праця; сумнiви; темна нiч; смачний обiд; ворожiсть; дiвчинi холодно; мрiя; достаток; хвороба; думка; теплий вечiр; розлука; щастя; голодна дитина.

Форма протоколу «Піктограма»:

Заданi вислови.       Малюнок.       Пояснення хворого.    Вiдтворення.

...                                      ...                         ...                                    ...

Пiсля виконання завдання протокол з малюнками вiдкладають, проводять iншi дослiдження, а через годину пропонують за малюнком пригадати названі слова. В залежностi вiд того, який символ був використаний дослiджуваним для запам’ятовування слова, можна робити висновки не лише про опосередковане запам’ятовування, але й про характер асоцiацiй. Здоровi люди, зазвичай, швидко малюють придуманi образи, лаконiчно, адекватно i часто стереотипно символiзують запропоноване слово. Такi малюнки, як правило, можна «прочитати», навiть незнаючи запропонованих слiв. Хворi з iнтелектуальною недостатнiстю органiчного генезу i олiгофренiєю легкого ступеня простiше знаходять образи для запам’ятовування слiв конкретного змiсту (веселе свято, смачний обiд тощо), але мають труднощi при позначеннi абстрактних слiв («сумнiви», «думка» тощо). Малюнки таких хворих вирiзняються конкретнiстю, вiдсутнiстю умовностi. У хворих на епiлепсiю змiст малюнкiв має яскраво виражений егоцентричний характер. У пiктограмах хворих на шизофренiю часто вiдсутнiй предметний змiст, псевдоабстрактнi (стрiлки, математичнi знаки i таке iнше)., парадоксальнi, часто повторюються, а вiдтворюванi за ними слова часто не вiдповiдають похiдним.

 4. Повторення чисел в прямому та зворотному порядку. Дослiджується оперативна пам’ять. Пацiєнту зачитуються двозначнi числа з послiдовним наростанням їх величини, спочатку в прямому, потiм в зворотному порядку. Правильне вiдтворення характеризує об’єм оперативної пам’ятi. В нормi її значення складає 7-2 елементи.

5. Вiдтворення текстiв. Дослiджується здатнiсть до мимовiльного та вiльного смислового запам’ятовування текстiв та ретенцiя. Матерiал для дослiдження - набiр коротких (вiд 50 до 100 слiв), рiзних за складнiстю творiв. Дослiджуваному пропонується прочитати вголос твiр (без iнструкцiї до запам’ятовування), а потiм вiдтворити його - мимовiльне запам’ятовування. При вивченнi здатностi до вiльного запам’ятовування пропонується прочитати та запам’ятати коротенький художній твiр. Оцiнюється повнота вiдтворення, темп мови, особливостi побудови фраз, словниковий запас, лаконiчнiсть чи надмiрна детальнiсть переказу, розумiння пацiєнтом змiсту твору. Iнформативною є також повнота вiддаленого (через 1 годину) вiдтворення.

Методики дослідження інтелекту:

Психологiчнi тести для оцiнки iнтелектуального розвитку включають субтести для дослiдження передумов iнтелекту, якими виступають: точнiсть сприйняття, увага, пам’ять, моторика, пiзнавальна активнiсть.

 1. Встановлення вiдповiдностi запасу знань дослiджуваного i рiвня освiти, вiдповiдностi його життєвого досвiду до вiку, характеру трудової дiяльностi. Для цього пропонують ряд запитань, якi обов’язково повиннi спiввiдноситись iз освiтою, i з передбачуваним рiвнем розвитку iнтелекту: якщо не враховувати цього, то подальший контакт з хворим може порушитися, особливо у випадку, коли у хворого з вищою освiтою лiкар починає запитувати елементарнi вiдомостi, або ж при вiдсутностi у дослiджуваного достатньої пiдготовки, пропонує занадто складнi запитання. У подальшому вiдповiдно до наявного розумового багажу застосовуються тести для перевiрки здiбностi до синтезу i аналiзу.

 2. Складання малюнкiв iз вiдрiзкiв. Пропонують у вихiдному порядку щодо складностi скласти 6 малюнкiв, розрiзаних на частини. Першi три малюнки розрiзанi на чотири, а наступнi - на бiльшу кiлькiсть частин. Перший i четвертий малюнки однаковi, але розрiзанi по-рiзному. Для повторних дослiджень необхiдно мати декiлька аналогiчних наборiв. Дослiджуваному пропонуються вiдрiзки малюнка без певного порядку, перевернуті i складені без зразка. Враховується не лише час, затрачений на виконання роботи i кiнцевий результат, але обов’язково i особливостi виконання завдання. Правильне виконання його вимагає спочатку аналiзу запропонованого дослiджуваному матерiалу, а потiм послiдовного, планомiрного складання малюнка. Суттєву роль при цьому надають видiленню опорних сигнальних деталей малюнка. При iнтелектуальнiй недостатностi такий аналiз вiдсутнiй, i хворi намагаються скласти малюнок, прикладаючи довiльно один вiдрiзок до iншого методом проб i помилок, що свiдчить про вiдсутнiсть у хворого певного плану. Може бути порушене критичне мислення, коли неправильно складенi вiдрiзки дослiджуваний залишає на мiсцi.

3. Розумiння розповiдей - це одна iз найбiльш традицiйних методик. Результати дослiдження свiдчать про усвiдомлення сюжету розповiдi i про стан пам’ятi дослiджуваного. Застосовуються спецiально пiдiбранi розповiдi, найчастiше повчального характеру. Дослiджуваному пропо-нують переказати розповiдь (усно, письмово). При цьому звертають увагу на характер переказу (словниковий запас, можлива наявнiсть парафазiй, темп мови, особливостi побудови фрази, лаконiчнiсть чи навпаки, надмiрна деталiзацiя). Суттєве значення має з’ясування того, наскiльки дослiджуваному доступний вiдкритий змiст розповiдi: чи пов’язує вiн його з навколишньою дiйснiстю, чи доступна йому гумористична сторона розповiдi. Розумiння прихованого, переносного значення розповiдi часто буває затруднене при iнтелектуальнiй недостатностi, хоча переказ при цьому дуже близький до заданого тексту. Для виявлення резонерства i патологiчних розмiрковувань успiшно використовують розповiдi «Колумбове яйце», «Проблем Евер’є» та iн. Необхiдно завчасно приготувати серiю текстiв рiзного ступеня складностi. Для дослiдження можна використати i тексти з пропущеними словами (проба Еббiнгауза). Читаючи цей текст, дослiджуваний повинен вставити слова, яких бракує, згiдно зi змiстом розповiдi i нерiдко познайомившись з наступними фразами. При цьому можливе виявлення порушення критичностi мислення: дослiджуваний добирає випадковi слова, iнодi по асоцiацiї з близько розташованими до невистачаючого, а безглуздi помилки, якi вiн допускає, не виправляє iнодi навiть пiсля зауваження дослiдника.

4. Тест на виключення понять (вивчення рiвня узагальнення, вiдволiкання, здатностi видiлити суттєвi ознаки предметiв i явищ).

 5. Видiлення суттєвих ознак. Дослiджується датнiсть вiдокремлювати суттєвi ознаки предметiв чи явищ вiд несуттєвих, другорядних. Окрiм цього, наявнiсть ряду завдань, схожих за характером виконання, дозволяє робити висновки про послiдовнiсть розмiрковувань дослiджуваного. Використовують спецiальнi бланки чи пропонують дослiджуваному уснi завдання: САД (рослини, садiвник, собака, паркан, земля); РIЧКА ( берег, риба, рибалка, баговиння, вода); КУБ (кути, креслення, бік, камiнь, дерево); ДIЛЕННЯ (клас, дiлене, олiвець, дiлити, папiр); ЧИТАННЯ (глава, книга, малюнки, печатка, слово); ГРА (карти, гравцi, штрафи, покарання, правила).

6. Розумiння переносного значення прислiв’я i метафор.

 

 

 

ЗАНЯТТЯ № 5

 

ЕМОЦIЇ I ПОЧУТТЯ

 

ТРИВАЛIСТЬ ЗАНЯТТЯ: 2 академiчнi години.

НАВЧАЛЬНА МЕТА: ознайомити студентiв зi структурою емоцій в нормi, видами почуттiв, а також найважливiшими видами їх розладiв.

МIСЦЕ ПРОВЕДЕННЯ ЗАНЯТТЯ: навчальна кiмната.

ОБЛАДНАННЯ ЗАНЯТТЯ: таблицi класифiкацiї емоцiй, атлас експериментально-психологiчного дослiдження, тематичнi хворi, аудіо-запис мови хворих iз ейфорiєю i депресією

 

Емоції - суб’єктивний стан людини i тварини, що виникає внаслiдок впливу зовнiшнiх чи внутрiшнiх подразникiв i виявляється у формi безпосереднiх переживань (задоволення чи незадоволення, радiсть, страх, гнiв тощо).

Емоцiї вiдiграють важливу роль у навчаннi (набуттi iндивiдуального життєвого досвiду). Виконуючи роль негативного чи позитивного пiдкрiплення, вони сприяють виробленню бiологiчно активних форм поведiнки i усуненню реакцiй, що втратили своє бiологiчне значення. Таким чином, емоцiї є засобом пiдвищення пристосувальних можливостей органiзму, а також одним iз головних механiзмiв внутрiшньої регуляцiї психiчної дiяльностi i поведiнки, що спрямованi на задоволення потреб органiзму.

Емоцiї людини соцiально детермiнованi. На них, як i на поведiнку людини, впливають норми моралi i права певної суспiльно-економiчної формацiї. Тому вищi форми емоцiй виникають на пiдставi соцiальних (моральних) та духовних (естетичних, iнтелектуальних) потреб.

ТЕОРIЇ ВИНИКНЕННЯ ЕМОЦIЙ

1. Периферiйна теор (У. Джеймс, Н. Ланге, 1884-1885): емоцiї є наслiдком змiн дiяльностi внутрiшнiх органiв i скелетної мускулатури у вiдповiдь на певнi стимули. Ця теорiя може бути використана для пояснення емоцiй сомато-вегетативного генезу, проте не може пояснити походження вищих емоцiй, особливо соцiального задоволення.

2. Центральна або таламiчна теор (У. Кенон, I.Бурда, 1927-1928): саме в таламусi пiд впливом надходження туди аферентної iмпульсацiї формуються емоцiйнi збудження, наслiдком чого є ефекторнi реакцiї на периферiї, властивi для тієї чи iншої емоцiї.

3. Теорiя Пейпса (1937 р.): головна роль у формуваннi емоцiй належить лiмбiчним структурам мозку. Емоцiйнi збудження, що виникають у гiпокампi, розповсюджуються до мамiлярних тiл, далi через таламусу поясну звивину (рецептивне поле емоцiйних переживань – «коло Пейса»). Розповсюдження емоцiйного збудження далi на кору великих пiвкуль створює емоцiйне забарвлення психiчних процесiв.

4. П. Маклейн (1958) : визначив лiмбiчнi структури мозку як вiсцеральний мозок, i пов’язав формування емоцiй з регуляцiєю роботи внутрiшнiх органiв. Вiн вважав, що для прояву емоцiй дiя неокортексу не обов’язкова.

5. Активацiйна теор Д. Лiнделi (1951): зовнiшнi i внутрiшнi сенсорнi стимули активують ретикулярну формацiю стовбура мозку, яка надсилає iмпульси в гiпоталамус, таламус i кору головного мозку, викликаючи активацiю цих структур i появу емоцiй тієї чи iншої ознаки.

6. Бiологiчна теор (1949 р., П.К. Анохiн): емоцiї виникають про-тягом еволюцiї як засiб поліпшення адаптацiї живих iстот до умов iснування. Ця властивiсть живої матерiї виявилась корисною для виживання, дозволяючи живим iстотам швидко i бiльш економно реагувати на зовнiшнi впливи, внутрiшнi потреби i їх задоволення. Емоцiї дозволяють оцiнювати вплив на органiзм рiзноманiтних, особливо пошкоджуючих чинникiв, виконуючи майже миттєву iнтеграцiю усiх функцiй органiзму, внаслiдок чого визначається кориснiсть чи шкiдливiсть дiючого чинника. Виконуючи роль своєрiдного пеленгу, емоцiї дозволяють органiзмовi виробити вiдповiдну реакцiю, часто навiть раніше нiж виявлена локалiзацiя впливу.

Згiдно теорiї функцiональних систем (П.К. Анохiн) емоцiї є компонентом усiх стадiй органiзацiї поведiнки людини рiзного ступеня складностi i цiлеспрямованостi. Вираженiсть емоцiй у кожного iндивiдуальна i залежить вiд бiологiчного i соцiального значення вчинку, ступеня його автоматизму (усвiдомлення-неусвiдомлення i навичок), наявностi перешкод для досягнення мети та iн.

Виникненню будь-якої потреби завжди передує емоцiя незадоволення, що посилюється при кожнiй невдалiй спробi задоволення потреби, якщо результат вчинку не досяг поставленої мети.

Бiологiчне значення негативних емоцiй у цому випадку полягає в тому, що вони спонукають органiзм до подолання перешкод, що заважають задоволенню потреб. Задоволення потреб спричинює виникнення позитивної емоцiї (задоволення, радостi та iн.). Позитивнi емоцiї виконують функцiю «нагороди» за успiхи в дiяльностi, спрямованої на задоволення наявних проблем людини, а також дозволяють органiзмовi швидко оцiнити задоволення потреб. Вони пов’язанi з механiзмами сенсорного насичення, широко наведеними у процесах задоволення статевих, питтєвих, харчових та iнших потреб.

7. Iнформацiйна теор (П.В. Симонов, 1966): емоцiйний стан органiзму зумовлюється, з одного боку, негативними емоцiями, що супроводжують вихiднi потреби органiзму, а з іншого - можливiстю прогнозування позитивних емоцiй при задоволеннi цих потреб. Протягом навчання i багаторазового задоволення однотипних потреб людина набуває здатностi для досягнення мети керуватися не лише негативними емоцiями, але й уявленнями про тi позитивнi емоцiї, якi очiкуються при задоволеннi потреб, тобто досвiд дозволяє передбачити позитивнi емоцiї.

НЕЙРОФIЗIОЛОГIЧНI МЕХАНIЗМИ ЕМОЦIЙ

Емоцiї виникають за рахунок первинної активацiї емоцiйних структур мозку. Збудження одних структур викликає появу позитивних емоцiй, якi органiзм намагається посилити, подовжити, повторити. Активацiя iнших структур супроводжується негативними емоцiями, якi органiзм намагається лiквiдувати чи ослабити.

Гiпоталамiчнi центри i ретикулярна формацiя стовбура мозку чинять на кору висхiднi активiзуючі впливи, що пiдтверджується генералiзованою десинхронiзацiєю ЕЕГ. Цi впливи реалiзуються через широку систему зв’язкiв гiпоталамуса з лiмбiчними системами через медiальний жмуток переднього мозку i зв’язок iз ретикулярною формацiєю середнього мозку. Коли при формуваннi емоцiйної реакцiї вiдбувається об’єднання корково-пiдкоркових структур, завдяки циклiчним взаємозв’язкам, збудження здатне циркулювати рiзноманiтними шляхами. Це призводить до значного посилення емоцiй i може надавати їм затяжного чи навiть патологiчно-хронiчного (застiйного) характеру.

Морфологiчною основою таких циклiчних взаємодiй можуть слугувати два кола лiмбiчної системи: структури амигдалярного кола забезпечують емоцiйне супроводження харчових i захисних iнстинктивних реакцiй (страх, бiль), а структури септального кола пов’язанi переважно із статевими реакцiями.

У формуваннi емоцiй беруть участь фiлогенетично давня кора, пошкодження чи видалення якої рiзко посилює чи знижує емоцiйну реактивнiсть, а також неокортекс. Пiдкорковi емоцiйнi центри чинять на кору великих пiвкуль висхiднi активiзуючi впливи. Корковi нейрони, в свою чергу, обробляючи iнформацiю, що надходить до них iз внутрiшнього i навколишнього середовища, обумовлюють включення емоцiй до цiлiсних поведiнкових актiв.

При вживленнi в мозок електродiв з метою вивчення морфологiчної структури емоцiй, стимуляцiя перетинки мозку викликає яскраво вираженнi позитивнi емоцiї (ейфорiя, почуття задоволення i насолодження з елементами статевого збудження). Подразнення мигдаликiв викликає почуття страху i лютi. Стимуляцiя середнього мозку призводить до виникнення дискомфорту, гнiву, статевого збудження з елементами напруження. Схожi стани виникають i при подразненнi переднього i заднього вiддiлiв гiпоталамуса.

В основi фiзiологiчних механiзмiв вищих емоцiй лежать стiйкi системи зв’язкiв у корi, в утвореннi яких вирiшальну роль вiдiграє друга сигнальна система. Спiввiдношення нейромедiаторiв у структурах мозку в значній мiрі визначають ступiнь емоцiйної реактивностi при задоволеннi бiологiчних i соцiальних потреб органiзму. Доведена участь окремих олiгопептидiв - ангiотензин II, брадикiнiн та iншi - в механiзмах формування емоцiйних збуджень. Широко вiдомо, що емоцiя страху пов’язана з адреналiном, а серотонiн i мелатонiн називають пептидами доброго настрою.

СОМАТОВЕГЕТАТИВНИЙ ПРОЯВ ЕМОЦIЙ

При гнiвi i страховi переважають симпатичнi реакцiї, у той час як приємнi емоцiї супроводжуються парасимпатичною активнiстю. Участь тих чи iнших вiддiлiв ЦНС у емоцiйному збудженнi визначається рiзним вихiдним нейрогуморальним станом органiзму. Периферичнi складовi емоцiй роздiляють на вiльно керованi (дiяльнiсть серця, гладкої мускулатури судин кишечника, бронхiв, залоз внутрiшньої секрецiї).

Довiльними зусиллями людина здатна заблокувати вихiд емоцiйного збудження. Проте при цьому «емоцiйна домінанта» залишається в ЦНС i розповсюджується на гладко-м’язовi органи. При довготривалих емоцiях або при повторних емоцiйних впливах негативного характеру збудження мозкових структур може перейти у стацiонарну форму - особливо при конфлiктних ситуацiях, наявностi значних i довготривалих перешкод задоволенню провiдних потреб. Зазвичай у стацiонарну форму переходять емоцiї негативного спрямування, що здатнi до сумацiї.

ЗОВНIШНI ПРОЯВИ ЕМОЦIЙ

Сильнi емоцiї пов’язанi зi змiною кровообiгу: в станi страху, гнiву людина блiдне, тому що кров вiдтiкає вiд зовнiшнiх покривiв шкiри. Вiд сорому чи збентеження людина червонiє, кров приливає до обличчя. Страх посилює потовидiлення, серце починає посилено битися, чи, навпаки, «завмирає». При гнiвi i радостi збiльшується частота дихання. Емоцiї проявляються i в виражених рухах: мiмiцi (виражені рухи обличчя) i пантомiмiцi (виражені рухи усього тiла - поза, жести), а також у так званiй вокальнiй (голосовiй) мiмiцi (iнтонацiя, виражені паузи, пiдвищення чи зниження голосу, смисловi наголоси). Для вираження найбiльш складних i глибоких емоцiй людство створило мистецтво: музику, живопис, скульптуру, поезiю. Твори мистецтва, вiдображаючи великi почуття художникiв, письменникiв, композиторiв, завжди бентежать, викликають у людей вiдповiднi емоцiйнi реакцiї.

КЛАСИФIКАЦIЯ ЕМОЦIЙ

I. За фiлогенетичним розвитком (чи по складностi)

1. Протопатичнi або нижчi емоцiї - пiдкорковi, таламiчнi, фiлогенетично бiльш стародавнi, елементарнi (задоволення почуття голоду, спраги, статевих вiдчуттiв). Пов’язанi з iнстинктами, первiсними потягами та їх задоволенням.

2. Епiкритичнi чи вищi («почуття») є корковими, притаманними лише людям, фiлогенетично бiльш молодими: виникають на протязi соцiального життя, суспiльних вiдносин, трудової дiяльностi. До них вiдносяться почуття iнтелектуальнi (цiкавостi, почуття нового, тощо), моралi (товариськiсть, патрiотизм, почуття обов’язку, совiстi), естетичнi (почуття прекрасного).

Звичайно у людини вищi емоцiї переважають над нижчими i мають вирiшальну роль у життi.

II. За суб’єктивним тоном (сприймаються як суб’єктивно приємнi, неприємнi чи нейтральнi):

1. Позитивнi (задоволення, радiсть, впевненiсть, захоплення, гордiсть, довiра, симпатiя, повага, кохання, вдячнiсть, нiжнiсть, зворушення, самовдоволення, зловтiха, почуття задоволеної помсти, спокiйна совiсть, почуття полегшення, задоволення собою, безпеки).

2. Негативнi (незадоволення, горе, туга, печаль, вiдчай, смуток, тривога, боязнь, страх, жалiсть, переляк, образа, спiвчуття, прикрiсть, гнiв, обурення, ненависть, неприязнь, заздрiсть, злоба, злiсть, нудьга, ревнощi, жах, невпевненiсть, недовiра, сором, розгубленiсть, ярiсть, вiдраза, зневага, розчарованiсть, сором i небажання каяття, докори сумлiння, нетерплячiсть, гiркота).

3. Нейтральнi (цiкавiсть, здивування, подив, байдужiсть, спокiйно-споглядальний настрiй).

Особова i суспiльна оцiнка як позитивних, так i негативних емоцiй не завжди спiвпадають. Такi емоцiї як докори сумлiння, вiдчуття сорому сприймаються людиною як неприємнi, iнодi навiть тяжкi стани, але з суспiльної точки зору вони кориснi, необхiднi i, отже, позитивнi, оскiльки сприяють моральному зростанню особистостi. Так само i емоцiї ненавистi, гнiву, вiдрази отримують позитивну оцiнку, якщо спрямованi на антисуспiльнi явища.

III. За впливом на тонус органiзму i життєдiяльнiсть:

 1. Стенiчнi (пiдвищують тонус органiзму - вiд грецького «stenos» - сила).

 2. Астенiчнi (знижують тонус органiзму «astenos» - слабкiсть).

Деякi емоцiї можуть виявитися як в стенiчнiй, так i в астенiчнiй формi, в залежностi вiд типу нервової системи i вольових якостей людини. Наприклад, горе може викликати безпорадний, пригнiчений стан, людина нiби цiпенiє, а у iншої людини горе може виявлятися в бурхливiй реакцiї. Страх може паралiзувати одну людину, послабити її духовнi сили, а у iншої - мобiлiзує фiзичнi i розумовi сили, робить її кмiтливою i винахiдливою, дiї - швидкими i точними. Бурхлива радiсть - емоцiя стенiчна, оскiльки вона викликає у людей приплив сил i потяг до дiяльностi. Радiсть тиха i спокiйна звичайно розслаблює. Вольова людина завжди намагається володiти своїми емоцiями, особливо якщо вона усвiдомлює їх негативне значення для суспiльства.

IV. За механiзмами виникнення:

Емоцiї можуть виникати як на основi внутрiшнiх потреб (ендогенний шлях), так i внаслiдок зовнiшнiх подразникiв чи пiзнавання суб’єктом певних подразнень зовнiшнього середовища (екзогенний шлях), тобто на основi механiзмiв пам’ятi. Зовнiшнi впливи можуть суттєво змiнювати емоцiї, якi виникли ендогенно.

1. Реактивнi - виникають в якостi реакцiї на зовнiшнiй стимул. Наприклад, почуття радостi, як реакцiя на приємну звiстку, почуття туги чи вiдчаю при звiстцi про трагiчну для людини подiю.

2. Вiтальнi - переживання, пов’язанi зi змiною бiотонусу органiзму, функцiонування систем, якi беруть участь у реалiзацiї емоцiйних реакцiй.

V. За силою i тривалiсттю:

1. Настрiй - це вiдносно слабкий емоцiйний стан, що захоплює на деякий час всю особистiсть i вiдображається на дiяльностi, поведiнцi людини. Настрiй може бути довготривалим, стiйким, продовжуватись днями, тижднями, мiсяцями i захоплювати цiлий перiод життя людини. Вiн може бути стенiчним або астенiчним, реактивним чи вiтальним, радiсним чи сумним, гнiвним чи добродушним i викликатися рiзними обставинами, а також фiзичним самопочуттям. Причини настрою часто не усвiдомлюються, i у людини виникає думка про його безпричиннiсть. Негативний настрiй можна i потрiбно скеровувати зусиллям волi.

2. Афект - це короткочасна, бурхливо протiкаюча емоцiйна реакцiя на зразок «емоцiйного вибуху». Звичайно супроводжується рухливим перезбудженням, але може, навпаки, викликати зацiпенiння руху i загальмованiсть мови (вiдчай, страх).

а) фiзiологiчний афект: викликається сильними подразниками (словами, поведiнкою iнших людей, деякими обставинами), частiше у представникiв неурiвноваженого типу нервової системи з переважанням процесiв збудження. Часто афективнi реакцiї є наслiдком недостатньої вихованостi людини, слабкої волi, невмiння контролювати свою поведiнку.

б) патологiчний афект: виникає на грунтi органiчної патологiї головного мозку: це бурхлива емоцiя, що поєднується з сутiнковим розладом свiдомостi i супроводжується агресивними, руйнiвними дiями. Виникає у вiдповiдь на будь-який зовнiшньо незначний чинник. В подальшому афективнi подiї амнезуються.

3. Пристрасть - сильне, стiйке i глибоке почуття, яке захоплює всю людину i пiдкоряє собi основну спрямованiсть її думок i дiй. Зумовлена певними iнтересами, дiяльнiстю i за спрямованiстю може бути позитивною чи негативною (пристрасть до театру, музики, спорту, науки, збагачення, азартних iгор на грошi, до вживання алкогольних напоїв).

Стресові стани (вiд англ. «стрес» - напруга). Виникають у важких ситуацiях, при фiзичних i розумових перевантаженнях, необхiдностi приймати швидкi i вiдповiдальнi рiшення тощо. Вони властиві для рiзної людської дiяльностi: трудової, учбової, iгрової, спортивної, у взаємо-тосунках мiж людьми, у рiзних моральних конфлiктних ситуацiях. Стреси призводять до фiзичних змiн i порушень поведiнки.

Фiзiологiчнi змiни при стресах: прискорення серцебиття i дихання, пiдвищення артерiального тиску. При сильному стресi змiнюється поведiнка у виглядi загальної реакцiї збудження рiзного ступеня вираженостi, дезорганiзацiї поведiнки (неупорядкованi, некоординованi рухи, незв’язна мова), спостерiгаються розгубленiсть, важкiсть переключення уваги. Можуть виникнути загальна загальмованiсть, пасивнiсть, змiни у поведiнцi. Можливi помилки сприйняття, пам’ятi, уваги, мислення. Це - своєрiдний адаптований захист органiзму вiд надмiрних подразникiв.

При слабкому стресi подiбних порушень не спостерiгається, а навпаки, виникає загальна фiзична зiбранiсть i органiзованiсть, активацiя дiяльностi, яснiсть i чiткiсть думок, винахiдливiсть. До повторних стресiв людина поступово звикає, пристосовується (адаптується), швидше - представники сильного типу нервової системи.

У повсякденному життi Г. Сельє розрiзняє два типи стресу - еустрес, який пов’язаний iз бажаним ефектом i здiйснює мобiлiзуючу дiю на поведiнку, i дистресс - пов’язаний iз небажаним ефектом i який справляє негативний, шкідливий вплив.

Стресори - це чинники, якi викликають стан стресу i є пусковим сигналом для нього. Iснують фiзiологiчнi (фiзичне перевантаження, висока i низька температура, больовi стимули, затруднення дихання та iн.) i психологiчнi стресори, якi несуть сигнальне значення загрози, небезпеки, образи, iнформацiйного перевантаження та iн. Велика роль в адаптацiї до стресу належить психiчним якостям особистостi: сильний i цiльний характер, воля, минулий досвiд, знання, загальна фiзична i розумова тренованiсть, моральнi якостi, почуття обов’язку, вiдповiдальностi, здатнiсть свiдомо перетворювати стресову ситуацiю, що допомагають запобiгти дезорганiзацiї.

Фрустрацiя (вiд латинського «frustracio» - обман, порушення планiв) - одна iз форм стресу: це емоцiйний стан переживання невдачi, яка виникла внаслiдок нездоланої перешкоди на шляху задоволення будь-яких потреб. Фрустрацiя призводить до змiни настрою i поведiнки людини. Розрiзняють фрустратор - причину, ситуацiю яка привела до такого стану, i фрустрацiйну реакцiю. Фрустрацiя супроводжується гамою негативних емоцiй: гнiвом, подразливiстю, вiдчуттям провини i т.iн. Найбiльш частими реакцiями людини на фрустрацiю є агресiя, депресiя.

Фруструюча ситуацiя - та, при якiй з одного боку є виражена мотивацiя до задоволення потреб, а з іншого боку - перешкоди, якi чинять опір цьому досягненню.

Фрустрацiйна толерантнiсть - стiйкiсть людини до фрустраторiв, в основi яких стоїть здатнiсть людини до адекватної оцiнки фрустрацiйної ситуацiї i передбачення виходу з неї.

ВИДИ ПОЧУТТIВ

Вищi емоцiї (почуття) виникають при задоволеннi або незадоволеннi духовних потреб i мають яскраво виражений суспiльний характер, що свiдчить про вiдношення людини як суспiльної iстоти до рiзних сторiн i явищ життя.

Моральні почуття. Змiст i направленiсть почуттiв визначаються свiтоглядом, правилом поведiнки i естетичними оцiнками - оцiнка людиною своїх вчинкiв (самооцiнка), пов’язана з переживаннями почуття совiстi. Коли людина, виходячи iз почуття обов’язку, усвiдомлює правоту своїх вчинкiв, то вона переживає стан спокiйної совiстi - велике моральне задоволення i радiсть, якi дають людинi силу i впевненiсть у правотi своїх дiй.

Iнтелектуальнi почуття пов’язанi з розумовою, пiзнавальною активнiстю людини, постiйно супроводжують її i виражають ставлення людини до своїх думок, процесу i наслiдкiв iнтелектуальної дiяльностi (сумнiв, подив, задоволення, впевненiсть).

Почуття подиву виникає тоді, коли людина зустрiчається з новим, незвичайним, невiдомим. Властивiсть дивуватись - це стимул пiзнавальної дiяльностi i він бере участь у формуваннi позитивної мотивацiї до навчання. Вiдчуття сумнiву виникає при невiдповiдностi гіпотез i пропозицiй з деякими фактами i розумiннями. Це - необхiдна умова успiшної пiзнавальної дiяльностi, оскiльки спонукає до старанної перевiрки отриманих даних. Вiдчуття впевненостi народжується вiд усвiдомлення iстинностi i переконливостi фактiв, припущень, гипотез, якi виникли внаслiдок всебiчної їх перевiрки. Результативна робота викликає вiдчуття задоволення.

Велике мiсце у життi людини займають естетичнi почуття (краси, захоплення прекрасним), джерелом яких є твори мистецтв, музика, живопис, скульптура, художня проза i поезiя, а також твори архiтектури i досягнення в областi технiчних споруд. Глибокi естетичнi переживання ми вiдчуваємо при спогляданнi природи.

Розвиток емоцiй i почуттiв в онтогенезi

1. У новонароджених переважають iнстинктивнi емоцiї, передусiм - iнстинкт самозбереження (включається харчовий).

2. Етап органiчного вiдчуття. Основою його являється переробка iнформацiї вiд ентеро- та iнтерорецепторiв i виникнення нестiйких образних уявлень при дiйснiсть iз переживаннями задоволення-незадоволення, приємного-неприємного i iн. Iз цих вiдчуттiв формується ставлення дитини до близьких.

3. Розвиток епiкритичних емоцiй з 3-4 до 13-14 рокiв. Зв’язок емоцiй з органiчними потребами переважає ще тривалий час.

4. З 10-12 рокiв емоцiї мають самостiйне психiчне значення. Триває удосконалення епiкритичних емоцiй, в емоцiйних реакцiях переважає коркова корекцiя органiчних потреб i потягiв.

5. Формування вищих людських емоцiй, повний розвиток яких досягається до 20-22 рокiв. До цього перiоду вiдчуття стають пiдвладнi розуму, коригуються iнтелектуальною дiяльнiстю. В цей перiод можливе подавлення зовнiшнiх проявiв емоцiй, мiмiчних реакцiй i виражених рухiв.

РОЗЛАДИ ЕМОЦIЙ

Розлади емоцiй проявляються в їх ослабленнi, посиленнi i збоченнi.

Апатія - ослаблення емоцiй, проявляється байдужiстю до навколишнього i свого положення, супроводжується рiзким падiнням рухово-вольової активностi.

Депресія - патологiчне пригнiчений, меланхолiчний, болiснонудний настрiй з посиленням астенiчних i негативних емоцiй, проявляється безвихiддю, смутком, глибоким сумом, може виражатись вiдчуттям тяжкостi в груднiй клiтцi («передсерцева туга»). Притаманнi сповiльнення мислення, з вiдчуттям провини, небажанням жити. До терапевтiв такi хворi часто звертаються зi скаргами на розлад сну, зниження ваги, втрату апетиту, запори, порушення ритму серцебиття i дихання, головнi болi, порушення функцiї шлунково-кишкового, серцево-судинного трактiв та iн. - в таких випадках говорять про соматизовану депресiю.

Тривога - переживання неясної, невизначеної небезпеки. Характеризується неприємними вiдчуттями неспокою, напруження, нервозностi, вiдчуттям небезпеки, неясної загрози у супроводi гормональної i вегетативної активацiї. Може проявлятися як iнстинктивна реакцiя на адекватну данiй емоцiї ситуацiю (ситуативна тривожнiсть), яка має спрямованість на майбутнє i мiстить мобiлiзуючий компонент. Емоцiйний розлад визначається у випадку тривожностi як властивостi темпераменту з постiйною тенденцiєю оцiнювати об’єктивно небезпечнi предмети i явища як загрозливi. Породжує, як наслiдок, нестачу впевненостi у собi, подразливiсть, поступливiсть, зниження самопочуття, почуття вини. Незначний рiвень тривожностi може сприяти успiшнiй дiяльностi, тодi як високий рiвень знижує її ефективнiсть, призводить до дезорганiзацiї поведiнки i стресових захворювань.

Страх - переживання безпосередньої, конкретної загрози для себе.

Фобії - нав’язливi страхи, якi людина не може перебороти, незважаючи на таке бажання.

Дисфорія - напад незадоволення собою i навколишнiм на фонi зниженого настрою з вiдтiнком подразливостi, злобностi, часто агресивностi.

 Ейфорія - патологiчно пiдвищений, веселий, благодушний настрiй, зазвичай, з вiдсутнiстю достатньої самокритичної помилки.

ДОСЛIДЖЕННЯ ЕМОЦIЙ

1. Огляд хворого. Звертають увагу на вираз обличчя, особливостi мови. На шкiрi хворого можуть бути рубцi - слiди депресивних або афективних спроб самогубства (в ділянцi серця, лiктьових вен, шиї).

2. Бесiда: Розпитують про настрiй хворого. Мають значення мiмiка i пантомiмiка (швидка, повiльна, скупа та iн.) пiд час огляду i бесiди. Пiдводячи пiдсумки, оцiнюють ступiнь емоцiйно-моторної врівноваже-ностi. Додатковi данi можна отримати в бесiдi з рiдними хворого, спiвробiтниками, iншими хворими цiєї палати.

3. Тестовi методи:

а) Дослiдження самооцiнки за Дембо - Рубiнштейн. На прямiй, символiзуючiй будь-яку властивiсть усiх людей (здоров’я, розум, характер, щастя i т. iн), пропонують крапкою визначити своє мiсце i дати мовне пояснення, при цьому фiксуються рiвень самооцiнки, пояснення i особливостi емоцiйних реакцiй.

б) Iснує декiлька непрямих методiв вивчення емоцiйної дiяльностi: асоцiативний експеримент, тест Розенцвейга, метод Роршаха, дослiдження тривожностi, та iн.

 

 

 

ЗАНЯТТЯ № 6

 

ЕФЕКТОРНО-ВОЛЬОВА СФЕРА

 

ТРИВАЛIСТЬ ЗАНЯТТЯ: 2 академiчнi години.

МЕТА ЗАНЯТТЯ: ознайомити студентiв iз психологічною структурою ефекторно-вольової сфери, поняттями волi i вольового процесу, вольовими якостями особистостi, етапами розвитку i виховання їх у дiтей, а також найважливiшими розладами ефекторно-вольової сфери.

МIСЦЕ ПРОВЕДЕННЯ ЗАНЯТТЯ: навчальна кiмната.

ОБЛАДНАННЯ ЗАНЯТТЯ: таблицi i класифiкацiї цiлеспрямованої дiяльностi, вольових розладiв, тематичнi хворi, тематичний вiдеоматерiал.

 

Ефекторно-вольова сфера - складна психiчна функцiя, яка направлена на здiйснення цiлеспрямованої дiяльностi людини у залежностi вiд окремих мотивiв i зумовлена внутрiшнiми потребами та вимогами навколишнього середовища. Вона складається iз двох компонентiв: ефекторного або рухового (простi i складнi рухи, дiї i вчинки) та вольового.

Воля - здатнiсть людини до свiдомого i цiлеспрямованого регулювання своєї дiяльностi i вчинкiв, пов’язаних iз подоланням труднощiв i перешкод. Подолання перешкод i труднощiв потребує так званого вольового зусилля - особливого стану нервово-психiчного напруження, яке мобiлiзує фiзичнi, iнтелектуальнi i моральнi сили людини.

Потреба, яка проявляється у потязi до чого-небудь, визначає спонукаючий мотив, мотивацiю усiх видiв активностi людини. Це - об’єктивна необхiднiсть, яку вiдчуває людина з метою збереження себе як живої системи, самовiдтворення та забезпечення рiзних видiв активностi.

Складнi види дiяльностi вiдповiдають не одному, а декiльком одночасно дiючим мотивам, якi можуть взаємодiяти i утворювати розгалужену систему мотивацiї вчинкiв. Мотиви можуть бути свiдомими i несвiдомими.

КЛАСИФIКАЦIЯ ПОТРЕБ I ЕФЕКТОРНО-ВОЛЬОВИХ ПРОЯВIВ:

1. Бiологiчнi або iнстинктивнi (нижчi) потреби:

 а) харчування (потреба у їжi, водi та iн.);

 б) розмноження (материнський та батькiвский інстинкт та iн.);

 в) самозбереження (збереження цiлiсностi органiзму i т.ін.).

2. Соцiальнi (вищi) потреби:

а) моральнi (емоцiйного резонансу - спiвчуття, потреба працювати, допомагати людям, належати до групи, займати в нiй певне мiсце та наслiдувати її норми - iєрархiчна, тощо);

б) естетичнi (потреба сприйняття прекрасного, творчостi, гармонiйних взаємостосунків iз природою, людьми i т. iн.);

в) iнтелектуальнi (потреба в пiзнаннi нового - винахiдницька, розв’язання невирiшених проблем i завдань, мотивацiя до навчання i т. ін.).

3. Ефекторно-вольовi прояви:

а) iнстинктивнi рушiйнi акти;

б) довiльнi (вольовi) простi i складнi дiї та вчинки;

в) автоматизованi дії.

Бiологiчнi (iнстинктивнi, нижчi) потреби грунтуються на iнстинктах (потреба в їжi i т. iн.). Протягом формування особистостi людини (починаючи з дитячого вiку) пiд дiєю виховання i навчання задоволення бiологiчних потреб набуває соцiально припустимих i свiдомих форм.

Соцiальнi (вищi) потреби виникають пiд час виховання потягу особистостi до самовдосконалення, зайняття певного мiсця у суспiльствi, до працi, професiйної пiдготовки, формування моральних установок та свiтогляду, до поваги з боку оточуючих та iнших етичних, естетичних й iнтелектуальних потреб.

Iнстинкт - це складний ланцюговий безумовний рефлекс, що спрямований на задоволення бiологiчних потреб органiзму (харчування, статевих, самозбереження). Вiн є основою виникнення простих та складних невимушених (iнстинктивних) рухiв.

Довiльнi дiї - свiдомi цiлеспрямованi вольовi дiї, основанi на минулому досвiдi i спрямованi на пристосування людини до навколишнього середовища, на досягнення свiдомо поставленої мети.

Автоматизованi дiї - простi i складнi руховi акти, довiльнi за походженням, якi протягом тренування набувають автоматизованого, не контрольованого розумом характеру.

Навички - це автоматизованi фрагменти свiдомої дiяльностi, котрi набутi шляхом частого повторення будь-яких дiй. Формування навичок призводить до скорочення зайвих рухiв i напруження, об’єднання цiлого ряду частих дiй в одне цiле. Навички формуються у тренуваннях - за цiлеспрямованого, багаторазового повторення дiї з метою її вдосконалення. На фонi набутих навичок дiї стають бiльш свiдомими - це вже вольовi вчинки. У пiдлiтковому вiцi i в перiод зрiлостi вiдповiдно до накопичення знань, появи нових інтересів i потреб вольовi дiї ускладнюються i вдосконалюються. Усi складнi вольовi акти проходять спочатку шлях простих, i в них є елемент автоматизацiї (заучена протягом життєвого досвiду дiя).

Ефективнiсть, точнiсть i соцiальна адекватнiсть здiйснення потреб (мотивацiя поведiнки) i ефекторно-вольових актiв залежать вiд:

1) iнших психiчних функцiй - ступенiв вiдчуття i сприйняття, пам’ятi, уваги, мислення, регуляцiї емоцiй;

2) загального стану органiзму;

3) моральних i iдеологiчних установок;

4) зовнiшнiх факторiв (природних, виробничих, побутових);

5) соцiальних вимог.

Для їх оптимальної реалiзацiї необхiдна гармонійна взаємодiя органiзму i особистостi з середовищем. При стресах, втомленнi, астенiзацiї внаслiдок соматичних i психiчних захворювань можуть виникати рiзнi змiни задоволення потреб поведiнки у межах фiзiологiчної норми, а також грубi патологiчнi розлади потягiв i ефекторно-вольової сфери.

ПОНЯТТЯ ПРО ВОЛЮ

Вольова активнiсть притаманна лише людинi, котра, як активна істота, не лише сприймає навколишнiй свiт i деяким чином вiдноситься до нього, але й реагує на нього, сприяючи i перебудовуючи його зi своєю метою.

Воля виражається у тому, наскiльки людина здатна долати перешкоди i труднощi, керувати своєю поведiнкою, пiдкорювати свою дiяльнiсть вiдповiдним завданням на шляху до мети. Воля виробляється за умов досягнення не тiльки далекої i перспективної мети, але й малої близької мети. Для дитини прояв волi i у маленькiй справi є доброю школою вольових вчинкiв. Першокласник, свiдомо вiдмовившись вiд спокуси дивитися дитячий мультфiльм, виконуючи незакiнченi уроки, тренує тим самим волю. Воля проявляється у всiх видах дiяльностi людини: праця неможлива без вольового зусилля, усвiдомлення мети, умiння долати об’єктивнi перешкоди, втому. Навчання вимагає вольового зосередження, наполегливого переслiдування мети, умiння стримувати себе.

Фiзiологiчнi основи вольових дiй

Вольовий акт - це вимушена дiя. I.М. Сєчєнов теоретично обгрунтував рефлекторну природу всiх вимушених дiй людини, якi є вiдображенням зовнiшнiх впливiв. I.П. Павлов експериментально довiв i розширив поняття фiзiологiчних механiзмiв вольових дiй.

У переднiй частинi кори головного мозку знаходиться рушiйна зона, вiдповiдальна за рухи,а у заднiй частинi - зони, що забезпечують прямий зв’язок iз зовнiшнiм середовищем. Цi зони являють собою корковi кiнцi аналiзаторiв. Ближче до передньої частини кори головного мозку вiдбувається органiзацiя рухових актiв (забезпечується їх точнiсть i координацiя, вiдбувається об’єднання окремих рухових актiв у складну систему цiлеспрямованої поведiнки).

Вимушенi рухи є результатом дiї складних систем нервових зв’язкiв мiж клiтинами зазначених зон. Рушiйнi дiлянки кори можуть активiзуватися по-рiзному: як зовнiшнiми подразниками, так i сигналами вiд внутрiшнiх органiв.

Складнi рухи являють собою сукупнiсть складних комбiнацiй рефлексiв, i теж мають умовнорефлекторний характер i зумовленi зовнiшнiми впливами.

Вирiшальну роль у органiзацiї i регуляцiї вольового акту вiдiграє друга сигнальна система. Осмислення i формування мети i варiантiв її здiйснення, оцiнка наслiдкiв - усе вiдбувається у смислово-мовнiй формi. Слово (сказане до iнших, або те, що є внутрiшньою мовою людини, котра приймає рiшення самостiйно) є «пусковим сигналом» для вольової дiї, воно ж спрямовує i регулює процес вольового акту.

Воля проявляється в умiннi не тiльки досягти мети, а й утриматися вiд будь-чого. Згiдно iз вченням I.П. Павлова, небажанi рухи гальмуються iмпульсами, котрi йдуть вiд другої сигнальної системи.

Етапи вольового процесу:

I. Пiдготовчий етап (здебiльшого подумки):

1) спонукання, розумiння мети i бажання досягти її;

2) усвiдомлення ряду можливостей досягти мети;

3) боротьба мотивiв i вибiр;

4) прийняття одного iз можливих рiшень;

II. Виконавчий етап:

1) виконання прийнятого рiшення;

2) самооцiнка виконавчої дiї.

Пiдготовчий етап.

Кожна дiя людини здiйснюється чомусь (мотив) i для чогось (мета). Будь-яка вольова дiя, оскiльки вона є цiлеспрямованою, завжди починається iз встановлення i бiльшою чи меншою мiрою усвiдомленнямети дiї. Мета - це те, чого людина намагається досягти за допомогою дiї.

Це включає:

а) усвiдомлення значення мети; усвiдомлюючи, що поставлена мета має не лише власне, а й велике суспiльне значення, людина стає здiбною до подолання значних труднощiв;

б) усвiдомлення досяжностi мети: постановка цiлей, котрих не можна досягти, виробляє звичку не доводити розпочату справу до кiнця.

З iншого боку, легкодоступнi цiлi не розвивають волi, не виробляють умiння боротися iз труднощами, долати перешкоди. Мета повинна бути доступною, але потребувати значних зусиль для її досягнення. Лише такі цiлi розвивають дiйсно вольову поведiнку.

Мета залежить вiд свiтогляду людини, її життєвих установок, iнтересiв, особливостей особистостi. Таким чином, вольова дiя завжди здiйснюється зовнiшнiм впливом. Але труднощi психiчного життя людини, труднощi зовнiшнiх впливiв, якi можуть бути вiддаленими та другорядними, часто не допомагають усвiдомити об’єктивнi причини тих чи iнших вольових дiй. Це й створює iлюзiю свободи волi, незалежностi людських вчинкiв вiд зовнiшнiх втручань.

Досягнення мети iнодi не потребує особливих зусиль але частiше пов’язане iз подоланням труднощiв та перешкод, якi бувають:

а) зовнiшнiми - це об’єктивнi, незалежнi вiд людини перешкоди (протидiя iнших людей, природнi перешкоди);

б) внутрiшнiми - залежать вiд самої людини (небажання робити те, що потрiбно, наявнiсть протилежних бажань, пасивнiсть, поганий настрiй, звичка дiяти необдумано, лiнощi, вiдчуття страху, вiдчуття хибного самолюбства та iн.).

Для правильної оцiнки вольової дiї необхiдно знати i мотиви, якi призвели до встановлення даної мети, спонукали людину до дiї.

Сукупнiсть бажань, зусиль, цiлей, що мають характер мотивацiйної дiяльностi, створюють мотивацiйну сферу. Вона є рiзною у рiзних людей i залежить вiд культури, рiвня iнтелекту, вiку та iн.

Мотиви бувають нижчого (егоїстичнi бажання) та вищого рiвня (суспiльного порядку,вiдчуття повинностi). Пiдготовчий етап вольового акту набуває рiзного характеру при наявностi внутрiшнiх чи зовнiшнiх перешкод у досягненнi мети. При внутрiшнiх перешкодах (страх, лiнощi, втома, небажання дiяти) виникає боротьба мотивiв, якi бувають:

а) одного рiвня (однакове бажання пiти ввечерi до цирку або ж театру чи пiсля закiнчення школи придбати у однаковому ступенi професiю водiя i монтажника);

б) рiзного рiвня (пiти у кiно чи робити домашнє завдання). Боротьба мотивiв другого рiвня потребує усвiдомлення рiвня цих мотивiв та бажання вибрати мотиви вищого рiвня. У вольовiй дiї часто боротьба мотивiв вiдбувається мiж почуттям обов’язку i протилежними йому бажаннями. Воля виявляється в умiннi спонукати себе зробити те, що диктує почуття обов’язку, вiдкинувши протилежне бажання. В разi вибору, - чи робити те, що потрiбно, чи те, що забажається, - потрiбно вибирати мотив - слiд вибирати мотив «потрібно». Важливо наголосити, що у людини iз морально високою волею внутрiшня боротьба при виконаннi обов’язку виключається: усвiдомлення суспiльної необхiдностi дiї виключає можливiсть дiяти всупереч обов’язку.

При наявностi лише внутрiшнiх перешкод боротьба мотивiв вiдсутня, i пiдготовчий етап вольової дiї закінчується обмiрковуванням методiв досягнення мети, вибору конкретних засобiв дiї, найбiльш прийнятних для даної ситуацiї.

Боротьба рiзних мотивiв закiнчується усвiдомленням найважливiшого з них i виникненням бажання, що веде до пошуку засобiв i встановлення плану дiї. Пiдготовчий етап вольової дiї закiнчується прийняттям рiшення дiяти згiдно плану.

 

Виконавчий етап.

Вольовою є лише та людина, яка впроваджує свої рiшення в життя. Той, хто ставить за мету найвищi цiлi, але не завершує дiї, є людиною безвольовою.

Вольовий акт вважається здiйсненим лише в двох випадках:

а) у формi зовнiшньої дiї (зовнiшнiй вольовий акт; вольовий вчинок);

б) у формi утримання вiд внутрiшньої дiї (внутрiшнiй вольовий вчинок).

При змiнi обставин, коли виникають новi умови i виконання ранiше прийнятого рiшення стає неоптимальним, необхiдна свiдома вiдмова вiд прийнятого рiшення та спланованої дiї i прийняття нового рiшення. Iнакше це буде не проявлення волi, а беззмiстовна впертiсть.

Результатом вольової дiї є досягнення мети. Закiнчується вольова дiя самооцiнкою: людина оцiнює вибранi нею способи досягнення мети, витраченi зусилля i робить вiдповiднi висновки на майбутнє.

Самооцiнка - це оцiнка особою самої себе, своїх можливостей, якостей та мiсця серед iнших людей. Являючись ядром особистостi, самооцiнка є важливим регулятором поведiнки. Вiд неї залежать взаємостосунки людини з оточуючими, її критичнiсть, вибагливiсть до себе, ставлення до успiхiв та невдач - це впливає на ефективнiсть розвитку особистостi.

Рiвень домагання - це ступiнь важливостi мети, цiлей, котрi людина ставить перед собою. Переживання успiху, що виникає внаслiдок досягнення рiвня домагань, призводить до замiщення «рiвня домагань» бiльш важким, чи навпаки, легким завданням. Люди, якi володiють реалiстичним рiвнем домагань, вiдрiзняються впевненiстю у своїх силах, наполегливiстю у досягненнi мети, великою продуктивнiстю, критичнiстю в оцiнцi досягнутого.

Неадекватнiсть самооцiнки (занижена чи завищена) може призвести до вкрай нереалiстичних (завищених чи занижених) домагань. У поведiнцi це проявляється у виборi надто легких або важких цiлей, у пiдвищенiй тривожностi, невпевненостi у своїх силах, тенденцiях уникати ситуацiї змагання, некритичностi при оцiнюваннi досягнутого, помилковостi прогнозу та iн. Часто така невiдповiднiсть є головним пусковим чинником психосоматичних захворювань.

Вольовi якостi особистостi:

1) цiлеспрямованiсть;

2) самостiйнiсть;

3) наполегливiсть;

4) витримка;

5) хоробрiсть;

6) мужнiсть;

7) дисциплiнованiсть.

Цiлеспрямованiсть - це пiдпорядкування поведiнки стiйкiй життєвiй метi, готовнiсть та рiшучiсть вiддати усi сили i вмiння для її досягнення, планомiрне, неухильне її досягнення. Iз цiєї перспективної мети виходять окремi пiдпорядкованi цiлi як необхiднi складовi на шляху досягнення основної мети; усе зайве, непотрiбне вiдкидається.

Самостiйнiсть - пiдпорядкування поведiнки власним поглядам та переконанням, протистояння примусу до дiй, котрi не спiвпадають iз переконаннями. Однак, самостiйна людина не вiдкидає будь-яку чужу думку, але свiдомо розглядає стороннi поради i вказiви, оцiнює їх, i, якщо вони розумнi, приймає. Негативiзм (вiд лат. «него» - заперечую) - заперечлива якiсть волi: вiдторгення будь-якої iншої думки тiльки тому, що вона стороння; немотивована протидiя всьому, що йде вiд iнших людей. Самостiйний - весь час свiдомо готовий розглядати стороннi поради i вказiвки, оцiнювати їх, i якщо вони розумнi - прийняти їх. Негативiст не володiє самостiйнiстю волi, намагаючись за будь-яку цiну дiяти всупереч поглядам i переконанням, що не є власними.

Навiюванiсть (сугестивнiсть) - заперечлива якiсть волi, протилежна до негативiзму. Навiюваний легко пiддається сторонньому впливу, не вмiє критично ставитись до стороннiх порад та протистояти їм у разi необхiдностi, приймає будь-якi стороннi поради, навiть завiдомо невiрнi. Навiюванiсть та негативiзм - показники слабкої волi, оскiльки в обох випадках людина не може пiдпорядкувати свої дiї здоровому глуздовi, слiпо сприймає чи вiдкидає стороннi впливи.

Рiшучiсть - це здатнiсть своєчасно приймати обгрунтованi, стiйкi рiшення i без вагань переходити до їх впровадження. Особливо вона необхiдна у важких ситуацiях, при виборі однієї можливостi iз декiлькох, i там, де дiя пов’язана iз деяким ризиком. Своєчасно прийняти рiшення - означає прийняти рiшення у потрiбний момент, коли цього потребують обставини. Рiшуча людина не поспiшає iз прийняттям рiшення, якщо обставини дозволяють не поспiшати: це дає можливiсть краще розiбратися в ситуацiї, правильно оцiнити її, зiбрати додатковi данi та прийняти рiшення. Однак, у разi необхiдностi вона швидко може зорiєнтуватися у ситуацiї й негайно прийняти найбiльш розумне рiшення. Наслiдком обгрунтованостi рiшень являється їх стiйкiсть. Нерiшучi люди навпаки - або квапляться iз прийняттям рiшення, не встигнувши його обмiркувати, або запiзнюються своєчасно прийняти його. Нерiшучий, невпевнений у правильностi прийнятого рiшення постiйно переглядає, вiдкладає, вiдмiняє його. Необхiдною ознакою рiшучостi є енергiйний перехiд до виконання рiшення. Нерiшучий - навiть прийнявши остаточне рiшення, не може заставити себе приступити до його виконання, використовуючи будь-яку можливiсть вiдкласти свою дiю, переконуючи себе у тому, що iз виконанням рiшення можна зачекати. Рiшучiсть передбачає здатнiсть швидко затримати або навiть зупинити виконання прийнятого рiшення, якощо того потребують новi обставини. Джерела рiзних видiв нерiшучостi в учнiв рiзноманiтнi: це може бути вiдповiдальність, непередбачувані наслiдкi, втрата вiри у свої сили та можливостi на пiдставi ранiше пережитих невдач або внаслiдок недостатнього досвiду.

Наполегливiсть - це здатнiсть доводити до кiнця прийняте рiшення, досягати поставленої мети, переборювати перешкоди на шляху до неї: при невдачах наполегливий не втрачає духу, вiн стає рiшучим у досягненнi намiченого та веде пошук нових шляхiв i засобiв. Наполегливiсть особливо проявляється при складнiй, важкiй, нуднiй роботi. Схожою, але заперечною якiстю володіє впертiсть. Якщо наполеглива людина намагається досягти мети, позитивний характер якої зрозумiлий, то впертий переслiдує нерозумнi цiлi, часто розумiє свою неправоту, але продовжує вiдстоювати помилкову точку зору, керуючись бажанням будь-якою цiною наполягти на своєму. Впертiсть лише маскує слабку волю, оскiльки вперта людина неспроможна перебороти себе, вiдмовитися вiд дiй, помилковiсть котрих часто розумiє сама.

Витримка - здатнiсть контролювати свою поведiнку. Це вмiння утримуватися вiд дiй, котрi усвiдомлюються як непотрiбнi чи шкiдливi у даних умовах, зберiгати спокiй та розсудливiсть у важких ситуацiях. Витриманий, витривалий, терплячий здатний у разi потреби стiйко перенести втрати, бiль, стримувати задоволення своїх потреб (голод, спрагу, потребу вiдпочинку та iн.).

 Протилежна заперечна якiсть - iмпульсивнiсть (вiд лат. «імпульс» - поштовх) - схильнiсть дiяти за першим покликом, постiйно, не-обмiрковуючи своїх вчинкiв. Мужнiсть i та смiливiсть - готовнiсть йти до досягнення мети, незважаючи на небезпеку для життя чи власного благополуччя, переборювати негаразди, страждання, втрати. Спiльною для цих двох якостей є готовнiсть до виконання небезпечних дiй.

Мужнiсть - бiльш складне поняття, що передбачає наявнiсть не лише сміливості, але й наполегливостi, витримки навiть за смертельної небезпеки; впевненностi у собi, у правотi своєї справи (наприклад, мужнiсть воїнiв, що вiддали своє життя заради Батькiвщини). Мужнiсть може проявлятися у наполегливiй працi. Протилежна, заперечна якiсть - боязкiсть: страх за себе, своє життя керує дiями несмiливої людини, яка внаслiдок цього може легко зрадити своєму обов’язковi.

Дисциплінованість - це свiдоме пiдпорядкування своєї поведiнки суспiльним правилам. Проявляється у тому, що людина без натиску визнає для себе обов’язковим виконувати правила суспільного життя, i не лише виконує їх, а й слiдкує за дотриманням цих правил iншими. Дисциплiнованiсть - не кайдани волi; навпаки, дотримування правил, виконання розпоряджень розвивають волю людини, привчають її долати зовнiшнi та внутрiшнi перешкоди на шляху до мети, долати своє «не хочу» заради «треба». Звичайно мова йде не про дисциплiну, збудовану на переляку i слiпiй покорi, а про свiдому дисциплiну, коли людина, скоряючись їй, розумiє необхiднiсть такого пiдкорення.

Високий рiвень професiйної майстерностi лiкаря визначають такi вольовi якостi як терпiння, витримка, смiливiсть, наполегливiсть, критичнiсть, оперативнiсть, дисциплiнованiсть, оптимiзм. Тiльки лiкар, здатний самостiйно аналiзувати, дiяти спокiйно, рiшуче i впевнено (але без зайвої самовпененостi), викликає симпатiю у хворого. Цi вольовi якостi, у поєднаннi з високим iнтелектуальним розвитком i почуттям обов’язку, складають «професiограму» лiкаря.

ВIКОВI ОСОБЛИВОСТI ВОЛI.

 Для перiоду раннього дитинства характерна iнфантильно-гедонiстична мотивацiя: дитина не передбачає наслiдкiв свого вчинку, прагне до негайного задоволення потреби i отримання насолоди. За вiкового перiоду вiд 7 до 11 рокiв переважає егоцентрично-утилiтарна мотивацiя дiяльностi. При цьому з’являється здатнiсть вiдмовляти собi у задоволеннi дрiбних, миттєвих бажань заради задоволення егоїстичних потреб у майбутньому. У дiтей 12-15 років i старших переважає альтруїстичний рiвень мотивацiї. Щоправда, часто зустрiчається псевдоальтруїзм, при якому альтруїстичний змiст дiяльностi поєднується iз досягненням корисливих цiлей. При справжньому альтруїзмі людина отримує глибоке задоволення вiд своєї високоморальної поведiнки i не може діяти iнакше.

Воля як психiчна функцiя розвивається пiзно, остаточно формуючись приблизно до 20 рокiв, тому виявлення розладiв волi бiльшiстю пояснюється вiковим етапом формування психiки дитини.

РОЗВИТОК I ФОРМУВАННЯ ВОЛI

 Формування вольових особливостей розпочинається з оволодiння дитиною вiльними рухами у манiпуляцiях iз iграшками i доступними речами. Власне вольова поведiнка виховується при виконаннi дитиною елементарних дiй, пов’язаних iз подоланням перешкод i таких, якi диктуються необхiднiстю (коли доводиться робити не те, чого бажається, а те, що треба). Велике значення мають систематичнi вимоги дорослих, якi умiло ставлять дитину перед необхiднiстю долати рiзнi посильнi перешкоди i труднощi: починаючи з простих навичок (акуратнiсть, самообслуговування та iн.), виконання найпростiших трудових доручень, коли дитина робить щось для себе i для iнших, у колективних iграх, коли доводиться підкорятися колективовi, правилам гри, стримувати безпосереднi потяги.

Вольова дiяльнiсть школяра розвивається пiд впливом навчання, коли виробляються вмiння:

1) керувати своєю психiчною дiяльнiстю;

2) робити розумовi зусилля для оволодiння знаннями, запам’ято-вувати потрiбний, але часом тяжкий i малоцiкавий матерiал;

3) обов’язково закiнчувати роботу, доводячи її до кiнця;

4) керувати своєю поведiнкою: виконувати те, що вимагається, що не завжди спiвпадає з тим, чого хочеться.

Воля виховується у процесi подолання труднощiв, тому прагнення окремих батькiв прибрати усi труднощi з життєвого шляху дитини не сприяє розвитку волi, умiнню долати їх. Виховання вiдповiдальностi, обов’язку - важлива умова виховання волi. Розвиток волi може вiдiграти позитивну роль у компенсацiї рiзноманiтних дефектiв, патологiчних ускладнень розвитку. Iнодi завдяки величезнiй волi до життя хворий може подолати бiль, слабкiсть, страждання i надати вирiшальну допомогу медикам у лiкуваннi.

РОЗЛАДИ ЕФЕКТОРНО- ВОЛЬОВОЇ СФЕРИ.

1. Розлади цiленаправленої діяльності - можуть виражатись у формi її послаблення, посилення чи збочення:

Гіпербулія - значне пiдвищення активностi, що проявляється у прожектерствi, рухомостi, незвичної для конкретної людини. Так, хворi з манiакальним синдромом багато рухаються, ходять без необхiдностi вiд одних знайомих до iнших, знайомляться на вулицi i розповiдають про свої проекти, винаходи, тощо, не доводячи справу до кiнця, беруться за iншу. Хворим на паранойю притаманна цiлеспрямованiсть гiпербулiї: вони заздалегiдь обмiрковують план, як знищити своїх ворогiв, i протягом довгого часу намагаються здiйснити його. Гiпербулiя супроводжується бурхливими проявами, жестикуляцiєю, мiмiкою.

Гіпобулія - зниження бажань та спонукань до дiяльностi: хворi завжди в’ялi, рухова активнiсть у них проявляється мало, увага послаблена. Гiпобулiя може бути одним iз перших симптомiв захворювання, виникає також внаслiдок виснаження нервової системи i при деяких соматичних розладах.

Абулія - вiдсутнiсть спонукань до дiяльностi, проявляється у нездатностi прийняти рiшення i виконати необхiдну дiю, хоч необхiднiсть її усвiдомлюється. Загальмованi й мовнi реакцiї. В деяких випадках немає захисних рефлексiв.

Ступор - повна нерухомiсть, зниження усiх видiв чутливостi, вiдсутнiсть мови. Розрiзняють декiлька форм ступору: депресивний, психогенний, кататонiчний та iн.

Нав’язливі рухи (тiки, гiперкiнези, дiї, ритуали) - дiї i рухи, якi виникають мимовiльно i наперекiр бажанням, та критично оцiнюються хворими як непотрiбнi i несвоєчаснi, тобто хворобливi. Хворий намагається стримати їх, але це не завжди вдається.

Апраксія - втрата набутих рухових навичок, порушення ціле-спрямованої дiяльностi при збереженнi елементарних рухiв, що складають її. Хворий втрачає здатнiсть використовувати предмети за призначенням.

Імпульсивні дії - проявляються у нездоланому прагненнi реалiзувати певнi iмпульснi потяги. До них належать прагнення до бродяжництва (дромоманiя), крадiжки без корисних цiлей (клептоманiя), пiдпалiв (пiроманiя). Найчастiше зустрiчаються у осiб iз психопатичними рисами характеру.

2. Розлади потягів. Тут розглянемо порушення у сферi найнижчих потягів (iнстинктiв) - самозбереження, харчування, статевого. Клiнiчно вони виявляються у послабленнi, посиленнi та збоченнi спроб задоволення iнстинктивних потреб.

Посилення iнстинкту харчування - полiфагiя, полiдiпсiя та iн., послаблення - анорексiя; збочення - прагнення поїдати неїстiвне.

Пiдвищення статевого потягу - гiперсексуальнiсть, зниження - гiпосексуальнiсть, збочення (перверзiї) - мазохiзм (бажання вiдчувати фiзичний бiль або моральне приниження вiд сексуального партнера), садизм (сексуальне задоволення досягається шляхом нанесення партнеру фiзичного болю), гомосексуалiзм (сексуальний потяг до осiб своєї статi), зоофiлiя (сексуальний потяг до тварин) та iн. Як вважав В.М. Бехтєрєв, цi порушення виникають рефлекторно, коли той чи iнший процес є умовним сигналом до безумовного сексуального рефлексу.

Посилення iнстинкту самозбереження - агресивнiсть (активнозахисна форма), або це може бути «втеча в хворобу» iз розвитком iпохондричної особистостi (пасивно-захисна форма); зниження iнстинкту самозбереження проявляється у формi суїциду чи саморуйнiвної поведiнки. Суїцид - навмиснi дiї, що напрвленi на добровiльне позбавлення себе життя, якi призводять до смертi.

Збочення iнстинкту самозбереження - самопошкодження, самотортури.

Самодеструктивна поведiнка - рiзноманiтнi форми поведiнки людини, метою яких не є добровiльна смерть, але якi призводять до соцiальної, психологiчної i фiзичної дезадаптацiї, деградацiї особи. Результатом є навмисне чи ненавмисне нанесення шкоди своєму психiчному i фiзичному здоров’ю, включно до смертi. Його рiзновиди: алкоголiзм, наркоманiї, токсикоманiї, а також невиправданий ризик, асоцiальна поведiнка, заперечення факту своєї хвороби та вiдповiдна до цього поведiнка при наявностi життєво небезпечної соматичної патологiї тощо.

МЕТОДИ ВИВЧЕННЯ ВОЛI

Бесiду з хворим необхiдно проводити за схемою збирання анамнезу життя i захворювання. У клiнiцi при дослiдженнi рухового компонента ефекторно-вольової сфери звертають увагу на вираз обличчя, позу, положення у лiжку, характер рухiв (скупi, повiльнi, розмашистi, швидкi), iнтонацiю голосу, швидкiсть зворотних реакцiй на питання, що задаються. Звертають увагу на здатнiсть виконувати певнi дiї з предметами (запалити сiрник, показати, як користуватися ключем, розкрити i закрити портфель, забити цвях). Визначаючи психопатологiчний дiагноз, лiкар прагне з’ясувати: чи може хворий виконувати безоб’єктивнi дiї (стрибати, свистiти) i аутокiнетичнi рухи (стиснути кулак, висунути язик), чи може вiн повторити запропонованi йому рухи. Звертають увагу i на залежнiсть успiшного виконання дiї вiд складностi запропонованого завдання. Серед тестових методик використовують тест самооцiнки Дембо-Рубiнштейна.

Враховують бажання хворого спiвпрацювати з медперсоналом для прискорення свого одужання, чи охоче виконує хворий iнструкцiї та призначення лiкаря, а також активнiсть його у вiддiленнi, ступiнь залучення до трудових процесiв. Оцiнюється адекватнiсть зворотних реакцiй пiд час бесiди, поведiнка, соцiокультурнi iнтереси та установки, захоплення, прагнення, плани, методи досягнення мети. Визначається характер потреб, цiлей, мотивацiй дiяльностi дослiджуваного. Враховується здатнiсть до зосередження у процесi досягнення мети, вегетативнi реакцiї на емоцiйно значущi подразники, зауваження, реакцiя на непогодження iз хворим у важливих для нього питання, заперечення.

Ряд вольових порушень, наприклад сексуальнi перверзiї, цiлком зрозумiти, виявити та вивчити непросто, що утруднює i вiдповiдну експертно-дiагностичну оцiнку.

 

 

 

ЗАНЯТТЯ № 7

 

СВIДОМI І ПІДСВIДОМI ПСИХIЧНI ПРОЦЕСИ

 

ТРИВАЛIСТЬ ЗАНЯТТЯ: 4 академiчнi години.

НАВЧАЛЬНА МЕТА: вивчити структуру i властивостi свiдомостi, фiзiологiчну основу свiдомих i підсвiдомих процесiв. Ознайомити студентiв з основними фiзiологiчними i патологiчними змiнами свiдомiстi та методами її дослiдження.

МIСЦЕ ПРОВЕДЕННЯ ЗАНЯТТЯ: учбова кiмната, кабiнет електроенцефалографiї.

ОБЛАДНАННЯ ЗАНЯТТЯ: таблицi класифiкацiї властивостей свiдомостi i розладiв свiдомостi, малюнки хворих, що перенесли делiрiй i онейроїд, записи ЕЕГ, набiр iнструментiв для дослiдження безумовних рефлексiв, атлас патопсихологiчного дослiдження хворих. Тематичнi хворi.

 

Свiдомiсть людини є найвищим рiвнем психiки, розвиток якої пройшов низку етапiв: iнстинкти, навички, iнтелектуальна поведiнка. Психiка виникла протягом еволюцiї iз появою вiдчуттiв як елементарної форми психiчного вiдображення, i таким чином пiдвищила здатнiсть органiзму людини виживати у боротьбi за самозбереження.

Свiдомiсть є iнтегруючим рiвнем психiки, результатом суспiльно-iсторичних умов формування людини у трудовiй дiяльностi при постiйному спiлкуваннi (за допомогою мови) з iншими людьми.

Свідомість - це функцiя головного мозку людини, що полягає у вiдображеннi об’єктивних властивостей предметiв i явищ навколишнього середовища, процесiв, що вiдбуваються у ньому, своїх дiй, у передбаченнi та прогнозуваннi їх наслiдкiв, а також у регулюваннi взаємозв’язкiв людини iз природою i соцiальною дiйснiстю.

Свiдомiсть забезпечує цiлеспрямовуючу функцiю дiяльностi людини. Тобто, до функцiї свiдомостi належить формування мети дiяльностi: складаються та оцiнюються мотиви, приймаються вольовi рiшення, враховується хiд виконання дiй та вносяться необхiднi корективи.

СТРУКТУРА СВIДОМОСТI

Людська свiдомiсть мiстить в собi сукупнiсть знань про оточуючий нас свiт. До структури свiдомостi, таким чином, входять найважливiшi пiзнавальнi процеси: вiдчуття, сприйняття, пам’ять, уява i мислення.

Дві складові частини свідомості (пiзнання суб’єкта i об’єкта):

1)                     самосвiдомiсть - усвiдомлення свого «Я» - аутопсихiчне орiєнтування;

2)                      усвiдомлення навколишнього свiту («не-Я») - аллопсихiчне орiєнтування у мiсцi, часi, просторi, оточуючих особах, предметах i явищах.

ВЛАСТИВОСТI СВIДОМОСТI:

1.                   Об’єм - певна кiлькiсть зв’язкiв чи переживань, що виникають пiд впливом рiзних подразникiв i знаходяться у свiдомостi у нинiшнiй час, тобто це широта обсягу свiдомiстю навколишньої ситуацiї та власних переживань.

2.                   Змiст - значення асоцiацiй, що виникають пiд впливом рiзних подразникiв i певний час знаходяться у свiдомостi (змiст думок, переживань та iн.).

3.                   Неперервнiсть - поєднання переживань минулого, теперiшнього i майбутнього.

4.                   Яснiсть - наявнiсть чiткого i послiдовного сприйняття навколишнього i правильної орiєнтацiї у ньому (усвiдомлення навколишнього середовища, мiсця, часу та iн.), наявнiсть самосвiдомостi зi збереженням пам’ятi на минуле i теперiшнє, активної уваги та мислення (тобто можливiсть утворювати зв’язки мiж наявними подразниками та минулим досвiдом), адекватностi емоцiй i поведiнки, збереження здатностi усвiдомлювати свої дiї i керувати ними.

Яснiсть свiдомостi вiдповiдає сучасному термiну «рiвень бадьорості». Рiвень бадьоростi має добовi коливання: сягає максимуму мiж 10 i 16 годинами, потiм знижується на 2-3 години (у 16-18 годин) i незначно пiдвищується мiж 19-22 годинами, не досягаючи початкового рiвня. Цю закономiрнiсть добових коливань рiвня бадьоростi необхiдно враховувати при розподiлi добового навантаження, оскiльки вони супроводжуються змiнами багатьох сторiн психiчної дiяльностi (уваги, пам’ятi, осмислення, швидкостi i точностi рухових реакцiй, та iн.).

Поняття «свiдомiсть» стосується як окремої людини, так i суспiльства (iндивiдуальна i суспiльна свiдомiсть). До суспiльної свiдомості, як вiдображення суспiльного буття, входять полiтичнi, фiлософськi, релiгiйнi, правовi, художньо-естетичнi погляди, морально-етичнi норми, науковi знання.

Обов’язковою умовою формування i виявлення усiх вище згаданих якостей свiдомостi є мова.

Психiатри, перед якими постiйно виникає питання щодо збереження чи порушення свiдомостi у хворого, пiд свiдомiстю розумiють оцiнку здатностi усвiдомлювати мiсце знаходження, час, навколишнi обставини, стан та поведiнку власної особи, що наявні у психiцi.

Найнижчий рiвень психiки утворює підсвiдоме.

Підсвідоме - це сукупнiсть психiчних процесiв i станiв, якi зумовленi впливами (стимулами), що не усвiдомлюються людиною. Підсвiдоме являє собою форму вiдображення свiдомостi, при якiй втрачається повнота орiєнтування у часi i мiсцi дiї, порушується мовне регулювання поведiнки, неможливий цiлеспрямований контроль людиною своїх дiй i оцiнка їх наслiдкiв. До підсвiдомого вiдносять психiчнi явища, що виникають у снi, зворотнi реакцiї на субпороговi подразники; рухи, якi в минулому були свiдомими, але завдяки повторенню стали автоматизованими i тому бiльше неусвiдомленими; деякi спонукання до дiяльностi, коли вiдсутнє усвiдомлення мети. До підсвiдомого вiдносять i деякi патологiчнi феномени: марення, галюцинацiї. Підсвiдоме - це настiльки ж специфiчний психiчний прояв, притаманний людинi, як i свiдомiсть; воно детермiноване суспiльними умовами iснування i виступає як часткове, недостатньо адекватне вiдображення свiту мозком людини.

НЕЙРО-ФIЗIОЛОГIЧНI ОСНОВИ СВIДОМИХ I ПІДСВIДОМИХ ПРОЦЕСIВ

Фiзiологiчною основою ясної свiдомостi, за I.П. Павловим, є оптимальна активнiсть на даний момент певної дiлянки кори великих пiвкуль мозку, що перемiщується по її поверхнi, iз негативною iндукцiєю по периферiї. Повний об’єм ясної свiдомостi забезпечується лише об’єднаним функцiонуванням усiх вiддiлiв головного мозку.

Уся iнформацiя, що потрапляє до мозку, спочатку аналiзується на пiдсвiдомому рiвнi, за участю невеликого об’єму нервових елементiв кори i пiдкоркової ділянки, достатнього для даної ситуацiї. У цьому випадку виникають рефлекторнi автоматизованi реакцiї, максимально енергетично «економнi» i швидкi. На пiдсвiдомому рiвнi здiйснюються усi iнстинктивнi реакцiї (самозбереження - напад, втеча чи зацiпенiння, харчова, продовження роду), автоматизованi дiї на зразок добре засвоєних професiйних i побутових навичок та iн., а також так званi помилки на словi, ляпсуси, психологiчнi захиснi механiзми особи. Ми здатнi охопити ясною свiдомiстю лише маленьку частину усього об’єму iнформацiї з навколишнього свiту, несвiдомо ми реагуємо та вiдзначаємо значно бiльше нiж усвiдомлюємо. Об’єм нашої свiдомостi обмежений здатнiстю зберiгати слiди максимум семи одиниць iнформацiї у будь-який момент часу. – «Ми формуємо звички i тим самим звiльняємо себе для того, щоб помiчати iншi речі» (Дж. Мiллер). За даними деяких авторiв, не менш нiж 70% наших життєвих процесiв здiйснюється підсвiдомо.

До сфери свiдомостi iнформацiя пiдключається за необхiдностi не автоматичної (шаблонної), гнучкої, рiзнобiчної, творчої зворотної реакцiї. У цьому випадку до дiї залучається велика маса нейронiв кори i пiдкоркової ділянки, виникає загальна зворотна реакцiя активацiї, i реакцiя на сигнал стає усвiдомленою.

Мiж свiдомими i пiдсвiдомими процесами iснує динамiчна рухома рiвновага, яка визначається характером взаємовiдносин суб’єкта iз дiйснiстю, його життєвим досвiдом, iсторичним досвiдом людства, а також станом ЦНС. Чим вищий рiвень морально-етичних та iнтелектуальних властивостей особи, її суспiльної свiдомостi, тим бiльш свiдома її поведiнка.

Окрiм пiдсвiдомого та свiдомого рiвнiв психiчних процесiв, П.В. Сiмонов видiляє також надсвiдомий, який проявляється на початкових етапах творчостi, що не контролюються свiдомiстю i волею, i називається творчою iнтуiцiєю.

ДЕЯКI ЯВИЩА ПІДСВIДОМОГО

Найбiльш поширеними проявами пiдсвiдомого є сон i сновидiння. СОН - перiодичний функцiональний стан мозку i усього органiзму, зi своїми специфiчними якiсними особливостями дiяльностi нервової системи. Сон характеризується неповним зупиненням свiдомої дiяльностi i зниженням активної взаємодiї iз навколишнiм середовищем.

Сон є циклiчним. За фiзiологiчними проявами вiн подiляється на двi фази - повiльну i швидку (парадоксальну). Кожен цикл складається з окремих стадiй повiльного i швидкого сну. Тривалiсть одного циклу 1,5-2 години. За нiч можне спостерiгатися до 3-5 циклiв.

У перiод «швидкого» сну виникають сновидiння. Функцiями швидкого сну є: пiдвищення готовностi iндивiда взаємодiяти iз невирiшеною проблемою; вiдновлення почуття власної компетентностi; зникнення почуття безпорадностi; тренування механiзму пошукової активностi. Фактично швидкий сон пiдвищує стiйкiсть органiзму до стресiв. У маленьких дiтей сновидiння виконують функцiю безпосереднього реагування, символiчного задоволення незадоволених потреб пiд час відпочинку від сну. У дорослих у сновидiннях вiдбувається пошук шляхiв взаємного примирення потреб, якi визначають соцiальну поведiнку, iз тими, якi суперечать їм i тому витiсненi зi свiдомостi.

Пiд час «повiльного» сну здiйснюються вiдновнi обмiннi (анаболiчнi) процеси у рiзних тканинах органiзму, впорядковується iнформацiя, отримана у денний перiод, та її органiзацiя за ступенем значущостi. Усувається iнформацiйне перевантаження, в оперативнiй пам’ятi залишається лише iнформацiя, необхiдна для успiшної наступної дiяльностi. Повiльний сон ще виконує функцiю емоцiйної розрядки: так, пiд час дельтасну трапляються напади сноходiння та жахи, якi сприяють зменшенню психiчного напруження у станi поза сном.

В зарубiжнiй психологiї, зокрема, у психоаналiзi З. Фрейда, стверджується конфлiктнiсть свiдомих i підсвiдомих процесiв. Свiдоме життя стає повністю залежним вiд автономної дiлянки пiдсвiдомостi, де знаходяться «витiсненi свiдомiстю, несумiснi з нею iдеї та уявлення», передусiм пов’язанi зi статевим iнстинктом. Пiдсвiдоме домiнування сексуального iнстинкту, затримка його проявлення сукупне з «iнстинктом руйнування, агресії» психоаналiтики вважають його основним джерелом усiх складних проявiв психiки, соцiальної поведiнки та рiзних видiв патологiї.

Наступники психоаналiзу, неофрейдисти (Е. Фромм та iн.) обмежують роль бiологiчного першоджерела в людинi i визнають механiзми соцiального порядку. Пiдсвiдоме наповнюється новим змiстом: мiсце нереалiзованих сексуальних потягiв займає потяг до влади внаслiдок переживання комплексу меншовартостi (А. Адлер), колективна пiдсвiдомiсть, яка виражається в мiфологiї, релiгiйнiй символiцi, мистецтвi i спадкове (К. Юнг), неможливiсть досягти гармонiї в соцiальнiй структурi суспiльства i викликане цим почуття одинокостi (Е. Фромм). Переважна частина з них стверджує, що сучасна цивiлiзацiя чинить перепони успiшнiй реалiзацїї iнстинктiв. Значною заслугою прихильникiв психоаналiзу є те, що вони вперше звернули увагу людини на проблеми пiдсвiдомого, впливу iнстинктивних потреб на поведiнку особистостi.

Великий внесок у вивчення пiдсвiдомих психiчних процесiв у структурi цiлiсної психiчної дiяльностi був зроблений вітчизняними вченими: I.М. Сєченовим, I.П. Павловим, Д.Н. Узнадзе, В.М. Мясищевим, Г.В. Гершунi, В.Є. Рожновим, Д.I. Дубровським, О.Т. Соколовою та iншими. Також числi зроблений значний науковий внесок у вивчення пiдсвiдомих захисних психологічних механізмів особистостi. Початок їх вивченню поклав З. Фрейд, який визначав їх як засоби вирiшення конфлiкту мiж свiдомiстю та пiдсвiдомiстю i спрямування енергiї лiбiдо у соцiально прийнятнi форми дiяльностi, захист вiд внутрiшнiх i зовнiшнiх конфлiктiв, компромiс мiж конфлiктними iмпульсами з усуненням внутрiшнього напруження. З позицiй неофрейдизму, захиснi механiзми - це звичнi форми поведiнки, котрим людина навчилася з дитинства, але процес їх засвоєння та реалiзацiї залишається незмiнним. Вони можуть виконувати як конструктивно-адаптивну роль для особи, сприяти її розвитку, так i деструктивну роль, сприяючи стагнацiї i деградацiї особистостi.

Дослiдженi захиснi механiзми витiснення, рацiоналiзацiї, проекцiї, переносу, гiперкомпенсацiї, сублiмацiї, регрессiї, опору, iдентифiкацiї та iншi.

Витіснення - забезпечує усунення неприйнятних потягiв, почуттiв, бажань i думок із свiдомостi у підсвiдоме. Те, що було витiснене, не руйнується: при послабленнi механiзму пригнiчення воно частково сягає рiвня свiдомостi i викликає почуття тривоги та iншi захиснi реакцiї (специфiчнi сновидіння, рацiоналiзацiю, проекцiю тощо). Воно вiдобра-жається у рисах особистостi, у системi переконань i цiнностей, у невротичних, психосоматичних i психотичних симптомах. Проявляється у вузьконаправленому забуваннi, запiзненнях, iгноруваннi очевидних фактiв, хвороб та iн.

Раціоналізація - один з найбiльш загальних механiзмiв установлення почуття власної гiдностi та лiквiдацiї почуття провини. Забезпечує рацiональне («розумне») пояснення вчинкiв, справжнi мотиви яких лишаються неосмисленими. Це - неусвiдомлене прагнення до самовиправдання, пошук причин i мотивiв своїх вчинкiв у зовнiшньому середовищi, звинувачення, наприклад навколишнiх у своїй хворобi, у своїх невдачах та iн.

Проекція - засiб захисту, при якому власнi неусвiдомленi риси, потяги i мотиви (агресивнi, несхвальнi - ненависть, страх, нечеснiсть) приписуються iншим, ніби проектуються на них. Людина при цьому почуває себе невинною i жертвою iншого. Механiзм проекцiї часто буває причиною упередженого i ворожого ставлення до iнших осiб, на яких проектуються власнi негативнi тенденцiї, i легко призводить до розвитку взаємного вiдчуженя.

Заміщення (перенос) - механiзм, при якому недосяжна (неприйнятна) мета (емоцiя, об’єкт, наприклад людина) замiщується підсвiдомо бiльш прийнятними i досяжними. Так забезпечується замiсне задоволення пiдсвiдомого потягу до будь-чого чи будь-кого, почуття переноситься з актуального об’єкта на його замiщувач. Особливо часто переносяться з однiєї особи на iншу почуття та вiдношення (любовi, ненавистi). Наприклад, почуття ворожостi до батькiв чи до дiтей може бути настiльки iнтенсивним, що свiдомо воно несприйнятне, а соцiально аморальне, i тодi переноситься на iншу людину i тим самим оберiгає особу вiд усвiдомлення даного факту.

При фобiї вiдбувається підсвiдомий перенос страху вiд прихованого початкового внутрiшнього джерела на iнший, зовнiшнiй i усвiдомлений.

Гіперкомпенсація - прагнення досягнення успiху у тiй областi, яка досi була найбiльш важкою: фiзично слабкий за допомогою iнтенсивних тренувань прагне стати сильним в будь-якому видi спорту, боязкий i несмiливий - маскується пiд напускною розкутiстю i грубiстю; брехливий - прагне впевнити оточуючих i навiть сам впевнений у своїй виключнiй чесностi тощо.

Сублімація - механiзм трансформацiї i спрямування енергiї iнстинктивних, неприйнятних на теперiшнiй час iмпульсiв i потреб на соціально-сприйнятливу мету (мистецтво, лiтературу, релiгiю, науку, спорт i т.iн.).

Регресія - захисне повернення у поведiнцi на той рiвень розвитку, де особа нездатна реалiстично i конструктивно вирiшувати проблеми (так званий «вихiд назовнi латентної iнфантильної реактивностi»): регрес навичок охайностi (енурез, енкопрез), самообслуговування (неохайнiсть, втрата навичок користування столовими приборами), рухiв («поза ембріона», порушення статики тiла, iстеричнi астазiя-абазiя), мови (невиразна мова, вiдмова вiд мови - мутизм – повний, або вибiрковий - лише з особами, що здатні викликати психотравмуючi переживання). Спостерiгається при неврозах i психозах.

Опір - пiдсвiдома вiдмова (опозицiя) пригадувати травмуючi подiї, неприйнятнi комплекси i тим самим усвiдомлювати їх. Так уникаються спомини, якi можуть викликати тривогу та iншi неприємнi емоцiї.

Ідентифікація - забезпечує досягнення внутрiшнього психiчного заспокоєння шляхом спiвставлення (iдентифiкацiї) себе з будь-ким (мати, iдентифiкуючи себе зi своєю дитиною, говорить замiсть «вона, йому» - «ми, нам»; бажання, щоб дiти досягли у життi того, до чого прагнув, але не досяг сам). Формами iдентифiкацiї є емпатія (здатнiсть до проекцiї себе у ситуацiю та почуття iнших, здатнiсть вiдчути i розумiти стан iншої людини), реакцiї пiдлiткової iдентифiкацiї - прагнення максимально бути схожим на лiдера групи чи естрадного кумира. Лiкарi нерiдко свiдомо звертаються до прямої чи побiчної iдентифiкацiї пацiєнта з iншими, одужуючим чи вже одужавшим пацiєнтом.

Д.Н. Узнадзе до медико-психологiчної термiнологiї увiв поняття «Установка особи»: це специфiчний стан, що виникає i фiксується при перебуваннi людини в ситуацiї задоволення певної потреби, i що виражається у підсвiдомому прагненнi до дiї, яка може задовольнити цю потребу. Описана «установка на хворобу», яку сам пацiєнт не усвiдомлює, що приносить йому певну вигоду по каналах підсвiдомих захисних механiзмiв особи, i яку завжди необхiдно враховувати при лiкуваннi хронiчних захворювань.

ФIЗIОЛОГIЧНI ВАРIАНТИ ЗМIНЕНОЇ СВIДОМОСТI

1. Свiдомiсть при втомi, сонливостi - зниження ясностi i бiднiсть змiсту свiдомостi (до свiдомостi доходять лише сильнi подразники), нечiткiсть сприйняття, затруднення в зосередженні уваги, можливi дезорiєнтацiя у навколишньому, недосить послiдовне мислення, нiвелювання афекту.

2. Стан сну зi снобаченнями - виключення усвiдомлення оточуючого i порушення самосвiдомостi, поява переважно зорових образiв чи безладних яскравих уявлень, якi визначають змiст свiдомостi. Емоцiйнi переживання i думки (елементи змiсту свiдомостi)вiдповiдають змiстовi зорових образiв. Вiдбувається iнтенсивна пiдсвiдома дiяльнiсть по відновленню i регуляцiї функцiй соматичних тканин i клiтин, психосоматичної стабiлiзацiї, захисту особистостi вiд невирiшених конфлiктiв (аналiз, синтез, уточнення i видiлення певних факторiв). У цей же час вiдбувається вiдбiр i збереження у пам’ятi важливої iнформацiї (перехiд її з короткочасної у довготривалу).

Зменшення кiлькостi iнформацiї з віком, що поступає i потребує впорядкування, зумовлює зниження потреби у тривалому снi.

3. Афективно-звужена свiдомiсть виникає у вiдповiдь на тривалу подiю, коли домiнуюча яскрава емоцiя гальмує не пов’язанi з нею психiчнi процеси, i нав’язує той чи iнший стереотипний спосiб «аварійного» вирiшення ситуацiї (застигання, втеча, агресiя). При цьому об’єм свiдомостi звужується, змiст заповнюють обставини i нав’язанi ними дiї, якi спровокували афект. Можливi викривлене сприйняття навколишнього, невiрна оцiнка того, що вiдбувається.

ЕТАПИ ФОРМУВАННЯ СВIДОМОСТI (Г.К. Ушаков):

1.                До 1 року - стан поза сном: характеризується першими реакцiями на навколишнiй свiт i змiнами внутрiшнього стану органiзму;

2.                Вiд 1року до 3 рокiв - предметна свiдомiсть: характеризується здатнiстю дитини розрiзняти предмети навколишнього свiту;

3.                Вiд 3 до 9 рокiв - iндивiдуальна свiдомiсть: характеризується видiленням себе з об’єктiв зовнiшнього свiту, перед усiм видiленням свого «Я» з об’єктiв неживої природи, потiм навколишнiх осiб, розумiння значення понять «я», «вони» i т.iн.;

4.                Вiд 9 до 16 рокiв - колективна свiдомiсть: характеризується формуванням взаємостосунків мiж особистiстю i колективом сiм’ї, школи;

5.                Вiд 16 до 22 рокiв - рефлексивна, вища суспiльна, соцiальна свiдомiсть: усвiдомлення своєї соцiальної ролi у суспiльствi.

РОЗЛАДИ СВIДОМОСТI

У клiнiчнiй практицi порушення свiдомостi подiляють на 2 основнi групи: кiлькiснi (непсихотичнi чи «простi», за типом виключення свiдомостi) i якiснi розлади свiдомостi (психотичнi чи «складнi» - синдроми, до яких входять симптоми сенсорних, рухових, смислових та iнших розладiв).

Непсихотичні розлади:

Непритомність - раптове короткочасне повне виключення свiдомостi, що виникає внаслiдок раптової анемiї мозку.

Оглушеність - неповне виключення свiдомостi внаслiдок пiдвищення порога збудливостi, до свiдомостi доходять лише значнi за силою подразники. Навколишнє сприймаєтся нечiтко, зниженi пам’ять та увага, загальмованi руховi та емоцiйнi реакцiї.

Сопор - глибоке виключення свiдомостi з втратою орiєнтування у навколишньому i власнiй особистостi, нерухомiстю, елементарна зворотна реакцiя виникає на значнi за силою подразники (больовi). Збереженi безумовнi рефлекси (зiниць, корнеальнi, ковтальнi та iн.).

Кома - цiлковите виключення свiдомостi з втратою орiєнтування, реакцiй на подразники, пригнiченням безумовних рефлексiв, порушенням життєво-важливих функцiй внутрiшнiх органiв (дихання, серцево-судинної дiяльностi та iн.).

Психотичні розлади:

Деперсоналізація і дереалізація - порушення самосвiдомостi (втрата почуття «Я», вiдчуження почуттiв, думок, рухiв, роздвоєння особистостi, iнодi з порушенням «схеми тіла») чи усвiдомлення навколишнього свiту (нечiтке сприйняття i усвiдомлення з вiдчуттям його змiнення, не-реальностi, вiдчуженостi оточуючих предметiв та речей, порушенням просторово-часових спiввiдношень, iнодi є симптоми «вже баченого» чи «нiколи небаченого»). Цi порушення можуть зустрiчатися окремо чи поєднуватися одне з одним.

Делірій - потьмарення свiдомостi iз дезорiєнтуванням у навколишньому та збереженням орiєнтування у власнiй особi. Змiст свiдомостi заповнений яскравими жахливими галюцинацiями та iлюзiями, переважно зоровими, що супроводжуються страхом, тривогою i вираженим руховим збудженням (хворий бере участь у подiях, якi переживає пiсля виходу з делiрiю). Бiльшiсть спогадiв про пережите зберiгається.

Онейроїд - сноподiбне потьмарення свiдомостi iз частковим дезорiєнтуванням у навколишньому i власнiй особi, при якому реальнiсть дивовижно переплетена з фантастичними яскравими чуттєвими переважно зоровими галюцинацiями та iлюзiями iз вiдчуттям власної участi у маренні. Змiст переживань мало вiдбивається на поведiнцi хворих. Частiше спостерiгається пасивнiсть, загальмованiсть, iнодi - незначне рухове збудження. В майбутньому бiльшiсть переживань амнезується.

Аменція - глибоке потьмарення свiдомостi iз повним всебiчним дезорiєнтуванням у поєднаннi з безладнiстю мислення, окремими галюцинацiями i маренням, почуттям розгубленостi i безпорадностi, хаотичним руховим збудженням у межах лiжка, що часом змiнюється на загальмованiсть. Усе пережите у майбутньому амнезується.

Присмеркові стани свідомості - стани хворобливо звуженої свiдомостi з присутнiстю у змiстi певних переживань (частiше з минулого досвiду, представлені маренням), з дезорiєнтуванням у оточеннi, наявнiстю певних галюцинацiй, напруженого афекту i зовнiшньо впорядкованої чи невпорядкованої поведiнки (iнодi агресивної), зумовленої хворобливими переживаннями. У майбутньому спостерiгається повна або часткова амнезiя.

В залежності вiд переважання тих чи iнших симптомiв роздiляють рiзновиди присмеркового стану свiдомостi: транс (син. - амбулаторний автоматизм), сомнамбулiзм, фугиформнi реакцiї, патологiчний афект, iстеричну присмеркову свiдомiсть (наприклад, пуерилiзм, псевдодеменцiя).

МЕТОДИ ДОСЛIДЖЕННЯ СТАНУ СВIДОМОСТI

Вiрнiсть усвiдомлення хворими власного «Я» визначається пiд час розмови, коли хворому у прямiй чи сторонній формi задаються запитання, що дозволяють впевнитися, чи вiрно хворий називає свої паспортнi данi (стать, вiк, число, мiсяць та мiсце народження, прiзвище, iм’я та по-батьковi), повiдомляє свої бiографiчнi данi, характеристику своїх професiйних, характерологiчних та iнших особливостей.

Про ступiнь усвiдомлення навколишнього свiту, орiєнтування в мiсцi, часi, оточуючих особах можна дiзнатися, зокрема, за допомогою запитань, котр година, день тижня, мiсяць i рiк, у якому закладi перебуває хворий, з ким розмовляє, хто його оточує.

При вивченнi ступеня ясностi свiдомостi враховують легкiсть i швидкiсть сприйняття хворим запитань лiкаря, розумiння змiсту найпростiших чи бiльш складних запитань, швидкiсть, силу i ступiнь виявлення зворотних мовних, емоцiйних i поведiнкових реакцiй. Використовують прийоми загальносоматичного, неврологiчного дослiдження: стан безумовних рефлексiв, загальний стан, данi ехоЕГ, РЕГ тощо.

Цiлеспрямовано задаючи питання, дiзнаються, наскiльки послiдовно хворий викладає пережитi подiї, наскiльки розповiдь вiдповiдає тому, що вiдбулося в дiйсностi (враховуючи данi суб’єктивного та об’єктивного анамнезу). Для оцiнки самосвiдомостi можуть бути використанi експериментально-психологiчнi тести, зокрема, методика самооцiнки Дембо-Рубiнштейн, що дозволяє отримати уявлення про те, як хворий оцiнює стан свого здоров’я, розумовий розвиток, характер, щастя.

 

 

 

ЗАНЯТТЯ №8

 

ПСИХОФIЗIОЛОГIЧНI I МЕДИКО-ПСИХОЛОГIЧНI АСПЕКТИ ОСОБИСТОСТI

 

ТРИВАЛIСТЬ ЗАНЯТТЯ: 4 академiчнi години.

НАВЧАЛЬНА МЕТА: вивчити структуру особистостi i її iндивiдуально-психологiчнi особливостi (темперамент, характер), вплив бiологiчних та соцiальних факторiв у людей рiзних вiкових груп. Ознайомити студентiв iз методами психологiчної дiагностики i основними аномалiями особистостi.

МIСЦЕ ПРОВЕДЕННЯ ЗАНЯТТЯ: навчальна кiмната, комп’ютерний зал.

ОБЛАДНАННЯ ЗАНЯТТЯ: таблицi класифiкацiй темпераментiв, акцентуацiй особистостi i психопатiй, атлас патопсихологiчної дiагностики, особистiснi опитувальники ММРI, Айзенка, ПДО, комп’ютернi тести психодiагностики особистостi, тематичнi хворi, тематичний вiдеоматерiал.

 

Особистість - це iндивiд, який володiє свiдомiстю i самосвiдомiстю, iндивiдуально-психологiчними особливостями, активно пiзнає i перетворює навколишнiй свiт вiдповiдно до своїх вимог.

Розрiзняють поняття «людина» i «особа». Людина - поняття природно-суспiльне, це вiдкрита саморегулююча система з пiдсистемами вiд молекулярно-генетичного до соцiально-психологiчного рiвня, i в той же час - це пiдсистема бiльш складно органiзованих систем природи i суспiльства.

Особа - поняття соцiальне, оскiльки воно пов’язане не з фiзичним буттям людини, а з його конкретними суспiльнопсихологiчними властивостями.

Процес формування особистостi починається з народження iндивiда, є складним, суперечливим i продовжується протягом усього життя. Лише серед людей, в умовах нормального розвитку органiзму, iндивiд стає особистiстю. Це вiдбувається в мiру засвоєння соцiального досвiду в усiх його проявах: засобiв i знарядь виробництва, духовної культури, засобiв чуттєвого пiзнання, абстрактного мислення i т. iн.

Фактори, якi впливають на формування особистостi: природно-географiчне середовище, навчання, виховання, самовиховання, активна трудова дiяльнiсть, взаєстосунки з iншими людьми, задатки.

ВIКОВI ПЕРIОДИ I КРИЗИ РОЗВИТКУ ОСОБИСТОСТI

Кожен стабiльний перiод розвитку особистостi характеризується:

1) показниками соціального розвитку (форми взаємовiдносин з навколишнiм свiтом);

2) показниками провiдної дiяльностi - ПД (той тип дiяльностi, який найбiльш плiдно впливає на розвиток особистостi у даний перiод);

3) показниками основного психiчного новоутворення - ПН (виникнення нових якостей i властивостей особистостi). Перехiд вiд одного стабiльного перiоду до iншого вiдбувається через кризу.

У дитячому вiцi особистiсть тiльки починає формуватися, але основнi риси характеру проявляються досить чiтко (доброта, жадоба, лiнь). Психiчнi функцiї нестiйкi, залежать вiд задоволення бiологiчних потреб. Виражений егоцентризм.

1. Перiод вiд народження до 1 року: ПД - емоцiйне спiлкування з дорослими. ПН - початок формування усiх психiчних процесiв: моторного, сенсомоторики, пам’ятi, уваги, сприйняття i т.iн. Криза першого року життя - початок формування усiх психiчних функцiй, їх хаотичнiсть, нестiйкiсть, залежнiсть вiд бiологiчних потреб та їх задоволення.

2. 1-3 роки: ПД- предметно-манiпулятивна. Виникнення у дитини «Я» i «САМ». Криза трьох рокiв - пiдвищена рухова активнiсть, самостiйнiсть, вередливiсть i т.iн.

3. 3-7 рокiв: ПД - гра. ПН - пiдготованiсть до навчання в школi. Криза семи рокiв - емоцiйна нестiйкiсть, наслiдування поведінки дорослих, боротьба за лiдерство i незалежнiсть у дитячому вiцi.

У пiдлiтковому вiцi риси особистостi обумовленi статевим дозрiванням з рiзкими ендокринними i вегетативними коливаннями, фiзичним дискомфортом. Формуються вольовi якостi, прагнення до самостiйностi i незалежностi вiд старших, пiдвищена збудливiсть, нестiйкiсть, iмпульсивнiсть вчинкiв, демонстративнiсть, прагнення до групування, сенситивнiсть (пiдвищена чутливiсть) в емоцiйнiй сферi.

4. 7-13 рокiв: ПД - навчальна. ПН - здатнiсть до абстрактного мислення, проявляються вольовi якостi. Пубертатна криза (12-15 рокiв) - ендокринна перебудова, статевий метаморфоз, прагнення до самовизначення, iнтерес до протилежної статi, та iн.

5. 13-18 рокiв: ПД - навчальна. ПН - особистiсть.

6. Найбiльш тривалий перiод розвитку особистостi - зрiлiсть, досягнення найвищого духовного, iнтелектуального i фiзичного рiвня.

Для зрiлої особистостi характернi:

 - розвинуте почуття вiдповiдальностi;

 - потреба в пiклуваннi про iнших людей;

 - здатнiсть до активної участi в життi суспільства i ефективного використання своїх знань i здiбностей;

 - здатнiсть до психологiчної близькостi з iншою людиною;

 - здатність до конструктивного вирiшення рiзних життєвих проблем на шляху до найбiльш повної реалiзацiї.

7. Клiмактерична криза (45-55 рокiв) - в’янення соматичних i психiчних функцiй, психiчна неурiвноваженiсть, вразливiсть, страх за майбутнє та iн.

8. Для пiзнього вiку властиве зниження працездатностi та iнтенсивностi накопичення нових знань, змiна спрямованостi iнтересу до працi, побуту i т.iн., звуження кола iнтересiв. Загострюються риси характеру, знижується якiсть пам’ятi, виникає консерватизм i побiчне мислення, пiдвищується вразливiсть i пiдсилюється iнстинкт самозбереження. Ступiнь змiн особистостi у людей похилого вiку має суто iндивiдуальний характер i зумовлений рiвнем iнтелектуального розвитку, видами трудової дiяльностi, мiкросоцiальним середовищем i багатьма iншими факторами.

ВЛАСТИВОСТI ОСОБИСТОСТI

1. Стiйкiсть, яка дозволяє передбачати поведiнку даної особистостi в тiй чи iншiй ситуацiї.

2. Єднiсть особи як тiсний взаємозв’язок усiх психiчних властивостей i процесiв.

3. Активнiсть - прагнення вийти за особистi межi, розширити сферу своєї дiяльностi (трудової, соцiальної), пiзнати i змiнити навколишнiй свiт, змiнити особисту природу (самовиховання).

СТРУКТУРА ОСОБИСТОСТI

Кожна конкретна особистiсть має iндивiдуальну функцiонуючу структуру властивостей. Окремi властивостi особистостi (або риси особи) нестiйкi i пiдлягають змiнам пiд впливом умов життя, виховання, хвороби і т. iн.

Отже, завжди мають на увазi динамiчну структуру особистостi. У складнiй структурi особистостi видiляють 3 головнi сторони:

I. СПРЯМОВАНІСТЬ ОСОБИСТОСТІ

Спрямованiсть особистостi - це стiйка система усвiдомлених цiлей або мотивiв, якi свiдомо досягаються особою в активнiй дiяльностi. Базується на потребах, iнтересах, переконаннях, iдеалах, свiтоглядах, якi є факторами спрямованостi особистостi.

Потребування - становище потреби, необхiднiсть в об’єктах (у будь-чому) для iснування i розвитку, який виражає залежнiсть iндивiда вiд об’єктивних умов його iснування. Розрiзняють бiологiчнi (органiчнi), особистi (психологiчнi) i надособистi (суспiльнi) потреби. Потреби складають внутрiшню основу особистостi. Зовнiшнi вияви потреб у дiях i вчинках складають риси характеру. На основi потреб виникає потяг здiйснити волевиявлення, вчинок.

Цікавість - це бажання активно пiзнати будь-яке явище, цiлеспрямована увага до конкретного предмета.

Iдеал - це висока мета свiдомих активних прагнень особистостi (моральна, естетична та iн.).

Переконання - це усвiдомлена потреба особистостi дiяти у спiввiдношеннi зi своєю системою цiнностей. Сукупнiсть переконань виступає як свiтогляд людини.

Світогляд - це цiлiсна система поглядiв на природу, суспiльство i особисту сутнiсть.

Якості спрямованості (К.К.Платонов): рiвень, широта, iнтенсивнiсть, стiйкiсть, дiєвiсть.

Рiвень - це суспiльна значимiсть, яка залежить вiд того, в якiй мiрi прагнення людини спiвпадають iз суспiльними iдеалами. Ця якiсть пов’язана з моральним обличчям та iдейнiстю особистостi.

Широта - вказує на рiзновид цiлей, якi людина ставить перед собою.

Iнтенсивнiсть - показник ступеня усвiдомлення, активностi i формуванні спонукань, якi лежать в основi спрямованостi особи.

Стiйкiсть спрямованостi - це її стiйкiсть у часi, ступiнь опору вiдволiкаючим дiям. Пов’язана з вольовою якiстю людини.

Дiєвiсть - ступiнь реалiзацiї цiлей у практичнiй дiяльностi.

Спрямованiсть особи зовнi на оточуючих людей, предмети i подiї називається екстравертованістю. Спрямованiсть на себе називається інтравертованістю. Бiльшiсть людей поєднують в собi обидва варiанти з деяким переважанням спрямованостi зовнi або усередину.

Типовий екстраверт компанiйський, товариський, має багато друзiв, комунiкабельний, не любить займатися самостійно. Прагне до яскравих вражень, ризику. Дiє пiд впливом моменту, iмпульсивний. Надає перевагу дiям, схильний до агресiї, буває нестриманим, ненадiйним у спiлкуваннi через поверхневi контакти (стосунки). Екстраверти успiшно працюють у напружених, стресових умовах, добре переносять негативнi зовнiшнi впливи, болi, екстремальнi температури, зовнiшнi шуми, схильнi до високої швидкостi виконання завдань, навiть коли збiльшується кiлькiсть помилок. Погано працюють в умовах монотонiї. Краще запам’ятовують важливий матерiал i легше добувають його з пам’ятi. Екстравертованiсть особи знаходиться в прямiй залежностi вiд сили i рухливостi нервових процесiв i є одним iз показникiв стресостiйкостi людини.

Типовий iнтраверт - скромний, схильний до самотностi, бiльше читає книги нiж спiлкується з людьми. Близький лише з деякими друзями. Свої дiї планує заздалегiдь, не iмпульсивний. Не любить сильних впливiв, серйозний, хоче спокiйного, упорядкованого життя. Контролює свої емоцiї, не агресивний, iнколи песимiстичний, великого значення надає моральним та естетичним нормам. Iнтраверти добре працюють у спокiйних, монотонних умовах, краще виконують завдання на уважнiсть, надають великого значення точностi i безпомилковостi, що призводить до зниження швидкостi роботи; мають бiльш високi показники довгочасної пам’ятi. У iнтравертiв низькi сенсорнi (чуттєвi) i больовi пороги, а тому у них погана переносимiсть больових дiй i сильнодiючих факторiв зовнiшнього середовища. Iнтраверсiя пов’язується з проявленням слабкостi нервової системи i бiльш низькою стресоздатнiстю нiж екстраверсiя.

II. МОЖЛИВОСТІ ОСОБИСТОСТІ

Можливостi людини - психологiчнi передумови успiшностi її дiяльностi (задатки, здiбностi, схильностi):

Задатки - це природженi, неспецифiчнi анатомо-фiзiологiчнi особливостi нервової системи i мозку, якi складають природну основу розвитку здiбностей.

Здібність - це iндивiдуально-психологiчнi особливостi людини, якi забезпечують успiх у її дiяльностi, легкiсть i швидкiсть оволодiння нею. Формуються на основi задаткiв. Розрiзняють загальнi здiбностi (добре розвиненi пам’ять, мислення, уява), окремi (добре розвинений музичний слух, окомiр) i спецiальнi (до будь-якого одного виду дiяльностi), а також елементарнi (окомiр, уява, аналiтичне мислення) та складнi (здатнiсть до загальнолюдських видiв працi: до iгр, працi, догляду, естетичної дiяльностi, до ремесла i професiйної дiяльностi).

Розвитку здiбностей сприяють знання. Чим вони бiльш широкi i глибшi, тим бiльше можливостей для творчого пiдходу до працi.

Рівні розвитку здібностей: дар, талант, генiальнiсть.

 Дар - сукупнiсть загальних, спецiальних та окремих здiбностей, якi забезпечують успiшну дiяльнiсть людини у деякiй сферi.

Талант - висока ступiнь дару, успiшно реалiзована людиною у якійсь сфері.

Генiальнiсть - вища ступiнь дару, яка дозволяє зробити дещо принципово нове у тiй або iншiй сферi дiяльностi.

Схильність - це вибiркова направленiсть людини на окремий вид дiяльностi, якою вона займається. Базується на стiйких потребах у тiй чи iншiй дiяльностi.

III. ПСИХОЛОГIЧНI ОСОБЛИВОСТI ПОВЕДIНКИ ОСОБИ (темперамент, характер).

Темперамент - це природженi динамiчнi особливостi психiчних процесiв iндивiду (iнтенсивнiсть, швидкiсть, темп, ритм).

Темперамент вiдносно стiйкий i мало змiнюється пiд впливом середовища протягом життя. Родоначальники вчення про темперамент - Гiпократ (V ст. до н.е.) та Гален (II ст. до н.е.). Вони створили гуморальну теорiю темпераменту, за якою в залежностi вiд спiввiдношення i превалювання рiзних «соків» у органiзмi (кров, слиз, жовч, чорна жовч) видiлили 4 основних типи темпераменту: сангвiнiк, холерик, флегматик i меланхолiк.

У своєму вченнi про вплив ЦНС на динамiчнi особливостi поведiнки I.П. Павлов порiвнював темперамент з типом вищої нервової дiяльностi. Вiн видiлив 4 типових поєднання основних властивостей нервової системи - сили, рухливостi i врiвноваженостi збудливого i гальмiвного процесiв, які є основою iндивiдуальних рiзниць нервової дiяльностi.

1.                Сангвінік - рухливий, сильний, врiвноважений тип («живий»). вiдрiзняється високою психiчною активнiстю, енергiйнiстю, високою працездатнiстю, швидкiстю та жвавiстю рухiв, рiзноманiтною багатою мiмiкою. Намагається часто змiнювати враження, багато спiлкується, емоцiї здебiльшого позитивнi, легко i швидко переживає невдачi.

2.                Холерик - рухливий, сильний, неврiвноважений тип («нестримний»). Характеризується високим рiвнем психiчної активностi, енергiйнiстю дiй рiзкiстю рухiв, нетерпимiстю, рiзкими змiнами настрою.

3.                Флегматик - iнертний, сильний, врiвноважений тип («спокiйний»). Надiлений низьким рiвнем психiчної активностi, повiльнiстю в рухах, невиразною мiмiкою, утрудненням переключення з одного виду дiяльностi на iнший i адаптацiї до нової обстановки, переважанням рiвного, спокiйного настрою.

4.                Меланхолік - слабкий тип («слабкий»). Має низький рiвень психiчної активностi, загальмованi рухи, стриману моторику i мову, швидко втомлюється. Спостерiгається висока емоцiйна сенситивнiсть, переважають негативнi емоцiї.

Крiм темпераменту, I.П.Павлов видiляв природженi чисто людськi типи особистостi в залежностi вiд превалювання першої чи другої сигнальної системи.

Художній тип (правопiвкульний, превалює розвиток першої сигнальної системи): вiдрiзняється образним сприйняттям свiту, синтетичним мисленням, емоцiйнiстю. Для мислительного типу (лiвопiвкульний, превалює розвиток другої сигнальної системи) характерним є аналiтичний тип мислення, помiркованiсть почуттiв. Набагато частiше (у 80% випадкiв) зустрiчається середній (промiжний) тип особистостi з урiвноваженою дiяльнiстю сигнальних систем.

Характер - це сукупнiсть незмiнних iндивiдуальних психiчних особливостей особи, які складаються i проявляються в дiяльностi i спiлкуваннi, передбачає типовi для неї способи поведiнки, ставлення до себе i iнших.

Фiзiологiчною основою характеру є сукупнiсть виявлень типу ВНД i складних незмiнних систем часових зв’язкiв, напрацьованих протягом життєвого досвiду. На характер впливає темперамент. Характер формується пiд впливом соцiального виховання з дитячих рокiв i протягом всього життя. Характер кожної людини залежить вiд її суспiльно-iсторичної поведiнки (певним суспiльно-iсторичним ладом, в якому живе людина, - соцiальним середовищем або макросередовищем) i iндивiдуального середовища (мiкросередовище - сiм’я, самовиховання). Характер проявляється в системi ставлень людини до сучасностi.

ОСНОВНI ПОКАЗНИКИ ХАРАКТЕРУ:

Єдиної класифiкацiї характеру немає, i ми розглядаємо його за найтиповішими показниками:

1. Ставлення до суспiльства (до iнших людей) - вмiння спiлкуватись, замкнутiсть, колективiзм, iндивiдуалiзм, альтруїзм, гуманнiсть, жорстокiсть, чеснiсть, брехливiсть, людиноненависть, тактовнiсть, безпринципнiсть, грубiсть, щедрiсть, жадібність i т.iн.

2. Ставлення до працi i речей - трудолюбивість, лiнь, акуратнiсть, почуття нового, консерватизм, недобросовiснiсть, i т.iн.

3. Ставлення до самого себе - цинiчнiсть, самозакоханiсть, егоїзм, скромнiсть, висококультiрнiсть, почуття свого «Я» i т.iн.

Параметр порушення критичностi до самого себе i до своїх дiй є одним iз найважливiших критерiїв дiагностики психiчного здоров’я пацiєнта. У пацiєнтiв iз розладами психiки порушення критики може проявлятись у бездумностi i неосмисленостi поведiнки, вiдсутностi розумiння свого стану, тяжкостi стану болючостi переживань, у ввiдсутностi стимулу в оцiнцi поведiнки людини.

4. Прояв вольових якостей - цiлеспрямованiсть, вiдхiлення вiд поставленої мети, самостiйнiсть, схильнiсть до лiдерства, мужнiсть, витримка, дисциплiнованiсть, боязнь i т.iн.

Виразними ознаками характеру є дiї (свiдомi i обдуманi), особливостi мови, зовнiшнiй вигляд людини, а також її здiбностi.

Нормальна особистiсть iз гармонiйно збалансованими якостями характеру виявляє високий ступiнь адаптацiї до рiзних умов соцiального середовища i адекватної поведiнки в них.

РОЗЛАДИ ОСОБИСТОСТІ

Неблагоприємнi умови соцiального характеру (неправильне виховання за типом безнадзорностi, «попелюшки» або «кумиру сiм’ї», «мiмозне виховання» i т. iн.), а також спадково-бiологiчнi особливостi можуть допомагати формуванню паталогiчного характеру, що базується на певному дефiцитi гальмiвного або збудливого процесiв. Такi люди важко, особливо у пiдлiтковому вiцi, адаптуються у колективi, їх поведiнка часто дезадаптивно наносить шкоду успiшнiй реалiзацiї людини.

Психопатія (хвороба Ганнушкiна) - це дисгармонiйний стан особи, стiйка патологiя характеру, здебiльшого його емоцiйно-вольової складової, що заважає пристосуванню до повсякденного життя. Центральним i характерним фактором є схильнiсть до незвичної поведiнки, рiзкi змiни настрою без вiдповiдних до того причин, що призводить до порушення соцiальних контактiв i накладає вiдбиток на все життя психопата.

Акцентуйована особистість - це межовий варiант норми, коли пригнiчення або помiтна надмiрна перевага окремих рис характеру призводить до вразливостi особистостi по вiдношенню до певних психотравмуючих ситуацiй при гарнiй витривалостi до iнших. Сформувавшись у пiдлiтковому перiодi, акцентуацiї характеру людини з часом стираються, компенсуються.

На основi рiзноманiтних класифiкацiй (К. Леонгард, П.Б. Ганнушкiн, А.Б. Личко) видiляють наступнi типи акцентуацiй характеру:

1.                Циклоїдний - змiна фаз з гарного на поганий настрiй, якi мають рiзний час тривалостi.

2.                Гiпертимний - постiйно пiднесений настрiй, пiдвищена психiчна активнiсть з жадібністю дiяльностi i з тенденцiєю не доводити справу до кiнця.

3.                Лабiльний - рiзка змiна настрою в залежностi вiд ситуацiї.

4. Астенiчний - швидке втомлення, роздратування, схильнiсть до депресiй i iпохондрiї.

5.                Сенситивний - пiдвищена вразливiсть, боязнь, загострене відчуття особистої неповноцiнностi.

6. Психастенiчний - пiдвищена тривога, пiдозрiлiсть, нерiшучiсть, схильнiсть до самоаналiзу, до постiйних сумнiвiв i мiркувань, тенденцiя до нав’язливих, ритуальних дiй.

7.                Шизоїдний - вiдгородженiсть, вiдчуження, iнтраверсiя, емоцiйна холоднiсть, вiдсутнiсть хвилювання про iнших, труднощi у встановленнi емоцiйних контактiв, вiдсутнiсть iнтуїцiї в процесi спiлкування.

8.                Епiлептоїдний - схильнiсть до злiсно нудьгуючого настрою, що проявляється у виглядi лютi та гнiву (iнколи з елементами жорстокостi), конфлiктнiсть, скрупульозна педантичнiсть.

9.                Застряваючий (параноїдальний) - пiдвищена пiдозрiлiсть i марна образливiсть, стiйкiсть негативних емоцiй, прагнення до домiнування, не рахуючись з поглядами iнших i, як наслiдок, пiдвищена конфлiктнiсть.

10. Демонстративний (iстероїдний) - виражена тенденцiя до витiснення неприємних суб’єктовi факторiв i подiй, до брехливостi, фантазування i перевтiлення, якi використовуються для привернення до себе уваги, авантюристичнiсть, марнославство, «утеча в хворобу» при незадоволенiй потребi в зiзнаннi.

11. Дiстимний - перевага зниженого настрою, схильнiсть до депресiї, зосередженiсть на похмурому та сумному боцi життя.

12. Нестiйкий - схильнiсть легко пiддаватися впливу оточуючих, постiйний пошук нових вражень, компанiй, вмiння легко встановлювати контакти, якi мають легковажний характер.

13. Конформний - надмiрна пiдпорядкованiсть i залежнiсть вiд думки iнших людей, вiдсутнiсть критичностi i iнiцiативностi, схильнiсть до консерватизму.

Найчастiше зустрiчаються змiшанi форми акцентуацiї характеру нiж «чисті» типи (істеро-збудливий, нестiйко параноїдальний i т. iн.) - тобто промiжнi типи.

МЕТОДИ ДОСЛIДЖЕННЯ ОСОБИСТОСТI

Процес самопiзнання, самовивчення особистостi являє собою невiд’ємну частину самовдосконалення i особистого зростання. Це дуже складний процес, який лежить за межами свiдомостi. Слiд пам’ятати, що самопiзнання людини здiйснюється лише через об’єктивне пiзнання iншої людини.

1. Спостереження i бесiда: вивчення бiографiї, iндивiдуальна клiнiчна розмова, аналiз суб’єктивних i об’єктивних анамнестичних даних тощо. В процесi спостереження i бесiди аналiзуються особливостi бiографiї хворого, його ставлення до власного характеру: особливостi поведiнки хворого, його iнтонацiя найчастiше є бiльш об’єктивним критерiєм нiж слова.

2. Експериментальнi методи: моделювання певних видiв дiяльностi, ситуацiй, деякi апаратурнi методики, якi вивчають i формують експерименти, психогенетичнi методи, що вивчають поведiнку особистостi в групах i колективах людей рiзного вiку i професiй.

3. Iндивiдуальнi опитувальники та iншi методи, що базуються на оцiнцi i самооцiнцi (ММРI, опитувальники Кеттелла, Айзенка, ПДО та iн.).

Кожна з методик являє собою стандартизовану анкету, яка складається iз речень (питань), з якими дослiджуваний може погодитись чи не погодитись. Питання формулюють так, щоб вiдповiдаючи на них, дослiджуваний повiдомляв експерементаторовi про своє самопочуття, про типовi форми поведiнки у рiзних ситуацiях, оцiнював свою особистiсть з рiзних позицiй, висвiтлюючи особливостi своїх взаємостосунків з оточуючими i т. ін. Бiографiчнi опитувальники призначенi для виявлення анамнезу життя дослiджуваного (наприклад, схема опитування хворого або написання iсторiї хвороби), з’ясування рiвня i характеру формування, переваги професiйних iнтересiв.

Тест Кеттелла грунтується на визначеннi обстежуваним своїх особливостей, виходячи з висунутих йому протилежних понять: хвальковитий - скромний, самовпевнений - невпевнений та iн.

Тест ММРI (Мiннесотський багатоаспектний iндивiдуальний опитувальник) мiстить 562 питання, з яких дослiджуваний складає 2 групи: тi питання, якi мають i якi не мають вiдношення до особливостей його особи. Тест дає можливiсть виявити у дослiджуваного ледве помiтнi вiдхилення у структурi особистостi (профiлi) за шкалами iпохондрiї, iстерiї, депресiї, психопатiї, мужностi - жiночностi, та iн.

Опитувальник Айзенка має за мету дiагностувати екстравертованiсть, iнтравертованiсть, нейтротизм i тип ВНД.

4. Проективнi методики: дослiджуваний свiдомо або несвiдомо проектує свої думки, почуття, домiнуючi потреби i стани на зовнiшнi об’єкти (тест Роршаха, тест завершення незакiнчених речень, ТАТ, психодрама, тест малювання людини, будинку, неiснуючої тварини, тест Люшера, фрустрацiйний тест Розенцвейга та iн.).

Тест Роршаха має 10 стандартних таблиць iз парами плям вигаданих обрисiв. Дослiджуваний повинен описати, на що схожi цi плями. Враховується рiвень адекватностi, оригiнальностi вiдповiдi, її якiсть i змiст. Визначають ступiнь реалiстичностi сприйняття дiйсностi, емоцiйне ставлення до навколишнього свiту, тенденцiї до занепокоєння, тривожностi, ступiнь екстра- i iнтраверсiї, тощо у вiдповiдностi зi схемами аналiзу.

ТАТ (тематичний аперцепцiйний тест) складається з 29 картин з певними зображеннями i однiєї бiлої карти, яку дають дослiджуваному, щоб вiн на нiй уявив будь-яку картину. Потрiбно скласти невеличку розповiдь за кожною картиною, де повинна бути пояснена не тiльки зображену сцену, а й що її зумовило, яке її закiнчення (наприклад, жiнка, яка плаче перед нещiльно закритими дверима; молодий чоловiк i лiтня жiнка, котрi, як видно iз виразiв облич та поз, щойно закiнчили неприємну розмову та iн.). У даному випадку дослiджуваний мимоволi буде зображати героїв розповiдi у вiдповiдностi зi своїми думками i почуттями.

Тест Розенцвейга має 24 малюнки. На кожному з них зображено людину, яка перебуває у фрустрацiйнiй ситуацiї (фрустрацiя - зрив, переживання невдачi). Наприклад, один iз спiврозмовникiв заявляє: «Вiн – брехун». У кожному iз випадкiв дослiджуваний повинен написати вiдповiдь, яка першою фразою прийшла йому в голову у той момент, коли вiн перебував у стані фрустрацiї. На основi аналiзу вiдповiдей дослiджуваного роблять висновок про ступiнь його соцiального пристосування.

5. Аналiз документiв, узагальнення незалежних характеристик. Позитивною стороною експериментально-психологiчних i соцiально-психологiчних методик є можливiсть одержання унiфiкованих стандартизованих даних, якi доступнi кiлькiсному аналiзу i статистичнiй обробцi. Негативною стороною є деяке звуження опису особистостi, недооцiнювання якiсного аналiзу i iндивiдуальних рис. Оптимальним є поєднання всiх вищенаведених методiв дослiдження особистостi.

 

 

 

ЗАНЯТТЯ № 9

 

ВЗАЄМОДIЯ СОМИ ТА ПСИХIКИ У ЗДОРОВОМУ I ХВОРОМУ ОРГАНIЗМI

 

ТРИВАЛIСТЬ ЗАНЯТТЯ: 2 академiчнi години.

НАВЧАЛЬНА МЕТА: ознайомити студентiв з теорiями сучасної психосоматики, проблемою неврозiв. Вивчити психосоматичнi механiзми стресу та принципи профiлактики стресових захворювань.

МIСЦЕ ПРОВЕДЕННЯ ЗАНЯТТЯ: учбова кiмната.

ОБЛАДНАННЯ ЗАНЯТТЯ: тематичнi хворi, комп’ютернi тестові методики психодiагностики стресу.

 

Психосоматика - це напрям сучасної медицини, який вивчає вплив психiчних, у першу чергу особистiсних чинників, на виникнення деяких соматичних захворювань, психологiчнi механiзми перебiгу хвороб, зв’язки мiж характером психiчного стресового чинника та ураженням певних органiв i систем.

У зарубiжнiй психологiї та психiатрiї пiд психосоматикою розумiють передусiм вивчення походження соматичних захворювань iз позицiй психоаналiзу. Скарги соматичного спрямування за З.Фрейдом ототожнюються з символiчною мовою внутрiшнiх органiв, що вiдображає лiбiдонознi тенденцiї («статеву» домiнанту), витiсненi комплекси. Пригнiчення таких неприємних пiдсвiдомих потягiв ще бiльш загострює їх i створює ланцюг шкiдливих впливiв на органiзм. Згiдно з останнiми поглядами зарубiжної психологiї, усi захворювання людини є психосоматичними.

ПСИХОСОМАТИЧНI ВЗАЄМОДIЇ У ЗДОРОВОМУ ОРГАНIЗМI

Нормальний взаємовплив психiки i соми найчастіше проявляється за емоцiйних реакцiй, наприклад, при радостi, гнiвi, страховi. Коли людина дуже збентежена, про це свiдчить «мова органiв»: ми говоримо: «стиснулось серце», «пiдiйшов клубок до горла», «вiн зблiд .., почервонiв.., позеленiв вiд гнiву», «вiд цього у нього звернувся шлунок», «на серцi лежить камiнь», «аж дихання перехватило», «гора iз плечей упала», «волосся стало дибки», «затремтiв вiд страху», i т.д. Цi вирази змальовують соматичнi змiни, вiдповiднi до вираженої емоцiйної реакцiї: «Внутрiшня мова емоцiй - це функцiя органiв» (Е.К. Краснушкiн).

Вегетативна нервова система, що виступає посередником мiж центральною нервовою системою i внутрiшнiми органами, регулятором усiх життєвих процесiв в органiзмi, «провiдником» емоцiйних станiв як у нормi, так i при патологiї, є «органом вираження афекту». Вiсцеровегетативнi реакцiї виникають протягом адаптацiї у вiдповiдь на слабкi, здавалось би, емоцiйні стимули, що вiдповiдають навiть надзвичайно тонким iнтелектуальним процесам.

Трапляються психосоматичнi зрушення i без емоцiйного компонента. Згiдно з теорiєю I.П. Павлова, психосоматичнi реакцiї можуть виникати за участю першої сигнальної системи, як у прикладi зi зловмисниками, що проходилися з лимонами перед духовим оркестром до тих пiр, доки музиканти не припинили гру внаслiдок надмiрної салiвацiї. Вихiдний стимул може бути опосередкований i другою сигнальною системою: наприклад, усний опис лимона повторно викликає уявлення про нього, i вiдповiдну до цього соматичну вiдповiдь.

Фiзiологiчнi зворотнi реакцiї на психiчнi (пiзнавальнi, емоцiйнi, iнтелектуально-смислові, вольовi) процеси вiдбуваються безперервно i у рiзних фiзiологiчних системах: серцево-судиннiй (змiни серцебиття i артерiального тиску, звуження i розширення судин, внаслiдок чого людина стає блiдою або червонiє); дихальнiй (прискорення чи уповiльнення, затримка дихання); травнiй (посилення чи уповiльненя моторики шлунка i кишечника, нудота, блювання, посилення чи припинення видiлення слини); статевiй (ерекцiя, люмбрiкацiя та iн.); м’язовiй (тремтiння, збудження, ступор та iн.).

Термiн «психосоматика» вживається в багатьох значеннях. За М. Блейлером, психосоматичнi стани подiляють на три типи.

1. Психосоматози (справжнi психосоматичнi захворювання) - це хвороби, в етiологiї яких особливо важливу роль вiдiграють психологiчнi чинники i лiкування яких має бути спрямоване передусiм на їх усунення та корекцiю (психотерапiя i психофармакотерапiя). Найчастiше до цiєї групи відносять гiпертонiчну хворобу, пептичну виразку, бронхiальну астму, виразковий колiт, нейродермiт, неспецифiчний хронiчний полiартрит, iнфаркт мiокарда, мiгрень. Психологiчнi та поведiнковi чинники вiдiграють важливу роль у виникненнi i динамiцi й iнших захворювань (ендокринних, iнфекцiйних, злоякiсних): вони змiнюють неспецифiчну резистентнiсть органiзму, але при цьому не являються першопричиною у виникненнi захворювання.

2. Функцiональнi психосоматичні розлади - це порушення функцiй внутрiшнiх органiв та систем, виникнення i розвиток яких суттєво пов’язанi з нервово-психiчними чинниками, потерпанням вiд гострої чи хронiчної психологiчної травми, специфiчними особливостями емоцiйного реагування особистостi. Вони менш вираженi i стiйкi. У деяких випадках їх вiдносять до так званих системних неврозiв (застарiле визначення): функцiональнi кардiальнi реакцiї, заїкання, енурез, невротичнi тіки, блювота, дiарея, сексуальнi порушення, тощо.

3. Психосоматичнi розлади, пов’язанi з особливостями емоцiйно-особистiсного реагування (вживається у бiльш широкому, непрямому змiстi). Порушення здоров’я у цих випадках зумовлюється вiдповiдними особливостями поведiнки людини, що витiкають iз певних рис особистостi i її переживань. Сюди вiдносять схильнiсть до травм, ожирiння, алкоголiзму, токсикоманiй та iн. Наприклад, Буреш узагальнив досвiд бiльш як 70 дослiдникiв i прийшов до висновку, що люди, якi схильнi до виробничого та побутового травматизму, не володiють такими рисами характеру як дисциплiнованiсть, вiдповiдальнiсть, точнiсть, пунктуальнiсть, ретельнiсть i iн.

Iдея цiлiсностi органiзму, проблема зв’язку його iз навколишнiм середовищем здавна розробляється вiтчизняною медициною. Е.О. Мухiн, М.Я. Мудров, Г.А. Захар’їн, С.П. Боткiн, О.Я. Кожевнiков, В.М. Бехтєрєв, А.Г. Iванов-Смоленський, П. Анохiн, Д.Н. Узнадзе, О.О. Ухтомський, В.Б, Захаржевський та багато iнших видатних вчених iз рiзних позицiй дослiдили шляхи «патогенного» впливу чинникiв навколишнього середовища. I.М. Сєчєнов заклав основи рефлекторної теорiї; I.П. Павлов розробив метод вивчення зв’язкiв органiзму iз навколишнiм середовищем, розвинув iдею нервiзму, показав, яким чином центральна нервова система та її найвищий вiддiл - кора головного мозку «тримає пiд своїм контролем усi явища, якi вiдбуваються в органiзмi». Теорiя нервiзму створила пiдгрунтя для вивчення ролi рiзноманiтних умов життя у виникненнi та розвитку неврогенних захворювань.

Як вiдбувається трансформацiя нервових розладiв при захворюванні внутрiшнiх органiв, перетворення функцiональних розладiв їх роботи у патологiчнi? Рiзноманiтнi шкiдливi чинники, що є стресовими для конкретного органiзму, викликають перенапруження коркових адаптацiйних процесiв у корi мозку, де на тлi загальних динамiчних зрушень виникають ніби функцiональнi вогнища застiйного збудження i гальмування, якi пов’язанi iз патологiчно фiксованими негативними емоцiями у вiдповiдь на наявний чи прихований вiд свiдомостi стрес-фактор. Цi явища патологiчного застою розповсюджуються на вегетативну нервову систему i тривалий час фокусують у нiй певний функцiональний стан, згiдно з конкретною негативною емоцiєю. Застiйнiсть та iнертнiсть може тривалий час зберiгатися i пiсля усунення спричинивших її зовнiшнiх чинникiв. Патологiчний застiй певних вiддiлiв вегетативної нервової системи, зумовлений корою головного мозку, заважає її нормальнiй функцiональнiй рухливостi, обмежує гнучкiсть її адаптацiї до зовнiшнiх та внутрiшнiх змiн. З’являється вегетативна та метаболiчна недостатнiсть, а разом з тим i порушення роботи внутрiшнiх органiв. У залежностi вiд онтогенезу хворого та перенесених ним захворювань мiсця найбiльшої патологiї i найураженішої фiзiологiчної функцiї у кожному окремому випадку iншi.

Отже, гострий або хронiчний психiчний стрес-фактор викликає бiологiчну адаптацiю людини, що еволюцiйно запізнилася. Виникає афективне (емоцiйне) напруження, яке активiзує нейроендокринну та вегетативну нервову систему. Вiдбуваються змiни судинної системи у внутрiшнiх органах. Спочатку змiни мають функцiональний, зворотний характер, але при тривалому i частому повтореннi вони можуть стати органiчними, необоротними.

Бiльшiсть дослiдникiв психосоматики приходять до висновку, що патогенез соматичних захворювань не може бути пояснений дiєю одного чинника. Вони перебувають у складнiй взаємодiї i мають свою iєрархiю у кожному окремому випадку.

Виникає питання, чому в одних випадках при розладах нервового статусу в майбутньому може виникати захворювання судинної системи, в іних - виразкова хвороба, а в третiх - порушення дiяльностi ендокринних залоз тощо. Багато дослiдникiв пояснюють цю «вибірковість» тим, що ушкоджений орган (чи система) перебував у передпатологiчному станi. «Нервовий удар» тiльки сприяє завершенню формування патологiї «locus minoris resistentiae» - «мiсця найменшого опору». Є данi про те, що «вибiр органа» зумовлений у певнiй мiрi й характером психотравмуючого агента. Сукупнiсть даних вiтчизняних та зарубіжних дослiдникiв свiдчить про деякi наступнi психологiчнi чинники, що мають значення у виникненнi того чи iншого соматичного захворювання:

1). Бронхiальна астма. Серед особистiсних рис вiдрiзняють iстеричнi, пiдвищену iпохондричнiсть, неусвiдомлену тривожнiсть. Психоаналiтики вбачають у симптомi бронхоспазму символiчне вiдбиття особистiсного конфлiкту мiж потребою у нiжностi i страхом перед нею; головне значення у розвитку бронхiальної астми має пригнiчення матiр’ю емоцiйних проявiв дитини у ранньому дитинствi - крику, плачу та iн. Батькiвськi сiм’ї хворих на бронхiальну астму вiдзначаються стриманiстю у проявах емоцiй до її членiв; батьки прагнули контролювати та пригнiчувати iнiцiативу своїх дiтей, блокувати несанкцiоновані емоцiйнi прояви, напади астми тим бiльш сильнi, коли хворий змушений боротися iз почуттям гнiву вiдносно до тих авторитетних осiб, хто вiдмовляє йому у бажанiй любовi.

2). Гiпертонiчна хвороба. У профiлi особистостi хворих знаходять внутрiшньоособистiсний конфлiкт мiж агресивними iмпульсами та потребою бути залежним вiд значущих осiб, а також так званий «перфекцiонiзм» - завищений рiвень бажань iз прагненням до досягнення високої соцiальної мети i високих стандартiв суспiльного життя. Цi риси призводять до хронiчного стресу i пiдвищеної готовностi до психосоматичного реагування. Серед домiнуючих рис особистостi видiляють iнтравертованiсть, емоцiйну лабiльнiсть та iстероїднiсть. В етiологiї гiпертонiчної хвороби значна роль належить конфлiктнiй ситуацiї, напруженiй боротьбi проти чогось, оскiльки ця група осiб гiрше адаптується до стресових ситуацiй, що виникають при змiнi стресових стереотипiв.

3). Iшемiчна хвороба серця та iнфаркт мiокарда. Безпосередньо невдовзi перед захворюванням таким хворим притаманнi виразний перфекцiонiзм, мотивацiя на досягнення високої соцiальної мети. Такi люди визначаються квапливiстю у веденнi справ, нетерплячiстю, вiдчуттям нестачi часу, почуттям високої вiдповiдальностi за доручену справу, азартнiстю. Їм не властивi емоцiйна лабiльнiсть, пiдвищена невпевненiсть у собi. Схожий тип характеру отримав назву «стрескоронарний профіль», «тип А» чи «сiзiфовий тип», що вiдображає прагнення утримувати себе у станi безперервного емоцiйного напругження. Характерним є «занурення у роботу», на все iнше просто не вистачає часу: це пояснюється тим, що у ситуацiях, орiєнтованих на досягнення вищої мети, у таких людей справи йдуть краще, нiж у сiм’ї чи при спiлкуваннi з друзями.

4). Виразкова хвороба шлунка та 12-палої кишки. У преморбiдi домiнують невпинне пригнiчення потреби у залежностi iз прагненням споживати любов i турботу. Насьогоднi видiлено 7 профiлей особистостi, якi зумовлюють не лише розвиток виразкової хвороби, але й хронiзацiю i клiнiчнi особливостi її перебiгу. До їх складу входять: а) «тиранiчний пацієнт» - вiдрiзняється внутрiшньою залежнiстю вiд оточення i одночасним страхом перед цiєю залежнiстю. Як реакцiя гiперкомпенсацiї в поведiнцi у нього виступає прагнення до тиранiчного пригнiчення оточуючих зi спалахами агресiї у випадках невдач; деякі з цих пацiєнтiв, окрiм цього, мають схильнiсть до алкоголiзацiї; б) хворi з психопатичними рисами характеру («неврозом характеру») з компульсивно-депресивними рисами. Їм притаманна схильнiсть «розсiювати» агресивне напруження на оточуючих: глузують з них, висловлюють постiйне незадоволення, буркочуть i т.iн. Це спричиняє негативне ставлення до них iнших осiб. Така негативна реакцiя ще бiльше спонукає у пацiєнта проявити агресiю, i таким чином формується «хибне коло».

5). Цукровий дiабет. Видiляють 3 психологiчнi механiзми, що сприяють захворюванню: а) внутрiшньоособистiснi конфлiкти та потреби компенсаторно задовольняються актом харчування (формула: їжа - любов); iнтенсивний апетит та схильнiсть до ожирiння призводять до стабiльної гiперглiкемiї, яка, в кiнцевому результатi, функцiонально ослаблює секреторну дiяльнiсть острiвкiв Лангерганса пiдшлункової залози; б) як наслiдок iдентифiкацiї харчiв iз любов’ю, знищення цiєї емоцiї (її блокування) призводить до переживання стану голоду, що посилюється незалежно вiд вживання їжi. Формується «голодний» метаболiзм, який вiдповiдає метаболiзмовi хворого на дiабет; в) неусвiдомленi побоювання, що трапляються протягом всього життя, призводять до постiйного реагування за типом «уникнення-боротьба», що супроводжується гiперглiкемiєю. Оскiльки психологiчна напруга адекватно не реалiзується, дiабет може розвинутися з початкової гiперглiкемiї.

6). Виразковий колiт та хвороба Крона. Серед етiологiчних чинникiв дискутують щодо бактерiальної, вiрусної та iмунологiчної теорiй. Але головною психологiчною проблемою особостостi є Алекситимія (вiд лат. «а» - вiдсутнiсть, «lexis» - слово, «thimos» - емоцiї) - обмежена здатнiть сприймати власнi вiдчуття, у першу чергу тривогу, адекватно виражати їх словами, експресивно їх передавати. Виявленi риси iнфантильностi, схильнiсть до депресивних реакцiй як наслiдки пригнiчення агресивних iмпульсiв та емоцiй.

На думку П.Сiфнес, алекситимiя спадкова, властива певною мiрою усiм соматичним хворим i загалом визначає пасивно-оборонний стиль поведiнки хворих у стресових ситуацiях.

7). Ожирiння. Якiсть та кiлькiсть їжi, що вживається, може бути також iндикатором психосоцiальної позицiї. У народiв, якi багато страждали на голод, їжа нерiдко вiдiгравала роль нагороди, її надмiрна кiлькiсть була ознакою благополуччя i престижу. Прагнення до ожирiння може бути захистом вiд небажаного шлюбу, вiд невдач у соцiальних стосунках: воно часто спостерiгається у людей iз незадоволеною потребою у самовиявленнi або як компенсацiя невдалого сiмейного життя.

В етiологiї психогенної хвороби має значення увесь комплекс чинникiв, якi супроводжують патогенну життєву ситуацiю; але захворювання внутрiшнiх органiв можуть викликати лише тi чинники, якi торкаються дiяльності «вiсцерального мозку». При цьому один i той же чинник (службова чи сiмейна ситуацiя тощо) може бути психотравмуючим для однiєї особи, i абсолютно iндиферентним - для iншої. Виникає «хибне коло»: психотравмуючий чинник - дезорганiзацiя коркових процесiв - дезорганiзацiя функцiй пiдкоркових утворень - порушення регуляцiї вегетативно-судинних, обмiнних i трофiчних процесiв, пов’язаних з пiдкоркою, - функцiональний розлад внутрiшнiх органiв. З iншого боку, iмпульси, що надходять з хворих органiв у кору мозку, також можуть зумовити її дезорганiзацiю i функцiональний розлад вищої нервової дiяльностi, а в зв’язку з цим призвести до утворення рiзних неврозiв.

Питання про походження психогенно зумовлених соматичних захворювань тiсно пов’язане iз проблемою психiчних конфлiктiв i неврозiв.

Невроз вважають класичною «хворобою адаптації» внаслiдок недостатностi механiзмiв особистiсного захисту, коли можуть розвинутися як невротичнi розлади, так i iншi хвороботворнi варiанти дезадаптацiї, включаючи психосоматози.

Поняття психічний конфлікт означає iснування одночасно протилежно направлених та несумiсних одна з одною тенденцiй у свiдомостi iндивiда, мiж окремими людьми чи групами людей. Протiкає з гострими протилежно забарвленими емоцiями i часто стає джерелом психiчної травматизацiї.

Внутрішньоособистісний (внутрiшньопсихiчний) конфлікт- стикання приблизно рiвних за силою, але протилежно спрямованих мотивiв, потреб, потягiв та iн.

Нерозв’язний конфлiкт мотивiв (як i стрес, який неможливо усунути) породжує в кiнцевому результаті реакцiю капiтуляцiї, вiдмову вiд пошукової поведiнки, що створює найбiльш загальну передумову до розвитку психосоматичних захворювань. Характерно, що такi хворi звертаються до терапевтiв загального та вузькоспецiалiзованого профiлю, вiдмовляючись визнавати у себе особистiсно-психологiчнi проблеми. Однак психiатри при цьому часто дiагностують видиму чи масковану депресiю.

Згiдно з однiєю з сучасних теорiй психосоматики психосоматози є наслiдком внутрiшнього конфлiкту мiж однаковими за iнтенсивнiстю, але рiзнонаправленими мотивами iндивiда. Деякi типи мотивацiйних конфлiктiв є специфiчними для окремих форм психосоматозiв. Так, гiпертонiчну хворобу пов’язують iз наявнiстю конфлiкту мiж високим соцiальним контролем поведiнки i нереалiзованим прагненням iндивiда до влади. Нереалiзована потреба викликає агресивнiсть, проявити яку людина не може внаслiдок соцiальних настанов. Виразкову хворобу 12-палої кишки пов’язують iз несприйнятною для самосприйняття потребою у захистi i заступництвi. При цьому спрацьовує психологiчний захисний механiзм подвiйного витiснення: витiсняється не лише неприйнятний для свiдомостi мотив, але й викликана цим тривога та вiдповiдна поведiнка, що призводить до хвороби.

Міжособистісний (ситуацiйний) конфлікт - конфлiкт iндивiдуума iз зовнiшньою ситуацiєю чи оточуючими людьми. Часто є етiологiчним чинником розвитку психогенних короткочасних i тривалих порушень.

Конфлiктна ситуацiя занурює людину у емоцiйний стрес, що у разi надлишково сильної чи тривалої травмуючої ситуацiї може призвести до:

- активацiї антистресорних систем органiзму iз досягненням повної резистентностi i формуванням витривалостi до стресора;

- розвитку неврозу;

- розвитку соматовегетативних розладiв з виходом до психо-соматичної патологiї;

- до розвитку неврозу у поєднаннi з вираженими сомато-вегетативними розладами.

Невроз - це психогенне (конфлiктогенне) захворювання, нервово-психiчний розлад особистостi, викликаний психотравмуючою дiєю насамперед психологiчних чинникiв. Йому властивi:

1)                  специфiчнiсть клiнiчних скарг, якi вiдображають емоцiйно-афективнi та соматовегетативнi розлади: нестiйкий настрiй iз переважанням гарячковостi (запальностi) чи сльозливостi, пiдвищена фiзична i психiчна втомлюванiсть, порушення працездатностi, зниження пам’ятi, ефективного мислення, неуважнiсть, порушення сну, i т.iн.;

2)                  здатнiсть до повного зворотного перебiгу виявлених розладiв незалежно вiд їх тривалостi;

3)                  чiтко психогенна етiологiя захворювання, що вiдображає особливостi особистостi хворого та патогенної конфлiктної ситуацiї.

Для виникнення i характеру перебiгу неврозiв головне значення мають особливостi виховання i взаємовiдносин дитячо-пiдлiткового вiку, в якому закладається i формується «невротичний конфлікт» - протирiччя мiж особистiстю i значущими для неї сторонами життя, якi особистiсть не в змозi продуктивно i рацiонально розв’язати. Головною умовою є порушення взаємовiдносин з оточенням, у першу чергу - з батьками. Невротичний конфлiкт супроводжується хворобливо-тяжкими пере-живаннями невдачi, незадоволенням потреб, недосягненням життєвої мети i т.iн. На перший план висуваються порушення емоцiйної сфери, якi тягнуть за собою й фiзiологiчнi зрушення iз формуванням хворобливих (невротичних) симптомiв, якi загострюються у конкретних психо-травмуючих для даної особистостi ситуацiях. Виникнення та перебiг неврозiв зумовленi широким колом бiологiчних, психологiчних та соцiальних чинникiв. Основнi невротизуючi фактори: iнформацiйне перевантаження (нестача часу у поєднаннi з високою мотивацiєю засвоєння великої кiлькостi iнформацiї), нерозв’язнi мiжособистiснi конфлiкти (мiж подружжям, колегами, сусiдами), нерозв’язнi мiжособистiснi конфлiкти (зiткнення несумiсних, суперечливих, однакових по силi, але протилежних за направленiстю потреб).

Видiляють три основнi типи невротичних конфліктів, що вiдповiдають трьом головним формам неврозiв (iстеричному, неврастенiчному та обсесивно-фобiчному). Окрiм того, ще I.П. Павловим доведено, що розвиток найрозповсюдженіших неврозiв пов’язаний iз порушенням сили та лабiльностi нервових процесiв (збудження i гальмування), а також рiвноваги мiж першою та другою сигнальними системами. Iстеричний конфлiкт розвивається переважно у осiб з переважанням 1-ї сигнальної системи i характеризується завищеним рiвнем претензiй через переоцiнку реальних умов та нездатностi гальмувати бажання, що не вiдповiдають цим умовам. Обсесивно-психастенiчний - властивий особам iз переважанням 2-ї сигнальної системи i вiдображає протирiччя мiж бажанням та обов’язком. Неврастенiчний конфлiкт властивий особам змiшаного типу сигнальних систем i вiдображає невiдповiднiсть мiж можливостями, прагненнями особистостi та завищеними вимогами до себе.

 Клiнiчнi форми неврозiв є фiксованими особливостями хворобливого сприйняття i переробки життєвих труднощiв (Б.Д. Карвасарський).

Усiм психогенним захворюванням властивi (В.М. Мясищев):

 1) зв’язок з психотравмуючою ситуацією;

 2) наявнiсть мотиву захворювання (патогенетичного);

 3) вiдображення у клiнiчних проявах захворювання преморбiдних особливостей особистості;

 4) залежнiсть терапевтичного ефекту вiд розв’язання психо-травмуючої ситуацiї.

В.Б. Захаржевський вказує, що незважаючи на присутнiсть у клiнiцi неврозiв та психосоматичних захворювань однакових компонентiв - психогенного i біологічного - їх спiввiдношення мiж собою вiдрiзняються. При неврозах головна роль належить психогенному чиннику i додаткова - факторам ризику; при психосоматичних захворюваннях специфiка хвороби визначається бiологiчними чинниками, а психогеннi фактори вiдiграють вирiшальну (iнiцiюючу) роль.

ФIЗIОЛОГIЯ ПСИХIЧНОГО КОНФЛIКТУ.

 У нинiшнi часи неврози поєднуються iз соматичними захворюваннями. Особливу роль при цьому вiдiграють негативнi емоцiї у фiзiологiчному їх розумiннi. Вивчення емоцiй дало змогу зрозумiти мозковий механiзм, який робить рiзнi життєвi обставини патогенними. За теорiєю П.А. Анохiна «надмiрнi хвилювання чи емоцiйний стрес лежать в основi майже усiх гiпертензивних станiв. Це стосується загального судинного русла, судин серця, моторики шлунково-кишкового тракту - постачальника кардiоспазмiв, пiлороспазмiв та iнших форм спастичних станiв, дерматозiв, широкого спектру вiсцеральних розладiв i взагалi тiєї величезної категорiї захворювань, якi отримали невизначену назву вегетативних неврозiв».

Емоцiї формуються внаслiдок широкого синтезу усiх сигналiв, що надходять до центральної нервової системи за участю як кори, так i бiльшою частиною пiдкоркових утворень. Негативнi емоцiї, виступаючи у якостi патогенного чинника, мобiлiзують адренергiчну систему («адреналiнова туга»). Розвиток негативних емоцiй супроводжується напруженою роботою деяких «вегетативних компонентiв»: серця, судин, кишкового тракту та iн. Усе це - прояв реакцiї адаптацiї, що мобiлiзує клiтини кори головного мозку. Утворення пiдкорково-коркового емоцiйного комплексу за своїм значенням є центральним у емоцiйному життi людини: вiн не тiльки запускає усi тi нейропсихологiчнi утворення, якi були пов’язанi з аналогiчним подразником у минулому, але й втягує до своєї орбiти новi корковi зв’язки. Так розвивається новий «застiйний процес», що утворює сiтку багаточисельних «корково-пiдкоркових циклiчних взаємодiй». З повторенням негативних емоцiй це хибне коло стає дедалi стiйкiшим, мiцнiшим i домiнуючим вiдносно iнших видiв корково-пiдкоркових реакцiй. Поступово «корково-пiдкорковий комплекс» виходить з-пiд регулюючого впливу кори i триває повнiстю підсвiдомо. Емоцiйне напруження знаходить своє вiдображення у рiзноманiтних змiнах дiяльностi органiзму: вегетативних функцiй (серцево-судинної системи, шлунково-кишкового тракту, органiв дихання) та фiзичних компонентiв (мова, мiмiка, рухи). На деякi компоненти може впливати воля - пригнiчувати чи посилювати (мова, вираз обличчя, рухи тiла), але на вегетативнi реакцiї людина не може впливати. Оскiльки усi вегетативнi прояви наявного емоцiйного стану мають реалiзуватися, то емоцiя, котра не проявилася у формi зовнiшньої реакцiї людини (пригнiчена вольовим зусиллям), знаходить своє вiдображення у реакцiях внутрiшнiх органiв. При цьому гальмування одних компонентiв емоцiйного комплексу призводить до посилення iнших його проявiв. За стриманої зовнiшньої реакцiї людини цю емоцiю «переживають» внутрiшнi органи. «Патогенна властивiсть конфлiктних емоцiйних станiв виражається саме у тому, що два можливих вибори поведiнки, не вирiшуючись на периферичних шляхах, тобто у певному впливовi, взаємно iндукують один одного i можуть значно пiдвищити рiвень збудливостi кожної з емоцiй, що борються. Але трагедiя людини полягає саме у тому, що розраховується за цей конфлiкт серце, судини, кишковий тракт та iн.» (П.А.Анохiн).

Вiдповiдно до зростання негативних емоцiй, гiпоталамус й ретикулярна формацiя стають певним чином епiцентром, котрий пiдвищує збудливiсть як у висхiдному, так i нисхiдному напрямах. При цьому розвивається гiпертонус адренергiчної системи, що супроводжується збiльшенням надходження до кров’яного русла адреналiну, норадреналiну, АКТГ: так дестабiлiзацiя корково-пiдкоркових спiввiдношень доповнюється змiнами гормональної системи. Як наслiдок, афективнi подразники викликають нове пiдвищення напруження емоцiйного комплексу на зразок домiнантного стану. Особливо яскраво патогенний вплив негативних емоцiй проявляється у змiнах серцево-судинної системи.

Вiдомо, що здоровий органiзм має високу здатнiсть до саморегуляцiї. Проти стресорiв, якi викликають вiдхилення тiєї чи iншої функцiї, органiзм висуває захиснi пристосування, якi зазвичай у сумi перевищують силу стресорних умов. Так, впливу пресорних чинникiв у органiзмi протиставленi депресорнi сили. Але хронiчний вплив негативних емоцiй стiйко пiдвищує рiвень кров’яного тиску, призводячи до того, що гiпертензивно впливаючi фактори будуть переважати за силою над ефектом депресорних механiзмiв.

Отже слiд пiдкреслити, що в усiй системi хибних зв’язкiв, якi спричиняють формування деяких неврогенних захворювань (гiпертензивних станiв), вирiшальне значення має «емоцiйна гіпертензія». Таким чином, ефективною профiлактикою є спрямування виникаючих емоцiй у безконфлiктну корисну дiяльнiсть iз будь-якою позитивною метою. Нерацiональним та патогенним є прагнення стримати емоцiї, настiльки ж шкiдливою є звичка довiльного випуску емоцiй назовнi. Слiд «розряджати» емоцiї методами, корисними для постраждалого i одночасно нешкiдливими для оточуючих. «Необхiдне виховання емоцiй, якi ... як фiзiологiчний феномен так само пiддаються вихованню i тренуванню, як i нашi м’язи» (А.П. Анохiн). Соцiальна зумовленiсть неврозiв, їх залежнiсть вiд впливу зовнiшнього середовища робить досить реальною профiлактику цих захворювань.

 

 

 

 

ЗАНЯТТЯ № 10

 

СУБ’ЄКТИВНЕ ПЕРЕЖИВАННЯ ХВОРОБИ. ПСИХОЛОГIЯ ХВОРОГО ПРИ СОМАТИЧНИХ ЗАХВОРЮВАННЯХ.

 

ТРИВАЛIСТЬ ЗАНЯТТЯ: 2 академiчнi години.

НАВЧАЛЬНА МЕТА: вивчити основнi положення про вплив соматичного захворювання на психiчнi процеси, особливостi психiки при деяких соматичних захворюваннях, загальнi реакцiї особи на хворобу. Навчитися визначати характер реакцiї на хворобу, психотерапевтично поводити себе з соматично хворими. Вивчити принципи виникнення і профiлактики патологiчних реакцiй на соматичне захворювання.

МIСЦЕ ПРОВЕДЕННЯ ЗАНЯТТЯ: навчальна кiмната, соматичний стацiонар.

ОБЛАДНАННЯ ЗАНЯТТЯ: тестовi методики (особистiснi тести, методика ТВХ), тематичнi хворi.

 

Уся iсторiя медицини свiдчить про тiсний взаємозв’язок самопочуття не лише з соматичним, але й психiчним станом. Кожний момент психiчних процесiв вiдтворюється у соматичних вiдчуттях i процесах як у здорової, так i у хворої людини. Наприклад, страх - вiдчуття певної небезпеки, зла, яке «загрожує знищити моє почуття самого себе» (Гегель), не випадково завжди асоцiюється з вiдповiдним досить обтяжливим фiзическим станом. Страх - це не лише журливе тремтiння душi, але й гаряче чоло з краплинами поту, вологi, липкi, зазвичай руки i неприємне вiдчуття задухи. Арабськi лiкарi розпiзнавали недомагання закоханого за змiною пульсу, перераховуючи вголос спочатку назви усiх кварталiв в мiстi, потiм вулиць у кварталi, будинкiв на певнiй вулицi i, кiнец кiнцем, мешканцiв певного будинку.

Серце здавна розглядають як специфiчний орган для вираження емоцiй (наприклад, стану тривоги, страху). Встановлено, що вегетативна нервова система виступає в ролi посередника мiж ЦНС i внутрiшнiми органами, регулятора усiх життєвих процесiв у органiзмi.

Надто вираженi i тривалi емоцiї змiнюють функцiонування як органiзму в цiлому, так i його окремих органiв. Емоцiйне напруження часто призводить до загострення соматичного захворювання. Наприклад, виразкова хвороба загострюється завдяки хвилюванням, переживанням, тривозi, заклопотаності, страхам. Окремi симптоми захворювань можуть закрiплюватися подiбно до умовних рефлексiв i пiд впливом емоцiй активiзуватися. Наприклад, педiатри не раз спостерiгали таке закрiплення кашлю пiсля коклюшу.

У соматичних симптомах iнодi має місце символiчний прояв не лише проблеми, викликаної життєвими обставинами, не лише рiзнi внутрiшнi проблеми особистостi, але й патологiчнi фантазiї. Це має назву конверсійних розладів. Прикладом цього може бути хвора людина, яка протягом багатьох рокiв страждала вiд жорстокості чоловiка-алкоголика, i у якої виникли скарги на болi при ковтаннi. За цим явищем приховане пiдсвiдоме бажання того, щоб i чоловiк не пив, i щоб і в нього виникли затруднення при ковтаннi. При багатьох захворюваннях, наприклад, коронарних судин серця, спостерiгається складне поєднання патологiчних процесiв: поряд з соматичними чинниками (гiподiнамiя, вживання нiкотину, надмiрне вживання їжi i т. iн.), мають значення особливостi особистостi, умови життя, деякi види занять.

Хвороба змiнює сприйняття i ставлення хворого до навколишнiх подiй i до самого себе. Змiнюються настрiй, свiтосприйняття, поведiнка людини, її плани. Порушується звичний ритм життя, працi, вiдпочинку, сну i стану безсоння. Велика кiлькiсть iнтероцептивних сигналiв заповнює всi iнтереси хворого i набуває чималої значущостi. Внаслідок хвороби у людини створюється особливе положення серед близьких, iнший стан у суспiльствi.

До найбiльш загальних змiн психiки у соматичних хворих вiдносять обмеження iнтересiв i відокремлення їх вiд зовнiшнього свiту до власних вiдчуттiв, до функцiй власного тiла. При цьому вiдбуваються різноманiтнi змiни усiх сторiн особистостi: змiнюються афективний настрій, моторика, мова, сприйняття часу у виглядi його прискорення чи сповiльнення при вiдчуттi серйозної загрози життю i благополуччю; виникають напливи спогадiв, вираженiсть i деяка нав’язливiсть яких може бути пов’язана з iнтоксикацiєю. Найтиповiши змiни психологiчного стану людини: астенiя, страх, тривога, подавленiсть, роздратованiсть.

Велике значення має уявлення про власну хворобу, що конструюється з найрiзноманiтнiших вiдомостей.

Видiляють 4 рiвні вiдображення захворювання у психiцi людини, а саме:

1)         Рiвень вiдчуття i сприйняття;

2)         Емоцiйний рiвень - вiдображає рiзнi типи емоцiйних реакцiй на окремi симптоми, а також хворобу взагалi i її наслiдки;

3)         Iнтелектуальний рiвень - вiдображає знання людини про свою хворобу, уяву, розмiрковування про причини i можливi їх наслiдки;

4)         Мотивацiйний рiвень - вiдображає певне ставлення людини до хвороби; пов’язане зi змiнами поведiнки i способу життя, активiзацiєю дiяльностi спрямованої на повернення здоров’я.

Вираженiсть, тривалiсть i якiсть змiн психiки при соматичних захворюваннях залежать вiд ряду факторiв, що визначають реакцiю особистостi на хворобу. Сюди вiдносять:

1.Особливостi захворювання:

- етiологiя;

- динамiка (вираженiсть проявiв, темп розвитку i етап захворювання);

- прямий чи опосередкований вплив на дiяльнiсть мозку;

- стан психічного i фiзичного здоров’я хворого у преморбiдний перi-од;

- реактивнiсть організму.

2.Особливостi особистостi:

- вiк хворого;

- звички;

- стереотипи реагування на навколишнi подiї;

- освiта, загальна культура, вихованiсть, моральнiсть;

- елементарна медична грамотнiсть;

- психiчне здоров’я;

- уявлення про дану хворобу, що наявні у самого хворого напере-доднi захворювання;

- особливостi вищої нервової дiяльностi (темпераменту, спiввiдно-шення процесiв збудження i гальмування);

- вольовi якостi.

3.Оточуючi умови i умови, у яких вiдбувається лiкування:

- ставлення до хвороби рiдних, знайомих, колег («суспiльний резо-нанс»);

- характер дiагнозу, що повiдомляється;

- змiна фiзичної повноцiнностi i зовнiшностi;

- змiна сiмейного i суспiльного стану;

- життєвi обмеження i позбавлення, пов’язанi з хворобою, не обхід-нiсть лiкування (амбулаторне, стацiонарне, санаторне), операцiї, i т.iн.

При виникненнi захворювання у людини з’являється нова для нього життєва ситуацiя, при якiй вiн проявляє особливе, змінене ставлення до нових обставин життя i до себе у цих умовах. Це називається внутрішньою картиною хвороби або ж типом ставлення до хвороби.

Реакцiї особи на хворобу можуть бути як психопатологiчними i проявлятися психогенними тривожно-депресивними реакцiями, так i психологічно адекватними переживаннями факту хвороби.

Внутрiшня картина хвороби (скор. – ВКХ) у кожного хворого iндивiдуальна i являє собою сукупнiсть сприйняття емоцiй, що пов’язанi із захворюванням, уявлень про її характер, перебiг i можливий прогноз. У ВКХ об’єднуються соматогенно обумовленi змiни психiки i тi, якi є наслiдком психологiчного реагування.

А.Є. Лiчко із спiвавт. у останнiй класифiкацiї типiв ставлення до хвороби (скор. – ТСХ) видiлив гармонiйний, ергопатичний, анозогнозичний, тривожно-фобiчний, iпохондричний, неврастенiчний, депресивний, апатичний, сенситивний (психастенiчний), ейфоричний, iстеричний, паранойяльний i дисфоричний варiанти; зустрiчаються також змiшанi типи, наприклад, тривожно-депресивний або ейфорично-анозогнозичний. Iз них у соматично хворих найчастiше зустрiчаються такі ТСХ:

1)               . Гармонiйний вiдрiзняється тверезою оцiнкою свого стану без перебiльшень i недооцiнки його. Прагнення у всьому активно допомагати у досягненнi успiху вiд лiкування, небажання обтяжувати iнших турботами про догляд за собою. У випадку незадовiльного прогнозу для одужання - переключення iнтересiв на сторони життя, якi залишилися доступними для хворого.

2)               . Ергопатичний«Втеча вiд хвороби у роботу». Незважаючи на тяжкiсть хвороби i потерпання, - надцiнне ставлення до роботи, прагнення продовжувати її. Вибiркове ставлення до обстеження, лiкування, терапевтичного режиму, зумовлене прагненням будь-якою цiною зберегти професiйний статус i можливiсть продовження активої трудової дiяльностi.

3)               . Астено-депресивний - характеризується емоцiйною нестiйкiсттю, пiдвищеною чутливiсттю до подразникiв, послабленням потягiв до дiяльностi, вiдчуттям розбитостi i подавленостi, пригнiченостi, песимiстичним світосприйняттям. Хворий не вiрить в одужання, в ефект лiкування. Характернi суїцидальнi думки i вислови.

4)               Психастенiчний - надмiрна стурбованiсть про можливе негативне враження, яке можуть скласти на оточуючих вiдомостi про свою хворобу. Це побоювання, що оточуючi будуть уникати його, вважати неповноцiнним, зверхньо ставитися до нього, розпускати плiтки. Побоювання стати тягарем для рiдних через хворобу, негативне ставлення з їхнього боку.

5). Іпохондричний - усi iнтереси вiдходять на заднiй план, особистiсть занурюється у хворобу. Повне зосередження на суб’єктивних неприємностях i хворобливих вiдчуттях, прагнення постiйно розповiдати про це оточуючим. На їх основi - перебiльшення хворобливої дiйностi i пошук несуттєвих хвороб. Перебiльшення побiчної дiї препаратiв. Поєднання прагнення лiкуватися i зневіра в успiхові, вимога ретельного обстеження i боязнь шкоди, болiсностi процедур.

6)               . Iстеричний«втеча у хворобу». Демонстрування близьким i оточуючим своїх страждань i переживань з метою повнiстю заволодiти їх увагою. Вимога виключної турботи - усi повиннi кинути усе i турбуватися лише про хворого. Розмови оточуючих швидко переводяться «на себе». Iншi люди, якi також потребують турботи, розглядаються лише як «конкуренти». Постiйне бажання довести iншим свою винятковість стосовно хвороби.

7)               . Неврастенічний - переважає «дратiвлива слабкiсть» зi спалахами раздратованостi на першого-ліпшого, особливо при болях, неприємних вiдчуттях, невдачах лiкування. Нерiдко усе закiнчується сльозами i каяттям. Непереносимiсть хворобливих вiдчуттiв, нездатнiсть чекати полегшення.

8)               . Апатичний - повна байдужiсть до своєї долi, кінцевого результату хвороби, лiкування. Пасивна пiдпорядкованiсть процедурам i лiкуванню. Втрата зацiкавленостi до життя i всього, що хвилювало.

9). Ейфорично-анозогнозичний - вiдображає неуважнiсть до свого здоров’я, невизнавання хвороби, благодушно-безпечне ставлення до хворобливих симптомiв, можливому незадовiльному прогнозу для одужання, порушення режиму лiкування, вiдмови вiд обстежень, медичних призначень.

Анозогнозія - це невизнання хвороби, частіше зустрiчається при тяжких соматичних захворюваннях (пухлина, туберкульоз). Здiйснюється за допомогою підсвiдомих психологiчних механiзмiв захисту особистостi: витiснення, замiщення, гiперкомпенсацiї i т. iн. Хворi або iгнорують захворювання, або ж надають значення менш важким симптомам; пояснюють свiй стан i лiкуються вiд тiєї хвороби, якiй вони надають такого значення. Причиною анозогнозiї є неможливiсть погодитися з дiйсним станом справ, неможливiсть повiрити у тяжку небезпечну хворобу, наприклад, психiчне захворювання.

Бiльшiсть хворих правильно оцiнюють захворювання, виконують призначення лiкаря i дотримуються режиму. Сильнi, врiвноваженi, психiчно зрiлi особистостi правильно реагують i адекватно оцiнюють захворювання, прагнуть знайти вихiд iз ситуацiї, створеної хворобою, здолати її чи пристосуватися до неї.

ПСИХОЛОГIЧНI ОСОБЛИВОСТI ХВОРИХ ДЕЯКИМИ СОМАТИЧНИМИ ЗАХВОРЮВАНЯМИ

Багаторiчними дослiдженнями встановлено найтиповiші змiни психiки при рiзних соматичних захворюваннях:

Серцево-судинні захворювання. При iнфарктi мiокарда - в передiнфарктному перiодi з’являється вiдчуття неясностi у головi, труднощi в зосередженні уваги, передчуття неминучої небезпеки, тривога, в деяких випадках - ейфорiя. У гострому перiодi хвороби синдром супроводжується безсонням, спостерiгаються епiзоди психозу з iлюзiями, галюцинацiями, руховим збудженням, тривога, пригнiченiсть, страх смертi, iнодi - анозогнозiя, втрата критичностi до того, що вiдбувається, ейфорiя. Надалі розвивається стiйка iпохондрiя, фобiї (кардiофобiя тощо), астено-депресивнi i невротичнi реакцiї, хворi стiйко фiксують свою увагу на соматичних вiдчуттях.

При гіпертонiчнiй хворобi найчастiше спостерiгаєтся гармонiйний, iпохондричний, iстеричний або анозогнозичний ТСХ. В подальшому проявляються астенiя, гiпомнезiя, перепади настрою, плаксивiсть, iпохондрiя, образливість, кардiофобiя. Хворим часто властивi нав’язливостi, емоцiйна лабiльнiсть з дратiвливiстю.

При церебральному атеросклерозi хворi стають вразливими, не-обгрунтовано образливими, вiдзначаються коливання настрою, плаксивiсть, зниження працездатностi, дратiвливiсть, гiпомнезiя, а в пiзньому перiодi - зниження iнтелекту.

Захворювання шлунково-кишкового тракту. Для виразкової хвороби характернi дратiвливiсть, гарячковість i конфлiктнiсть, депресiя, апатiя, фобiї, iстеричнi реакцiї. Часто трапляється сенситивний тип особистостi з переживаннями страху i внутрiшньої тривоги. Хворi шлунково-кишкового профiлю часто проявляють роздратованiсть, образливiсть, стомлюванiсть. Вони часто вступають в конфлікт вдома та у лiкарнях з персоналом, чим значно затруднються взаємостосунки з ними. У багатьох пацієнтiв розвивається канцерофобiя i патологiчна впевненiсть у онкозахворюванні.

 Ендокринні захворювання. При цукровому дiабетi спостерiгається пiдвищена дратівливість, виражена астенiзацiя, висока емоцiйна реактивнiсть, конфлiктнiсть, висока вразливiсть i образливiсть, явища гiпомнезiї. Характернi неврастенiчний, сенситивний ТСХ. Хворим властивi неврiвноваженiсть, дисфорiї.

 При тiреотоксикозi розвивається психопатизацiя особистостi з дратівливістю, непосидючістю, суєтливiстю, коливаннями настрою, поспiшнiстю у поєднаннi з вираженою астенiзацiєю.

Синдром Iценко-Кушинга характеризується iпохондричним, iстеричним ТСХ. Такi хворi вередливi, емоцiйно лабiльнi, конфлiктнi, порушують лiкувальний режим. Апатiя, яка виникає при цьому, може змiнюватися ейфорiєю, можливi розлади схеми тiла, деперсоналiзацiя.

Бронхолегеневі захворювання. При бронхiальнiй астмi емоцiйне напруження у хворих сприяє виникненню нападiв задухи, i реакцiя при цьому значною мірою залежить вiд особливостей нападу. При хронiчному перебiгу бронхiальної астми характер хворих змінюється за iпохондричним, iстеричним ТСХ.

Шкірно-венерологічні захворювання. Хворим притаманні відчуття сором’язливостi, скутості, особливо з висипанням на вiдкритих частинах тіла, причому цi відчуття посилюються нездоровим iнтересом до них оточуючих. Хворi усамiтнюються, стають дратiвливими, неврiвноваженими. Особливо важко переносять хворобу молодi люди, у яких формуються думки про власну неповноцiннiсть. Венеричнi захворювання мають глибоко психотравмуючий характер і викликають у хворих страх перед прогнозом захворювання, необхiднiстю тривалого лiкування.

Онкологічні захворювання. В початковій стадiї захворювання з’являється понижений настрій, увага прикута до власних вiдчуттiв, результатiв дослiджень, часто загострюються риси характеру. Основними скаргами являються астенiчнi, депресивнi, суїцидальнi вислови. У термiнальнiй стадiї розвиваються розлади свiдомостi.

Алкоголізм і наркоманії являються рiзновидом так званої «залежної поведінки», головною особливiстю якої є прагнення досягнення мети за допомогою хiмiчних, «психоактивних» речовин. Особистiсть таких хворих у бiльшостi випадкiв незрiла, з недостатнiстю соцiальної адаптацiї, особливо помiтнi труднощi з мiжособистiсними стосунками. З метою компенсації їх, однi бажають викликати задоволення i ейфорiю, iншi – розслабитися. Такi люди вдаються до вживання алкоголю чи наркотикiв. На II стадiї алкоголізму наступає алкогольна деградацiя особистостi, для якої характернi брезливiсть, хвалькуватість, плоский гумор, вульгаризацiя поведiнки, цілковите звуження соцiальних iнтересiв, повна трудова i сiмейна дезадаптацiя, втрата усіх значущих ранiше зв’язкiв i iнтересiв, егоцентризм, втрата почуття совiстi, а також вищих емоцiй i вольових якостей, вiдсутнiсть критичного ставлення до того, що вiдбувається. Спостерiгається поступове зниження iнтелекту.

Хворi, що вiдважуються звернутися за лiкуванням до нарколога, проходять через тривалу i болiсну боротьбу мотивiв i бояться разголошення, глузування. Їм властиві скритнiсть, недовiра, впертiсть, грубiсть, алекситимія, що необхiдно враховувати при спiлкуваннi ними.

ПСИХОЛОГIЯ ПОМИРАЮЧИХ ХВОРИХ

 Психологiчнi особливостi помираючих хворих входять до предмета вивчення танатології - науки про вмирання. Нині прийнято видiляти 5 стадiй психiчного стану, через якi проходять пацiєнти, що помирають вiд невилiковного захворювання:

1. Стадiя вiдмови, несприйняття трагiчного факту. Домiнують вислови: «Тiльки не я», «не може бути», «це не рак» тощо. Заперечується факт смертельного захворювання, зростає тривога, пацiєнт активно обстежується у рiзних спецiалiстiв, використовує будь-якi методи лiкування, можлива анозогнозiя.

2. Стадiя протесту: «Чому саме я? У мене ж ще стiльки справ» i т.ін. Ця стадiя дуже важка для хворого i його родичiв. Вони часто звертаються до лiкаря з запитаннями, скiльки ще залишилося жити. Прогресують реактивна депресiя, виникають суїцидальнi тенденцiї. На цьому етапi дуже важлива допомога психолога, пiдтримка членiв сім’ї.

3. Прохання про вiдстрочку. У цьому перiодi вiдбувається сприйняття iстини i того, що вiдбувається, але «не тепер, ще трошки». Бiльшiсть, навiть ранiше невiруючi пацiєнти, звертаються подумки до Бога.

Першi три стадiї складають перiод кризи.

4. Реактивна депресiя, яка поєднується з почуттям провини, образи, горя. Хворий розумiє, що помирає, жалкує про свої негативнi звички, образи. Але вiн вже готовий прийняти смерть, закiнчив усi свої земнi турботи, заглибився у себе.

5. Прийняття власної смертi. Пацiєнт отримує мир i спокiй. Втрачає iнтерес до оточуючого, внутрiшньо зiбраний i знаходиться у полонi своїх думок, готуючись до неминучого.

 

НЕЙРОПСИХОЛОГIЧНI ОСОБЛИВОСТI ХРОНIЧНИХ ЗАХВОРЮВАНЬ

Iнодi хвороба заходить так далеко, що людина стає повнiстю залежна вiд неї. I вже не лише не може, але й не хоче вiд неї вiдмовлятися, не бажає лiкуватися. Формується специфiчна хвороблива життєва позицiя, для подолання, перебудови якої необхiдна квалiфiкацiйна допомога як терапевта, так i психотерапевта.

Згiдно теорiї стiйких патологiчних станiв (П.К. Анохiн, Д.Н. Узнадзе, Н.П. Бехтєрєва), хвороба, як патологiчна форма адаптацiї органiзму до надмiрних для нього навантажень, при певних умовах рефлекторно закрiплюється у матрицях довготривалої пам’ятi. Механiзми довготривалої пам’ятi («досвiд хвороби»), які при нормi звiльнюють нас «вiд необхiдностi увесь час думати, з якої ноги піти», тепер призводять до рiзкого обмеження можливостi повернення до нормальних, здорових адаптивних стереотипiв. Вiдбувається неусвiдомлена перебудова центральної нервової системи i цiлого ряду функцiй внутрiшнiх органiв. Формується «установка на хворобу» чи «воля до хвороби», що неминуче призводить до фiзiологiчної трансформацiї функцiональних порушень внутрiшнiх органiв у незворотнi, органiчнi. Найтяжчим результатом є «моральна капітуляція» людини, що «вiддає себе хворобi».

Незалежно вiд того, яка iз соматичних хвороб набуває хронiчного характеру, це завжди є результатом дiї психосоматичного «порочного кола», що містить у собі психологiчний (особистiснi передумови), середовищний (сiмейна, службова ситуацiї, екологiчнi, матерiально-побутові фактори) i бiологiчний (стать, вiк, спадкова здатнiсть за певних умов набути недостатнiсть функцiї того чи iншого органу, преморбiдний запас здоров’я, вегетосоматичний стереотип адаптацiї, перенесенi захворювання i т. iн.) компоненти.

У хронiчно хворих вiдбувається перебудова iнтересiв до внутрiшнiх вiдчуттiв. Необхiднiсть часто тривало знаходитися в стацiонарi змiнює звичнi ритми життя, працi i вiдпочинку, сну i безсоння. У свiтосприйняттi починає домiнувати значущість iнтероцептивних вiдчуттiв. Вiдбувається значна перебудова вартісної iєрархiї особистостi, внаслiдок «особливого стану хворого» характер стає дисгармонiйним (психопатизацiя або невротизацiя характеру). Знижується основний фон настрою, наступає замкнутість, «відгородженість», тривожнiсть. Часто виникають надмiрнi емоцiйнi реакцiї на змiни болів, на рiзнi негативнi психологiчнi впливи у виглядi розгубленостi, тривоги, страху, вiдчаю, рiзких афективних спалахiв. Бiльшiсть таких хворих вразливi, навiюванi i настороженi. Починають переважати підсвiдомi психологiчнi захиснi механiзми особистостi. Лише iнодi спостерiгається гармонiйна ВКХ. У мовi часто домiнують стiйкi iпохондричнi iдеї. Змiни характеру часто заважають чи утруднюють одужання, призводять до iнвалiдностi, створюють конфлiкти у лiкувальних установах, викликають негативне ставлення до пацiєнтiв, оточуючих.

Тактика психотерапевтичної роботи з хронiчно хворими повинна бути спрямована на:

- створення психологiчної установки на здоров’я;

- пошук i створення емоцiйно високозначущих нових, конструктивних стереотипiв поведiнки у стресових ситуацiях для даної особи;

- досягнення зацiкавленостi у пiдвищеннi вольових здiбностей, спрямова-них на повноцiнне, здорове життя.

Велике значення мають державнi програми профiлактичної медицини, спрямованi на формування у людини вiдповiдальностi за своє здоров’я.

 

 

 

ЗАНЯТТЯ № 11

 

ЛIКАР, ХВОРИЙ, ДIАГНОЗ: ПСИХОЛОГIЯ ДIАГНОСТИЧНОГО ПРОЦЕСУ

 

ТРИВАЛIСТЬ ЗАНЯТТЯ: 2 академiчнi години.

МЕТА ЗАНЯТТЯ: ознайомити студентiв iз психологiчними особливостями процесу встановлення дiагнозу; навчити психологiчним прийомам для досягнення оптимального контакту лiкаря iз хворим при створеннi iсторiї хвороби.

МIСЦЕ ПРОВЕДЕННЯ ЗАНЯТТЯ: учбова кiмната, стацiонар психiатричного вiддiлення.

ОБЛАДНАННЯ ЗАНЯТТЯ: схема написання iсторiї хвороби, тематичнi хворi, тематичний вiдеоматерiал.

 

Дiагноз - це лiкарське заключення щодо сутностi хвороби i стану хворого, яке вiдображається у загальноприйнятнiй медичнiй термiнологiї та грунтується на рiзнобічному систематичному вивченнi хворого.

Сучасний дiагноз повинен вiдповiдати цiлому ряду вимог. Передусiм вiн має бути загальнозрозумiлим i в той же час iндивiдуальним у кожному конкретному випадку, вiдображати особливостi перебiгу захворювання i особливостi особистостi хворого. Вiн має бути сформульований так, щоб його структура мiстила вказiвку на прогноз захворювання i вiдповiдала вимогам лiкарської експертизи.

Здатнiсть знаходити специфiчнi закономiрностi у складному патологiчному процесi - це одна iз форм пiзнавальної дiяльностi людини, до якої можна застосувати усi загальнi закони пiзнання. Правильне дiагностування є найбiльшою цiннiстю у роботi лiкаря, а також активним пiзнавальним, цiлеспрямованим, творчим процесом. Саме ця форма iнтелектуальної роботи лiкаря називається клiнiчним мисленням, а розвинуте клiнiчне мислення досвiдченого спецiалiста є одним iз найважливiших компонентiв «майстерностi лiкаря».

Необхiднiсть виявити та проаналiзувати всілякі рiзноманiтні вiдомості, вибрати iз них суттєвi для побудови логiчно обгрунтованої дiагностичної схеми, при цьому враховуючи й iндивiдуальнi особливостi хворого, iсторiю та умови життя, в найкоротший строк виробити на цiй основi план лiкарської тактики - уся ця складна iнтелектуальна робота є творчим пiдгрунттям лiкарської дiяльностi.

Хвороба - явище не статичне, а динамiчне: на кожнiй стадiї її розвитку по-рiзному поєднуються фiзiологiчнi захиснi i деструктивнi явища, змiнюються особливостi регулюючих механiзмiв, i тому в клiнiчнiй картинi можуть зустрiчатися симптоми та синдроми, бiльш характернi саме для даної стадiї хвороби. Протягом процесу дiагностики лiкар накопичує певнi факти, збирає данi про хворобу, видiляє її ознаки, аналiзує отриману iнформацiю, синтезує, порiвнює, узагальнює, робить певнi висновки (формулює дiагноз) i керується ними у практичнiй дiяльностi - органiзацiйнiй, лiкувальнiй, профiлактичнiй. На цьому етапi знову перевiряється правильнiсть дiагнозу, котрий уточнюється, доповнюється, переглядається на якiсно новому рiвнi. Таким чином, пiсля формулювання дiагнозу процес установлення хвороби не закiнчується, а перевiряється i коригується практикою. Вiдоме правило: «Хто добре дiагностує - той добре лiкує».

Слiд пам’ятати, що завершальним етапом дiагностичного процесу є перехiд вiд дiагнозу хвороби до дiагнозу пацiєнта. Загальна дiагностична схема, на якому б рiвнi вона не була створена, непридатна для практичної дiяльностi, оскiльки хвороба у кожного окремого хворого перебiгає атипово, з тими чи iншими вiдхиленнями вiд усередненого, абстрагованого, типового її опису.

Для кожного захворювання соматичного, неврологiчного чи психiатричного профiлю створенi та успiшно використовуються логiчнi схеми (алгоритми) побудови дiагнозу, якi вивчаються на кожнiй клiнiчнiй кафедрi окремо. Але не завжди зважають на унiверсальнi психологiчнi механiзми, якi можуть полегшувати, ускладнювати або ж перекручувати дiагностичну картину протягом спiлкування лiкаря та хворого.

СХЕМА ПРОВЕДЕННЯ СПIВБЕСIДИ IЗ ХВОРИМ:

1.                Вислухати скарги хворого.

2.                Зiбрати iнформацiю про анамнез захворювання i життя.

3.                Послiдовно розпитати та обстежити органи i системи.

4.                Надати хворому попередню iнформацiю щодо характеру його захворювання.

5. Аргументувати проведення необхiдних лабораторних та клiнiчних дослiджень.

6.                Надати iнформацiю про iснуючi оптимальнi способи лiкування.

7.                Надати хворому можливiсть задавати питання.

8.                Визначити iндивiдуальну тактику лiкування.

9.                Пояснити механiзми дiї та способи вживання медикаментiв.

10.              Попередити про можливi небажанi ефекти.

11.              Пiдвести резюме спiвбесiди, метою якого є створення у хворого вiдчуття психологiчного комфорту.

На якiсть лiкувально-дiагностичного процесу можуть впливати такi психологiчнi фактори:

З БОКУ ХВОРОГО:

1. Особливостi особистостi хворого у преморбiдний перiод: в залежностi вiд сили, рухливостi, урiвноваженостi процесiв вищої нервової дiяльностi, характеру та iнших функцiй психiки необхiдно по-рiзному проводити опитування хворого, прогнозувати динамiку хвороби, призначати лiкування.

2. Нинiшнiй емоцiйний стан хворого: побоювання, фантазiї, надцiннi реакцiї, проекцiї та iншi пiдсвiдомi захиснi механiзми можуть не тiльки спотворювати картину захворювання, а й бути головними у клiнiчнiй картинi.

3. Усвiдомлення хворим факту свого захворювання, реакцiї особистостi, що формуються пiд час захворювання, внутрiшня картина хвороби.

4. Урахування анамнестичних вiдомостей (залишки минулого впли-вають на сучасне). Цiкавлячись iсторiєю життя та хвороби, лiкар визначає вплив мiкросоцiальних, психогенних, спадкових чинникiв, прагне виявити основнi та другоряднi передумови патологiї, з’ясувати обставини, що призвели до переходу чинника у хворобу. Великий вплив справляє минулий досвiд хворого - позитивний чи негативний (що хворий побачив, почув та прочитав про захворювання).

5. Взаємовiдношення психосоматичного та соматопсихiчного компонентiв. Серед складових синдромальних картин хвороби ознаки соматичного здоров’я постiйно спiвiснують iз симптомами змiненої психiки. Кожна окрема хвороба, крiм типових для неї клiнiчних проявiв, завжди супроводжується бiльш чи менш вираженими порушеннями психiки хворого, що пояснюється унiверсальними механiзмами порушення вiсцероцеребральної (соматопсихiчної) рiвноваги. Факт змiненої психiки хворого, у порiвняннi зi здоровими, завжди слiд враховувати лiкарю, вiд початку першого контакту iз хворим на амбулаторному прийомi i протягом усього лiкувально-дiагностичного процесу.

6. Симуляцiя та диссимуляцiя. Симуляція - вдавана поведiнка, за допомогою якої прагнуть створити враження про наявнiсть захворювання та її ознак. Частiше до неї звертаються примiтивнi особи, у яких її можна вiдносно легко виявити. Симулянт завжди прагне до певної користi, яку рано чи пiзно виявляють (вихiд з неприємної ситуацiї, отримання спiвчуття та полiпшеного обстеження, отримання матерiальної користi). Частiше зустрiчається агравація - перебiльшення ознак захворювання та суб’єктивних скарг. Таке перебільшення може бути повнiстю свiдомим, але часом швидше зумовлюється емоцiйними мотивами бiльш глибокого походження, наприклад, пiдсвiдомим страхом, недовiрою, вiдчуттям, нiби лiкар йому не вiрить тощо. Диссимуляція - свiдоме приховування хвороби та її ознак. Зазвичай, зустрiчається у психiатрiї, а також при захворюваннях, наслiдки яких небажанi для хворого (наприклад, тривале перебування у лiкарнi при туберкульозi, повiдомлення про захворювання на сифiлiс, можливiсть оперативного втручання в хiрургiї).

З БОКУ ЛIКАРЯ:

1. Повноцiнне фiзичне i психiчне здоров’я лiкаря.

2. Висока культура лiкаря: поєднання якомога бiльш повної, поглибленої та досконалої освiти i постiйного самовиховання iз прагненням до активної, продуктивної, корисної дiяльностi. Для досягнення максимального ефекту своєї дiяльностi лiкар має поглиблювати свої знання та вдосконалювати моральнi звички, якi повиннi переважати аналогiчнi якостi його хворих.

3. Високий рiвень професiйної пiдготовки: сумлiнний лiкар усе своє життя вдосконалює оперативнi навички, поглиблює свої знання щодо дiагностики, фармакологiї та лiкування. Важливим є принцип колегiальностi, який вiдображає необхiднiсть i цiннiсть спiввiдношення свого досвiду i знань iз досвiдом колег.

4. Характер контакту iз хворим: враховуючи дiагностичнi особливостi хворого, слiд досягти максимальної довiри до себе, вiд якої буде залежати кiлькiсть та об’єктивнiсть скарг і симптомiв.

ОСОБЛИВОСТI ПРОВЕДЕННЯ СПIВБЕСIДИ З ХВОРИМ

Типи взаємодiї лiкаря i пацiєнта:

1. Керiвний (директивний): лiкар «отримує гору» над пацiєнтом, приймає необхiднi рiшення, повнiстю керує бесiдою, i бере на себе усю вiдповiдальнiсть за одужання пацiєнта. Зазвичай, такий стиль домiнує у роботi iз пацiєнтами психiатричної лiкарнi, у терапiї невiдкладних станiв, при iнструктажi.

2. Наставницький (патерналiстичний): лiкар працює iз пацiєнтом за зразком спiвучастi: володiючи тiєю iнформацiєю, якою не володiє пацiєнт, i бажаючи подiлитися з ним знаннями. Бере до уваги психологiчний тип особистостi, тип вiдношення до хвороби, i допомагає розвинути компенсаторно-адаптивнi можливостi, дiлячись своїми знаннями.

3. Взаємодiї (партнерства): пацiєнтам - сформованим, зрiлим особистостям, що мають достатньо розвинений культурно-iнтелектуальний рiвень, гармонiйну внутрiшню картину хвороби, дозволяється самостiйно створювати i впроваджувати методи одужання, з урахуванням знань лiкаря. При цьому до пацiєнта звертаються як до рiвного собi.

Потрiбно пам’ятати, що лiкар iз першого моменту контакту iз хворим, бажає вiн того чи нi, справляє певне враження, на якому грунтується ефективнiсть усього лiкувально-дiагностичного процесу. Лiкаря завжди завдяки його суспiльному становищу, незалежно вiд усвiдомлення ним цього, сприймають психотерапевтично - позитивно чи негативно. Вiдомим є вислiв: «Якщо хворому не стало краще пiсля першої ж зустрiчi з лiкарем, то це поганий лiкар».

Збираючи анамнез, важливо умiти вислухати розповiдь хворого, не задаючи запитань; при цьому оцiнюються iнтелект, пам’ять та рiвень розвитку хворого, деякi особливостi його характеру, що дозволяє вибрати тон наступної спiвбесiди. Через 3-5 хвилин, якщо розповiдь малоiнформативна та неясна, слiд почати задавати додатковi запитання, якi треба формулювати логiчно i цiлеспрямовано, ясно i просто. Мова повинна бути помiрного темпу, виразною, iз паузами. За пiдозри, що хворий не зрозумiв запитання, його необхiдно повторити. Важливими є максимальна концентрацiя уваги i позитивний емоцiйний настрiй при вислуховуваннi хворого (скарг, анамнеза життя i хвороби). У розмовi iз хворим лiкар повинен бути лiдером. Слiд умiти спокiйно, впевнено, врiвноважено, правильно i швидко зрозумiти хворого, проблеми, якi його хвилюють, його хворобу i вибрати таку тактику лiкарської поведiнки, яка могла б забезпечити найбiльш швидке i повне одужання пацiєнта.

Пiд час спiвбесiди не слiд висловлювати свої попереднi дiагностичнi припущення. Давати поради та рекомендацiї, робити висновки слiд тiльки пiсля закiнчення обстеження. Тодi слова лiкаря набувають особливого значення та переконливостi. Нi в якому разi пiд час спiвбесiди з хворим не слiд обговорювати помилки попереднiх лiкарiв, бо невiдомо, чи правильно висловлює суть справи хворий, а також невiдомi мотиви, якими керувався лiкар. Критикування iнших лiкарiв у жодному разi не додає авторитету собi. При фiзикальному обстеженнi навiть в умовах масового амбулаторного прийому потрiбно показати хворому, що вiн має справу iз досвiдченим, тямущим, впевненим у собi лiкарем: хворий має вiдчути, що йому зробили грунтовне, уважне та докладне обстеження. Таким чином, якщо навiть обстеження не додасть нiчого до дiагнозу, сам факт ретельного огляду дає змогу лiкарю впевнено i з чистим сумлiнням довести до хворого свою думку, яку сприймуть iз довiрою. Хворий нiколи не повинен сумнiватися щодо дiагнозу, побоювань i компетенцiї лiкаря.

                Важливо дiагностувати, динамiчно спостерiгати i лiкувати хворого одному лiкарю. Один лiкар глибше i повнiше розкриє для себе не тiльки особливостi розвитку захворювання, але i якостi особистостi самого хворого. Внаслiдок цього формується єдина система поглядiв як на прогноз, так i на лiкування цього хворого. Не випадково зараз популярна концепцiя «сiмейного лiкаря», оскiльки вiра у «свого» лiкаря, що грунтується на глибокому постiйному контактi, i вiдповiдно, вiра у своє одужання, складає вагому частку лiкувального ефекту. З iншого боку, постiйна замiна лiкаря є ознакою недовiри хворого йому.

Серед факторiв, що можуть призвести до помилки у дiагнозi, вказують на: «поганi звички» лiкаря, недостатньо конструктивне мислення, впевненiсть у безпомилковостi свого дiагнозу, самовпевненiсть та пихатiсть, нерiшучiсть характеру, упередженiсть думки, поспiшнiсть, стомленiсть, гострi i тривалi конфлiктнi ситуацiї, тимчасове i хронiчне захворювання лiкаря, i навiть такi особливостi характеру лiкаря, як схильнiсть до песимiзму чи навпаки, надмiрний оптимiзм.

Особливе значення мають якостi особистостi лiкаря. У всi часи особливою довiрою користувалися оптимiстичнi, скромнi, правдивi, справедливi, самовiдданi, чеснi та безкорисливi особистостi.

Велику роль вiдiграє зовнiшнiй вигляд: охайнiсть у всьому, що стосується i одягу, i зачiски, i робочого мiсця. Хворий зазвичай схильний вважати, що добрий лiкар цiлком вiддає себе своїй професiї, i у нього немає нi часу, анi зацiкавленостi стежити за новинками моди, - лiкар, на його думку, має бути одягнений скромно i просто. На основi багаточисельних опитувань хворих людей щодо образу «ідеального» лiкаря, видiленi наступнi 10 якостей, якi цiнуються найбiльше: розум, захопленiсть роботою, уважнiсть, почуття обов’язку, терплячiсть, оптимiзм, чуйнiсть, iнтуїцiя, доброта, почуття гумору. Цiнується особиста привабливiсть лiкаря, що справляє сприятливий психологiчний вплив на хворого.

Проблема повiдомлення дiагнозу хворому відноситься елементарних питань медичної етики - вона завжди повинна вирiшуватися iндивiдуально у кожному окремому випадку i потребує вiд лiкаря великого такту i вмiння розбиратися у людях. Реакцiя хворого на повiдомлення дiагнозу може бути такою: а) дiйсний спокiй; б) уявний спокiй; в) страх; г) панiка; д) суїцидальнi тенденцiї чи навiть спроби. По можливостi треба розмовляти iз хворим його мовою, уникаючи вживання спецiальних термiнiв, просто. Необхiдно уважно стежити, яке враження справляють слова на хворого, наскiльки вони зрозумiлi, наскiльки викривлений змiст, як впливають на сприйняття вiдомостей побоювання, почуття хворого. Вiдомий англiйський хiрург Келан писав: «Будь яким чином уникайте залякуючих дiагнозiв. Звичайно, хворий може заявити, що вiн бажає знати всю правду, але пом’якшити правду милосердям - ось гiдна практика». Коли мова йде щодо того, аби повiдомити хворому дiагноз, такт i людянiсть мають стояти на першому мiсцi. Краще сказати про серцевий напад, анiж про тромбоз коронарних артерiй; новоутворення краще, анiж рак; пiдвищений тиск краще за гiпертонiю i нервовi головнi болi краще, нiж «невроз тривоги». Цi слова не тiльки пом’якшувальні, вони i бiльш зрозумiлi.

Уникайте так званих образливих дiагнозiв. Лiкар не повинен повiдомляти дiагноз, доки не буде в ньому впевненим. Якщо дiагноз не пiдтвердиться, нанесена психологiчна травма надовго залишає свiй вiдбиток. Iнформуючи жiнку у доступнiй для неї формi про сутнiсть захворювання, акушери та гiнекологи повиннi в оптимiстичному тонi переконувати у сприятливому закiнченнi пологiв чи одужаннi вiд хвороби. Iнодi лiкарю необхiдно спiлкуватися iз близькими хворого, в iнших випадках дiйсний стан справ повинен пiзнаватися власне хворим, але поступово: «правда має дозуватися невеликими порцiями». Багато чого залежить вiд витривалостi хворого, ступеня контакту iз лiкарем. Незалежно вiд складностi чи банальностi захворювання, хворому необхiдно сказати хоч декiлька слiв, оскiльки мовчання можуть хибно зрозумiти як небажання лiкаря травмувати хворого трагiчним повiдомленням. У той же час, контактуючи iз родичами та iншими особами i органiзацiями, що зацiкавленi в iнформацiї щодо дiагнозу, про стан здоров’я хворого чи вiдомостi про його життя або хворобу, необхiдно пам’ятати про обов’язок зберiгати лiкарську таємницю, який є юридично оформленим i випливає з клятви Гiппократа. У цьому випадку потрiбно дiяти iндивiдуально, пам’ятаючи у першу чергу про захист iнтересiв хворого.

Пiсля повiдомлення дiагнозу потрiбно дати рекомендацiї вiдносно життєвого режиму. Найважливiшим орiєнтиром у виборi режиму є принцип забезпечення умов життя, по можливостi максимально наближених до звичних, тобто тих, що передували хворобi. Психологiчно набагато легше заборонити, нiж дозволити. Тому до будь-якого обмеження чи заборони слiд ставитися критично, так як нерiдко вони викликанi перестраховкою, рутиною. При визначеннi дiєти основним принципом є по можливостi максимальне наближення до рiзноманiтної, повноцiнної та смачної їжi здорової людини. Потрiбно пам’ятати, що будь-яке обмеження у дiєтi не тiльки є обтяжливим психологiчно, але й може бути небезпечним для здоров’я: якщо вже потрiбно звертатися до дiєтичних обмежень, то робити це треба на короткий строк, вибірково i з урахуванням динамiки хвороби.

Лiкарськi призначення повинні бути чiтко, визначеними та зрозумілими. Лiкар завжди повинен пiклуватися про психологiчну прийнятнiсть лiкування: наслiдком полiфармакотерапiї може бути несумiснiсть i побiчнi дiї, небагато хворих згоднi поглинати пiгулки жменями i багато з них просто вiдмовляються вiд їх прийому. Таким чином, необхiдно вирiшувати для себе, якi засоби iз багатьох придатних (особливо при задовгому дiагнозовi) у даному випадку бiльш необхiднi хворому, i обмежуватися мiнiмальною кiлькiстю.

 

 

 

ЗАНЯТТЯ № 12

 

ПСИХОЛОГIЯ ОСIБ IЗ ПРИРОДЖЕНИМИ I НАБУТИМИ ФIЗИЧНИМИ ВАДАМИ

 

ТРИВАЛIСТЬ ЗАНЯТТЯ: 2 академічні години.

МЕТА ЗАНЯТТЯ: ознайомити студентів з психологічними переживаннями i типами реагування осіб з вродженими та набутими фізичними дефектами.

МIСЦЕ ПРОВЕДЕННЯ ЗАНЯТТЯ: Учбова кімната.

ОБЛАДНАННЯ ЗАНЯТТЯ: Тематичні хворі, вiдеоматерiали.

ПСИХОЛОГIЯ ОСIБ IЗ ПРИРОДЖЕНИМИ ФIЗИЧНИМИ ДЕФЕКТАМИ

Естетичний критерій вiдносно власного тіла притаманний будь-якій нормальнiй людинi (М.С.Лебединський), але особливого значення вiн набуває у осiб, котрi з дитинства належать до так званих «калiк». Фiзичний дефект таких дiтей i пiдлiткiв частiш за все зумовлений патологiєю кiстково-м'язового апарату у зв'язку з такими захворюваннями як коксит, спондильоз (частiше туберкульозного походження), травматичнi пошкодження рухового апарату, вродженi вивихи (частiше кульшового суглобу) i недорозвиток кiнцiвки. До фiзичних дефектiв з дитячого вiку призводять такi захворювання нервової системи, як енцефалiт, полiомiєлiт, наслiдки пологових травм та iн., при яких розвиваються моно- або парагемiплегiї, а також паралiчi.

Незважаючи на рiзноманiтнiсть причин i видiв того чи іншого фiзичного дефекту, психологiя цих хворих має ряд спiльних рис i закономiрностей.

Спiльними рисами є характерологiчнi особливостi, у формуваннi яких суттєве значення мають такі фактори:

а) навколишнє середовище (сiм'я, дитячий колектив, школа, тобто оточення дитини або пiдлiтка);

б) самооцiнка свого дефекту на основi порiвняння iз фізичним здоров'ям однолiткiв навколо.

Основного значення у формуваннi психiки дитини набувають фактори навколишнього середовища. Навiть при сприятливому та доброзичливому ставленні оточуючих осiб такi дiти, i особливо пiдлiтки, емоцiйно дуже чутливi, вразливi. Незначна образа сприймається тяжко, з реакцiєю у виглядi агресiї або вiдчуження.

В особистостi дитини, пiдлiтка досить часто формуються такi риси, як пiдозрiлiсть або зневажання своїм дефектом, тобто бравада, як компенсаторна реакцiя. Поведiнка таких осiб проявляється двома варiантами:

а) активний тип проявляється у навколишньому середовищi у виглядi вiльної поведінки як компенсаторна психологiчна реакцiя особистостi;

 б) пасивний тип - поведiнка носить вiдокремлюваний характер iз тенденцiєю до усамiтнення.

Обидва типи поведiнки завжди мiстять елементи iнтровертованостi, ступiнь проявлення цих рис характеру залежить вiд виду i вираженостi дефекту, ставлення батькiв, родичiв, лiкуючого лiкаря, педагога, вихователя, якi створюють психологiчну атмосферу доброзичливостi i милосердя, вникають у коло iнтересiв i потреб дитини, пiдлiтка.

ПСИХОЛОГIЯ ОСIБ IЗ НАБУТИМИ ФIЗИЧНИМИ ДЕФЕКТАМИ

Якщо спадковi дефекти виникають у дiтей, то набутi частiше мають мiсце у пiдлiткiв i дорослих - фiзично i психiчно повноцiнних осiб. Психологiя осiб iз набутими дефектами описана в лiтературi на контингентi поранених у другiй свiтовiй вiйнi з її масовим травматизмом. За мирних часів причинами набутих фiзичних дефектiв є:

а) пошкодження черепа, ока та обох очей;

б) пошкодження кiнцiвок iз неповною або повною ампутацiєю;

в) опiки;

г) наслiдки радикальних операцiй при щелепно-лицевiй патологiї та iн.

Психоемоцiйна реакцiя особи на той чи iнший вид дефекту залежить вiд вiку, статi, особливостей темпераменту та характеру, соцiального статусу, прогнозу працеспроможностi, можливостi протезування i т.iн. Так, бiльш емоцiйно реагують хворi при ампутацiї руки чи ноги, найбiльш пригнiченими є хворi з ампутованими нижнiми кiнцiвками i при втратi зору.

Психологія осіб із набутими дефектами щелепно-лицевої області

Особливо важко хворi переживають соматичнi захворювання, якi призводять до виражених змiн зовнiшнього вигляду: поранення i опiки обличчя iз рубцями, тяжкi екземи, нейродермiти. Особливого значення психологiчнi переживання набувають тодi, коли фiзичнi дефекти стосуються обличчя. Обличчя вiдiграє велику роль в тому враженнi, яке людина справляє на iнших людей, i приймає участь в утвореннi власного уявлення про себе.

Спочатку з'являються тяжкi депресивнi реакцiї, близькi до реактивних реакцiй (астенiя). Потiм у хворих з'являються патологiчнi риси характеру: нервознiсть, вразливiсть, шизоїднiсть, сенситивнiсть. При значному зниженнi слуху, рiдше зору, виникають паранойяльнi переживання (марення туговухих). При затяжних хронiчних захворюваннях дiагностуються iпохондрична фiксацiя, iстеричнi форми поведiнки. Характерна психопатизація особистостi - прогресуючi змiни характеру подiбнi до одного iз типiв клiнiчних психопатiй (внаслiдок травм, хронiчного соматичного захворювання). Реакцiя особи на хворобу залежить вiд вiку, статi: у молодих порушуються плани на майбутнє; хворим середнього вiку хвороба перешкоджає виконанню задумiв; людьми похилого вiку хвороба сприймається як неминучий кiнець.

Чiткiсть рухiв обличчя складає одне ціле з емоцiйним станом людини, тому деформацiя обличчя, позбавлення у зв'язку з цим вираз них рухiв викликають тяжкi змiни психiчного стану потерпiлого. Ці люди стають гiперсензитивними, занадто вразливими, бояться виходити на вулицю, з'являється страх привернути увагу оточуючих. Їм важко зустрiчатися з людьми, якi знали їх ранiше, тому такi хворi часто вiддають перевагу перебуванню у лiкувальному закладi, пiсля виписки намагаються переїхати на нове мiсце, де їх нiхто не знає.

Виникають особовi змiни у виглядi хронiчного розладу настрою, стiйких змiн характеру, зростання збудження, iстеричних проявiв. Порiвняно часто виникають паранойяльнi спрямування. Переживання хворого приймають характер «психологiчної катастрофи». Емоцiйний стан навiть у сильної особистостi приймає характер депресивного настрою. Розвитку депресивного стану у хворого сприяє втрата надiї у нього на повторну операцiю з косметологiчною метою. У пацiєнтiв зi слабким зором, слухом розвиваються специфiчнi особливостi особи, якi потребують психотерапевтичного пiдходу. У деяких слiпих розвивається боязнь, пригнiченiсть, вередливiсть i впертiсть, з'являються iдеї збитку, в колективi зрячих вони нерiдко мало спiлкуються.

Слiпi люди виказують побоювання за свою безпеку, i тому нерiдко звертаються у полiклiнiку до лiкарiв iнших професiй. У глухих затруднене спiлкування з оточуючими, спостерiгаються висока дратiвливiсть, плаксивiсть, пiдозрюванiсть. Розмовляючи з цими хворими, необхiдно говорити чiтко, достатньо голосно, не вести в їх присутностi розмов, щоб вони не чули усього, що говорить лiкар.

Надбана фiзична вада обличчя докорiнно змiнює психологiчний настрiй хворого щодо соцiальнотрудової адаптацiї i часто призводить до спроб самогубства. Все викладене зобов'язує лiкаря планувати до i пiсля операцiї лiкувальну тактику з урахуванням виникаючої перебудови психологiї хворого.

У спiлкуваннi з дiтьми, якi мають фiзичнi дефекти, необхiднi особливе терпiння, доброзичливiсть, але разом з цим необхiдно утримуватись вiд надмiрних нiжностей, не виконувати усi забаганки, примхи дитини. Така поведiнка медперсоналу посилює егоїзм, манiпулятивне використання навколишнiх.

Якщо дитина наполегливо намагається криком досягти свого, треба спокiйно пояснити нерозумнiсть її поведiнки, виявити твердiсть i не виконувати усiх її бажань, не показувати також, що iстерична реакцiя призводить до бажаного. Не слiд кричати на дитину, робити рiзких зауважень.

З дiтьми, у яких, особливо у пiдлiтковому вiцi, виявляється комплекс неповноцiнностi, замкнутiсть, небажання контактувати з однолiтками, дорослими, шляхом наполегливих, систематичних тренувань слiд розвивати вольовi якостi, стимулювати усi можливi якостi особистостi, якi допоможуть їй досягти максимальної саморегуляцiї. Це розвиток естетичних здiбностей, арттерапiя, музикотерапiя, бiблiотерапiя, фiзичне виховання в режимi регулярних фiзичних навантажень, заняття з логопедом, психотерапевтом i т.iн. На усiх етапах лiкувально-вiдновлюваних i реабiлiтацiйних заходiв iз хворими усiх вiкових груп повинна проводитися психотерапiя в рiзних її варiантах, з урахуванням особистостi хворого та його емоцiйного стану.

 

 

 

ЗАНЯТТЯ № 13

 

ПСИХОЛОГIЯ ХВОРОГО ДО I ПIСЛЯ ХIРУРГIЧНОГО ВТРУЧАННЯ

 

ТРИВАЛIСТЬ ЗАНЯТТЯ: 2 академiчнi години.

МЕТА ЗАНЯТТЯ: вивчити основнi принципи деонтологiї в хiрургiчнiй клiнiцi, особливостi взаємостосунків лiкаря i пацiєнта в дитячiй хiрургiї, пiдготування дитини до хiрургiчних методiв обстеження i лiкування, поведiнки хiрурга з батьками хворої дитини. Навчити встановленню контакту з хворим, який потребує хiрургiчного втручання, враховуючи певнi психологiчнi особливостi, а також з дитиною i з родичами хворих у хiрургiчному стацiонарi.

МIСЦЕ ПРОВЕДЕННЯ ЗАНЯТТЯ: учбова кiмната.

ОБЛАДНАННЯ ЗАНЯТТЯ: тематичнi хворi, бiблiографiчнi посiбники, вiдеоматерiали.

 

«Для того, щоби з поля зору хiрургiї не випали iнтереси хворого, аби вона не переступала дозволених кордонiв, необхiдно постiйно пам'ятати про людянiсть, не забувати про те, що хiрург - слуга хворої людини, який розумiє i поважає її. Кожен хiрург повинен живити в собi почуття глибокої поваги до особистостi хворого» (Рене Лериш).

Мабуть, у жоднiй галузi медицини роль технiки i практичних навичок не набуває такого значення, як у хiрургiї.

Зазвичай хiрург допомагає хворому операцiєю, яка здається найбiльш доцiльним вирiшенням проблеми. Оскiльки мова йде про врятування життя хворого, то застосовуються досить складнi методи лiкування. Часто це призводить до формування атмосфери знеособлення, а в окремих випадках - i до грубого порушення принципiв деонтологiї. Нестача часу i велика кiлькiсть операцiй заважають формуванню необхiдних лiкувальних контактiв мiж хiрургом i пацiєнтом.

Хiрургiя в пересiчному розумінні бiльшостi людей пов'язана з вирiзанням, видаленням частини якогось iз органiв, або цiлого органу. Хiрургiчне втручання є зверненням до свiту почуттiв i усвiдомлень хворого, його уявлень щодо власного тiла. Серед багатьох iнших факторiв психiчна рiвновага пiсля операцiї залежить i вiд того, чи порушилась ця схема уявлень i наскiльки особа є здатною прийняти i «реiнтегрувати» новий стан свого тiла пiсля операцiї (наприклад, пiсля ампутацiї кiнцiвки). Хiрурги у своїй послiдовнiй практицi повиннi керуватися принципами хiрургiчної деонтологiї, пiд котрими маються на увазi сума певних правил поведiнки хiрурга протягом виконання службових обов'язкiв, взаємовiдносини помiж медичними працiвниками, персоналом медичного закладу, хворими та родичами з метою одержання максимального лiкувального i профiлактичного ефекту.

Особливо складними для лiкаря є ситуацiї, в котрих необхiдно вирiшувати питання про операцiю, коли в роботi персоналу повинна бути особлива чiткiсть i злагодженiсть. Слiд iз розумiнням ста до природного страху i тривоги як власне хворих, так i їх родичiв. Якщо операцiя проводиться за плановим порядком, слiд по можливостi скоротити передоперацiйний перiод. Персонал хiрургiчного вiддiлення не повинен вдаватися до подробиць стосовно операцiї. В день проведення операцiї слiд подбати про ретельну органiзацiю послiдовностi дiй. Якщо операцiя проводиться пiд мiсцевим наркозом, необхiдно дотримуватися максимальної обережностi у висловлюваннях хірурга, асистентiв i персоналу. У пiсляоперацiйному перiодi важливим є охоронний режим; лiкар повинен багато спiлкуватися з хворим, придiляти увагу боротьбi з больовими симптомами. Якщо операцiя призвела до iнвалiдизацiї чи зневоднення хворого (наприклад, при ампутацiї кiнцiвки, оперативних втручаннях на обличчi i т. iн.), необхiдно створити для нього захисне психотерапевтичне оточення.

Хiрургiчна деонтологiя - це «Коран» хiрурга, його моральне право i вiдповiдальнiсть. Вона заснована на демократичних засадах, передових традицiях вiтчизняних вчених i створених ними шкiл.

Лише практичнi знання ще не роблять людину добрим лiкарем: потрiбнi й загальнолюдськi особистi якостi: культура, ерудицiя, iнтелект, чуйнiсть, чемнiсть.

Головні принципи вчення про належну поведінку хірурга (Н.I.Пирогов):

1.                Гармонiйне облаштування працi, що заснована на розумному розподiленнi прав та обов'язкiв працiвникiв хiрургiчного вiддiлення з урахуванням їх можливостей, взаєморозумiння одного з одним.

2.                Постiйне враховування стану психiки хворого для результату лiкування, яке проводиться, i психологiчна охорона з метою попередження емоцiйної травми.

3.                Узгодження наукових даних i знань щодо рiзних хвороб iз конкретними особливостями кожного хворого, який потребує лiкуванню, тобто встановлення найбiльш повного iндивiдуального дiагнозу i вироблення обгрунтованого плану лiкування.

4.                Добросовiсне впровадження в життя принципу «хiрургiя для хворих, а не хворi для хiрургiї».

Вибiр показань та визначення методу операцiї - одне iз складних питань, яке повинне вирiшуватися з урахуванням деонтологiчних принципiв. Небезпека операцiї не повинна переважати небезпеки захворювання. Необхiдно враховувати не тiльки сили хворого, як робиться звичайно, але й можливості хiрурга. Остаточне вирiшення питання щодо операцiї хiрург повинен прийняти лише при виконаннi наступних умов:

1.                Критична перевiрка необхiдностi операцiї.

2.                Iнформування хворого та його родичiв щодо майбутньої операцiї, ступеня її небезпеки та необхiдностi.

3.                Старанна перевiрка власних анатомiчних i топографiчних знань тiєї дiлянки, де передбачається операцiя, повторне i точне вiдтворення у пам'ятi послiдовностi операцiї.

Росiйський хiрург М.I. Пирогов писав про те, що вiн узяв собi за правило не приховувати вiд своїх колег, i якщо не зараз, то пiзнiше вiдкривати перед ними їх помилки, незважаючи на те, у дiагнозi вони чи у лiкуваннi. Систематичнi прилюднi огляди зроблених помилок у присутностi усього лiкарського колективу - один iз найкращих засобiв для попередження помилок у майбутньому i виховання молодих хiрургiв. При аналiзi ускладнень не слiд їх перебiльшувати.

Багато висловiв М.I. Пирогова стали афоризмами. Ось деякi з них:

 «Подяка хiрурговi хворого може бути не тiльки завдяки зробленим операцiям, але й тим, яких вiн не робив». «Ворогом правильних дiагнозiв є необгрунтований оптимiзм». «Нерiдко можна з успiхом зсилатися на неяснiсть дiагнозу i залишити таким чином для заспокоєння хворого той сумнiв, який вiн може тлумачити у свою користь». «Хворий - це завжди людська особитiсть з усiма її складними переживаннями, а не безпечний випадок...». «Роби iншим людям те, що ти бажав би для самого себе при аналогiчних обставинах». «Вчений повинен багато знати, а тому i багато працювати».

У повсякденнiй роботi хiрургам стає за необхiдне навчатися один у одного, звертатися за порадою та допомогою до старших товаришiв у складних ситуацiях.

Основнi вимоги хiрургiчної деонтологiї повиннi бути засвоєнi лiкарем уже в iнститутi. Хiрургiчна клiнiка ставить спецiальнi вимоги до зовнiшнього вигляду. Охайно пiдстрижене волосся, короткi нiгтi без манiкюра та каблучок у жiнок, схованi годинники, руки повиннi бути завжди готовими до роботи у перев'язочнiй чи операцiйнiй; змiнне взуття, однобортнi халати з засуканими рукавами; медичнi шапочки. Не припустимi голоснi розмови та швидка хода, повнiсттю виключаються панiчнi ситуацiї. Хiрургiчнi хворi пiсля виписки з стацiонару потребують полiклiнiчного спостереження. Лiкар, що працює в полiклiнiцi, повинен дотримуватися етики по вiдношенню до iншого лiкаря, який оперував хворого, а також до самого хворого. Етика лiкаря повинна дотримуватися при вiдвiдуваннi хворого вдома i при здiйсненнi санiтарно-просвiтницької роботи.

ДИТЯЧА ХIРУРГIЯ

Для повноцiнної роботи у областi дитячої хiрургiї лiкар повинен розумiти психологiю хворої дитини та його батькiв. Хiрургiчнi втручання майже завжди пов'язанi з чималою небезпекою для дитини. Хiрургiчнi манiпуляцiї, операцiї сприяють появi у дитини почуття страху, нерозумiння того, що з нею вiдбувається, почуття беззахисностi. Тому хiрургам та спiвробiтникам хiрургiчних вiддiлень необхiдний спецiальний контакт з дитиною, який має бути налагоджений з перших же хвилин надходження дитини до приймального вiддiлення. Це особливо важливо для раннього вiку. Дитина часом не розумiє, що з нею вiдбувається. Добре вiдомо, що дiти - найбiльш чутливий контингент хворих, i психологiчне сприйняття навколишнього у них повністю вiдрiзняється вiд сприйняття його дорослим. Дiти, вiдiрванi вiд батькiв, у першi години i днi перебування у хiрургiчному вiддiленнi знаходяться у станi переляку. Дiти раннього вiку частiше плачуть, вимагають маму, капризують, просяться додому, а школярi i навiть пiдлiтки боязко оглядаються довкола i виявляють небажання залишатися у лiкарнi.

Пiдготовка дитини до госпiталiзацiї - вiдповiдальне завдання лiкаря, який веде прийом у полiклiнiцi. Необхiдно у доступнiй формi, враховуючи вiк, пояснити хворiй дитинi, що очiкує її у вiддiленнi, якi у неї будуть друзi, як вона буде гратися i т.iн. Дитина повинна довiряти лiкарю, вбачати в ньому захисника.

Вiд того, як швидко лiкар отримає довiру хворого, залежить i наступний перебiг його обстежень та лiкування. При швидко налагодженому контактi i повнiй довiрi своєму лiкарю дитина з меншим страхом йде на проведення тих чи iнших неприємних процедур, обстежень та оперативних втручань.

У наш час для бiльшостi обстежень iснують чiткi показання та протипоказання. Число методiв обстежень у зв'язку з швидким розвитком фiзiологiї, бiологiї та iнших наук зростає iз року в рiк. Тому вiдповiдальним завданням є правильний вибiр методу дослiдження, оцiнка доцiльностi його застосування у даного пацiєнта та ступеня його iнформованості, вибiр хiрургiчної тактики. Здатнiсть вибрати з усього арсеналу багаточисельних методiв найкращий - ось головна перевага справжнього хiрурга.

Найбiльш тяжким для дитини є перше обстеження. Вона не знає, що буде вiдбуватися, але у її уявi - це страшна, дуже болiсна процедура. Десь вона, можливо, уже чула про неї як про тяжку i дуже небезпечну. Лiкар не може розраховувати на свiдоме здолання дитиною почуття страху i болi. При перебуванні хворого у ендоскопiчному, рентгенологiчному кабiнетi, у незвичайнiй для нього обстановцi, велика кiлькiсть блискучих iнструментiв та апаратiв викликають у дитини тривожну настороженiсть, страх. Дiтям, яким пропонується проведення спецiального обстеження i, можливо операцiї, необхiдно у доступнiй формi, в залежностi вiд вiку, викласти, що повиннi зробити i в якiй обстановцi це буде вiдбуватися; пояснити, що не потрiбно лякатися кiмнати, де мало свiтла, велика кiлькiсть дзеркал, ламп, блискучих машин та iнших предметiв.

Приховувати вiд дитини майбутнє обстеження i робити його зненацька, без пiдготовки є невиправданою помилкою. Обдурити дитину можна лише один раз. Якщо її обдурив лiкар, вiн втрачає довiру хворого, настроює його проти себе. Це зберiгається у пам'ятi дитини надовго. Необхiдно пам'ятати, що дiти особливо чутливі до обману, нещиростi.

Протягом пiдготовки до обстеження найбiльш доцiльним є помiстити дитину до палати, де знаходяться дiти, якi неодноразово перенесли те чи iнше обстеження. Вони розкажуть, що «це не так страшно», i дитина заспокоїться. В органiзацiї такої ситуацiї важлива роль лiкаря. Саме вiн може переконати дiтей, якi ранiше вже обстежувалися цими методами, щоб вони пiдтримали товариша по палатi, розповiли, як буде проводитися дане обстеження, що воно безболiсне, i що вони, наприклад, нiчого не вiдчували. Цi розповiдi повиннi вiдповiдати iнформацiї лiкаря - тiльки у такому випадку пацiєнт буде i надалi йому довiряти.

Не менш важливе значення має i обстановка у кабiнетi, де проводяться манiпуляцiї: спокiй, ласкаве звернення до дитини, вiдсутнiсть розмов на теми, не пов'язанi з виконанням обстеження. Доцiльно наперед пояснити дитинi, що їй прив'яжуть руки до столу, зроблять «маленький укол» у руку i вона засне, тобто необхiдно давати такi ж вiдомостi, якi вона напередодні отримувала вiд товаришiв по палатi i свого лiкаря.

Сучаснi досягнення анестезiологiї такi, що майже у всiх хворих при складних обстеження та iнших манiпуляцiях, якi можуть супроводжуватися болем, можна досягнути вираженого седативного i анальгезуючого ефекту. Доцiльно розширити показання до наркозу. Дiти вiком старше 7 рокiв залюбки i без особливого страху iдуть на повторне обстеження (бронхографiя, спленографiя), оскiльки не вiдчувають болю. Вони просять лiкаря, щоб цi дослiдженя проводилися тiльки пiд наркозом.

Питання типу: «Чи будуть мене оперувати, i коли випишуть?» - постiйно турбують дiтей, які знаходяться у хiрургiчному вiддiленнi. Як себе вести лiкарю? Потрiбно сказати правду. Iнодi лiкарю важко переконати батькiв у проведеннi ургентної, життєво необхiдної операцiї у зв'язку з гострим захворюванням черевної порожнини (гострий апендицит, перитонiт i т.iн.). У цiй ситуацiї лiкар повинен проявити терплячiсть i вмiння описати батькам усю складнiсть захворювання i можливiсть трагедiї у випадку зволiкання щодо операцiї. Пiсля цього у батькiв, як правило, стає можливим отримати згоду на необхiдне оперативне втручання їх дитинi. Якщо ж, незважаючи на неодноразове терплячо-турботливе пояснення, батьки категорично вiдмовляються вiд госпiталiзацiї i вiд необхiдної операцiї, черговий лiкар має сповiстити адмiнiстрацiю лiкарнi. У таких випадках можуть допомогти рiшучi колегiальнi дiї лiкарiв, якi вимагають вiд батькiв розписатись у iсторiї хвороби пiд вiдмовою вiд життєво необхiдної операцiї, i про те, що вони несуть моральну вiдповiдальнiсть перед суспiльством за наслiдки захворювання. Такi дiї лiкарiв прискорюють прийняття рiшення батьками.

 

 

ЗАНЯТТЯ № 14

 

ПСИХОЛОГIЯ ЖIНКИ В ПЕРIОД ВАГIТНОСТI ТА ПIСЛЯ ПОЛОГIВ

 

ТРИВАЛIСТЬ ЗАНЯТТЯ: 2 академiчнi години.

МЕТА ЗАНЯТТЯ: вивчити особливостi психiки жiнки пiд час вагiтностi i в пiсляпологовий перiод. Ознайомити студентiв iз принципами психогiгiєнiчної та психопрофiлактичної роботи в мережi жiночих консультацiй та пологових будинкiв.

МIСЦЕ ПРОВЕДЕННЯ ЗАНЯТТЯ: учбова кiмната.

ОБЛАДНАННЯ ЗАНЯТТЯ: таблицi класифiкацiї темпераментiв, психопатiй, неврозiв. Тематичнi хворi.

 

Потреба мати дiтей iснує в кожної здорової жiнки i пов'язана з iнстинктом збереження людского роду, доповнюючись чинниками особистого чи морального ряду. Реалiзуючи iнстинкт продовження роду, жiнка знаходить себе у шлюбi i стає щасливою завдяки материнству. Пригнiчення природних бажань (створення сiм'ї, материнства), навiть спричинене професiйним самоутвердженням, егоцентризмом та iн., зумовлює бiологiчнi, психiчнi та моральнi конфлiкти у сiм'ї, суспiльствi.

Вагiтнiсть i пологи є дуже чуттєвим, етапним перiодом у життi жiнки i з точки зору психологiї можуть розглядатися як кризовий стан. Перша вагiтнiсть, як правило, є бiльш важкою за другу. Душевний стан жiнки в цей перiод, психiчнi та психосоматичнi ускладнення вагiтностi та пологiв залежать вiд преморбiдних властивостей особистості (особливостей темпераменту, характеру, стану соматичного та психiчного здоров'я), умов життя, вiд перенесених захворювань та вражень. Iз соцiальних факторiв мають значення професiя, життевий рiвень суспiльства в цiлому i конкретної особистостi, сiмейний статус, взаємовiдносини з чоловiком та iншими членами сiм'ї, юридичнi гарантiї захисту iнтересiв матерi та дитини. Для нормального перебiгу вагiтностi i розвитку здорової дитини необхiдними є не тiльки бiологiчне здоров'я батькiв та гiднi матерiальнi умови, але й спiльнiсть iдеалiв сiм'ї (соцiальних, моральних, професiйних).

Бажана вагiтнiсть для гармонiйної особистостi у сприятливому життєвому середовищi може слугувати джерелом її розвитку та дозрiвання. Окремою проблемою є небажана вагiтнiсть з ворожим до неї ставленням. Деякi жiнки бажають мати дитину як компенсацiю невдалому шлюбу чи своїй самотностi (як ланка, що укрiплює шлюб, здiйснює недосяжнi мрiї матерi), що завжди призводить до наступних невротичних конфлiктiв, психологiчої розплати за егоцентризм. Зустрiчається хибна вагiтнiсть, що викликається невротичними, психогенними факторами (частiше у iстеричних особистостей).

Жiнки, якi мають позашлюбну вагiтнiсть, порiзному переживають цей факт. Однi з них активнi, впевненi у позитивностi ситуації, що склалася, i майбутнього. Iншi - можуть бути пасивними, знаходитися у депресивно-подавленому станi, з iдеями провини та грiховностi; третi - можуть легковажно жити по принципу «нехай, як небудь». Психотерапевтична тактика лiкаря у цих випадках буде рiзною, але за будь-яких умов необхiдно роз'ясняти, що материнство є призначенням жiнки, i воно не може бути ганебним.

Протягом розвитку вагiтностi, частiше при невротичному складi особистостi, у жiнки можуть виникнути психологiчнi проблеми, якi повиннi бути своєчасно виявленi й вiдкорегованi методами психотерапiї.

У першому триместрi можуть виникнути сумнiви, пов'язанi iз втратою жiночностi, привабливостi у взаємовiдносинах з чоловiком, сомато-ендокринними змiнами. Можливий розвиток реактивної депресiї. Пiдвищується чутливiсть до рiзних запахiв, з'являються сонливiсть та втома, невротичнi розлади, часто у виглядi нудоти та блювання.

У другому триместрi можуть актуалiзуватися почутi ранiше зауваження, враження, забобони, якi призводять до появи страхiв та тривожностi за здоров'я майбутньої дитини (можливiсть вад розвитку, спадкових хвороб) - це так званi ситуацiйнi страхи чи боязнь очiкування.

Пiд кiнець вагiтностi приєднуються страхи, пов'язанi з майбутнiми пологами: страх невiдомостi, смертi, рiзних ускладнень (розриву промежини, накладання швiв, крововтрати, хвороб дитини), нездатностi до материнства, своєї невправностi та iн. Реалiзується рефлекс, що закрiпився у людства, при якому пологи пов'язуються iз болем. В цей перiод у деяких може виникнути стан психомоторного збудження, звуженої свiдомостi, у випадку яких необхiдна як психiатрична, так i психотерапевтична допомога.

Сучасними дослiдженнями встановлено, що домiнуючими факторами формування больового синдрому при пологах є негативнi емоцiї, страх, тривога за сприятливий наслiдок пологiв, у комплексi з реакцiєю на периферiйнi подразнення. З 1920 року в країнi використовується методична розробка знеболення пологiв за принципами вчення I.П.Павлова з використанням сугестивних та гiпнотичних методiв (К.I. Платонов). Метою методу є: досягти активної та свiдомої участi жiнки у пологах, усунути негативнi емоцiї, в першу чергу - емоцiю страху, та виявити новi радiснi емоцiї у зв'язку з материнством, також запевнити жiнку в безболiсностi та безпечностi пологiв, як нормального фiзiологiчного акту.

 

Основнi правила психопрофiлактики болей при пологах:

1.Позбавлення жiнки - майбутньої матерi вiд незнання. За допомогою лекцiй, документованих анатомiчними малюнками, моделями та кiнофiльмами про пологи, створюється реальне враження про пологи.

2.      Курси iндивiдуальної та групової психотерапiї в поєднаннi iз загальноседативними заходами (аутогенне тренування, рацiональна психотерапiя, гiпноз, лiкарськi препарати) з метою зниження рiвня тривоги, виховання активностi, наполегливостi, полегшення самопочуття при ускладнених пологах.

3.      Заняття психогiгiєнiчною гiмнастикою, яка мiстить вправи по укрiпленню стiнок тазу, м'язової релаксацiї, регулювання дихання.

4.      Засвоєння методiв знеболення, якi складаються iз психологiчних, рухових та дихальних компонентiв i полягають у вивченнi засобiв економної витрати сил, седативного типу дихання та декiлькох варiантiв анальгезуючих самомасажу i пальпацiї.

У нашiй країнi охорона здоров'я матерi та дитини, особливо охорона перiоду вагiтностi, передбачається рядом законодавчих актiв. Кожна жiнка знаходиться пiд диспансерним наглядом. Психогiгiєнiчнi та психопрофiлактичнi заходи послiдовно роздiленi мiж жiночою консультацiєю та пологодопомiжними закладами i повиннi проводитися iз дотриманням етичних норм i всiх принципiв медичної деонтологiї. Допологова психопрофiлактична пiдготовка включає загальну пiдготовку, що починається iз першого вiдвiдування жiночої консультацiї, та спецiальну, що проводиться пiд час допологової вiдпустки.

Психопрофiлактику поєднують зi спецiальними фiзичними вправами для кожного перiоду вагiтностi.

У пiсляпологовому перiодi у бiльшостi жiнок спостерiгається пiдвищена психiчна лабiльнiсть, яка зумовлена соматоендокринними змiнами. Можуть виникати стани легкої депресiї зi «сльозливими днями», невмотивованою стурбованiстю про дитину, iнших членiв сiм'ї або надмiрна ейфорiя iз запереченням свого фiзичного виснаження та необхiдностi спокою. Сiм'ю породiллi необхiдно попередити щодо коректного ставлення до таких станiв, якi зникають зазвичай при вiдновленнi гормональної рiвноваги.

До небезпечних пiсляпологових ускладнень належать так званi «психози лактацiї», або пiсляпологовi психози. Вони виникають на 3-8-й день пiсля пологiв i супроводжуються станом збудження, недовiри, хибної iнтерпретацiї окремих фактiв, появою егоїзму, галюцинацiями, агресивними дiями по вiдношенню до своєї дитини, тяжкими депресiями та суїцидальними спробами. Пiсля виписки з пологового будинку такi жiнки можуть скаржитися на слабкiсть, безсоння, загальне погане самопочуття, страхи. Як правило, вони безпораднi i дезорганiзованi, не можуть як слiд доглядати за дитиною. Такi стани потребують негайного психiатричного лiкування.

З метою попередження пiсляпологових ускладнень акушерсько-гiнекологiчна служба проводить так званий пiсляпологовий патронаж, коли в домашнiх умовах здiйснюється контроль за iнволюцiєю матки, проводяться роз'яснювальнi бесiди з приводу фiзiологiчного та психологiчного стану жiнки iз корекцiєю проблем, що виникають. У цей час жiнку вдома вiдвiдує лiкар-педiатр, контролюючи стан дитини, пояснюючи та навчаючи матiр правильному догляду за ним.

 

 

 

ЗАНЯТТЯ № 15

 

ОСНОВИ МЕДИЧНОЇ ДЕОНТОЛОГIЇ

 

ТРИВАЛIСТЬ ЗАНЯТТЯ: 2 академiчнi години.

МЕТА ЗАНЯТТЯ: ознайомити студентiв з основними принципами, що регламентують моральний образ людини, стосунки медичних

працiвникiв. Вивчити особливостi деонтологiї в клiнiчнiй медицинi.

МIСЦЕ ПРОВЕДЕННЯ ЗАНЯТТЯ: Навчальна кiмната, стаціонар лікарні

.

ОБЛАДНАННЯ ЗАНЯТТЯ: тематичнi хворi, зразки медичної докумен

тацiї.

 

«... Людство досягло нового рiвня усвiдомлення своєї мети

i природи; уряд, науковi органiзацiї та соцiальнi iнсти

туцiї проголосили, що на їх погляд, громадяни Землi мають

право на захист вiд зловживань будь-яких форм, особливо

коли їм погано, коли вони не можуть захистити себе i коли

немає нiкого, хто б захистив їх.... Зараз ми зiткнулись з

величезною проблемою забезпечення того, щоб цi права дот

римувалися. Останнє потребує безлiчi змiн у сьогоднiшнiй

свiтовiй медицинi; перелому в психологiї працiвникiв охо

рони здоров’я, дослiдникiв, пацiєнтiв та iн.; воно потре

бує iншого переддипломного i пiслядипломного навчання,

iншого виховання i вдома, i в суспiльствi. Документи (всiх

аспектiв деонтологiї, складених Всесвiтньою медичною

асоцiацiєю, ВОЗ, ООН та iн.),... є вiхами на шляху до бiльш

цивiлiзованого та гуманного суспiльства, яке забезпечить

високу якiсть життя всiм своїм членам, i хворим, i здоро

вим». (Н.Сарторiус).

Медична деонтологія (вiд грецького deon, deont [os] – належне i logos - вчення) - сукупнiсть етичних норм виконання

медпрацiвниками своїх професiйних обов’язкiв.

Термiн «деонтологiя» введений у XIX ст. англiйським фiлосо

фом-утилiтаристом Бентамом. Те, що зараз складає предмет медичної

деонтологiї, наприкiнцi XIX ст. називалося лiкарською етикою.

Змiст цього поняття був надто розпливчатим; окремi автори включили

до нього питання, що вiдносяться до прав лiкаря (деколегiя), стано

вих обов’язкiв, етикету, лiкарської полiтики. Але для творчої i

практичної дiяльностi лiкарiв фiлософсько-етичнi мотиви, як i увага

до психологiчних особливостей медика, хворого та їх взаємовiдносин,

характернi з часiв зародження медицини. Так, вiдомий лiкар i хiмiк

Т.Парацельс писав: «Сила лiкаря - в його серцi, робота його повинна

керуватись Богом i освiтлюватись природним свiтлом: досвiдченiстю;

найбiльша основа лiкiв - любов...» Р.Декарт вважав, що тiльки меди

цина може вирiшити проблеми, якi бiльш за все стосуються величi та

щастя людства.

Великий вплив на формування вiтчизняної деонтологiї справили

суспiльнi дiячi О.I. Герцен, Д.I. Писарєв, М.П. Чернишевський та iн.

Значну роль вiдiграла земська медицина. Незважаючи на свої

об’єктивнi недолiки, ця унiкальна в iсторiї медицини система надан

ня медичної допомоги незаможним прошаркам населення породила багато

тисяч безмежно вiдданих своїй справi лiкарiв i фельдшерiв.

Термiн «медична деонтологiя» ввiв у практику вiтчизняної охо

рони здоров’я i розкрив його змiст М.I. Пирогов. Вiн визначав медич

ну деонтологiю як «...вчення про принципи поведiнки лiкаря не лише для досягнення

 iндивiдуального благополуччя та почестей, але й для макси

мального пiдвищення суми суспiльної користi та максимального усу

нення шкiдливих наслiдкiв неповноцiнної медичної роботи».

Великий внесок у теоретичнi аспекти медичної деонтологiї зробив 

I.П. Павлов, який науковим об’єктивним методом довiв вплив слова як умовного подразника на виникнення, перебiг, кiнець усякого роду хворобливих станiв. Працi В.М. Бехтерєва, К.I. Платонова, П.А. Лурiя та iн. справили великий вплив на вироблення оптимальних взаємостосунків медперсоналу iз хворими, обгрунтували використання рiзних видiв психотерапiї, сприяли розвитку вчення про ятрогенiї. В процесi розробки практичних проблем медичної деонтологiї з’явилася необхiднiсть їх розробки стосовно окремих медичних спецiальностей - в акушерствi, гiнекологiї, психiатрiї, фтизiатрiї, травматологiї, хiрургiї, венерологiї, офтальмологiї, онкологiї, рентгенологiї та iнших галузях клiнiчної медицини.

Права пацiєнта, так як i професiйна вiдповiдальнiсть лiкаря,

широко регламентуються в багатьох документах, починаючи з клятви

Гiппократа, яку дає кожний випускник медичного вузу, i закiнчуючи

декларацiями, рекомендацiями, положеннями i резолюцiями Всесвiтньої

медичної асоцiацiї, ООН, Ради Європи i, зрештою, ВОЗ. В основу всiх

документiв закладена повага прав людини, визнання людського життя

як основної цiнностi в дiяльностi будь-якого виду, i переконанiсть

у виключно гуманному призначеннi медичної професiї. Положення доку

ментiв передбачають юридичну (кримiнальну) вiдповiдальнiсть за не

дотримання принципiв деонтологiї медичного працiвника.

Елементи лікарської деонтології. Провiдна роль у здійсненні

медико-деонтологiчних принципiв належить лiкарю. До психологiчних

якостей, якими повинен володiти лiкар, вiдносяться: здатнiсть до

емпатiї, вмiння контролювати вияв емоцiй, толерантнiсть до

вiдмiнного вiд своїх норм свiтосприйняття.

Культурний лiкар - це людина високого етичного рiвня, чуйна,

уважна, турботлива, лагiдна, доброзичлива, спокiйна.

Здiйснювати свою дiяльнiсть вiдповiдно вимог деонтологiї може

тiльки лiкар, який вибрав свою професiю за покликанням. Любити свою

професiю - це означає любити людину, прагнути допомогти їй, радiти

її одужанню.

Найважливiшою умовою професiйного вдосконалення є само-спосте

реження i самовдосконалення лiкаря: робота над «слабими», негатив

ними рисами свого характеру, у вiдповiдностi iз знаннями з загаль

ної та спецiальної медичної психологiї.

Деонтологiчною вимогою до лiкаря є постiйне пiдвищення ним

своєї майстерностi. Лiкарська професiя немислима без постiйного по

повнення знань.

Лiкар повинен вдосконалювати квалiфiкацiю, що озна

чає - бути знайомим з останнiми досягненнями науки, новими лiку

вально-дiагностичними методами та засобами лiкування. Всi дiї лiка

ря з дiагностики та лiкування повиннi бути строго продуманi та нау

ково обгрунтованi iндивiдуально, оптимально i з найменшими затрата

ми часу, сил i засобiв з боку хворого.

ПОЛIКЛIНIКА I СТАЦIОНАР. ДЕОНТОЛОГIЯ ВЗАЄМОСТОСУНКІВ IЗ ХВОРИМИ

Обстановка лiкувальних закладiв повинна схиляти хворих до

вiдвертої, сердечної бесiди, викликати у них вiру в одужання. Почи

наючи з реєстратури, хворi повиннi розумiти, що все в полiклiнiцi

спрямоване на надання їм допомоги, зменшення їх страждань. Не

обхiдно заспокоїти хворого, допомогти знайти вiдчуття впевненостi.

Слiд виключити обстановку суворостi та показної дiловитостi. Наочна

агiтацiя у полiклiнiцi (стенди, плакати) не повинна викликати у

хворих вiдчуття страху i настороженостi, знижувати вiру у зцiлення.

В полiклiнiцi повиннi бути затишок i чистота, кабiнети слiд розта

шовувати керуючись зручнiстю для хворих.

У стацiонарах велике значення має створення лiкувально-охорон

ного режиму.

Вiдповiдальнiсть за здоров’я хворого - головна риса морального

обов’язку лiкаря. Тут багато залежить вiд контакту хворих iз лiка

рем. Майстернiсть лiкаря - це творчий процес, який поєднує в собi

мистецтво i вмiння високорозвинутого клiнiчного мислення iз чуйним ставленням

до хворого та високої особистої культури.

Бесiду з хворими слiд починати розмовою з ним, а не з перегля

ду аналiзiв, ретельно продумувати кожне слово, адресоване хворому;

не слiд вживати жаргоннi слова. Клiнiчне мислення лiкаря - це не

тiльки вмiння швидко узагальнити та оцiнити данi лабораторного,

iнструментального та iнших видiв обстеження, i скласти повне уяв

лення не тiльки про хворобу взагалi i в конкретному випадку, але й

вмiння увiйти в особистий контакт з хворим, зробити правильнi

висновки про особливостi його особистостi.

Тактика лiкаря завжди повинна будуватися iндивiдуально, в за

лежностi вiд характеру хворого, рiвня його культури, тяжкостi зах

ворювання. Для одних потрiбне лагiдне слово, м’яке поводження,

особливо переконливi докази, щоб вони повiрили в можливiсть зцiлен

ня; для iнших достатньо двох-трьох авторитетно сказаних слiв, су

ворiсть та категоричнiсть висновкiв. Ось чому клiнiчна медицина по

винна бути мистецтвом, а лiкар (клiнiцист) - володiти високорозви

неною здатнiстю до емпатiї. Лiкар змушений зустрiчатися з десятками

хворих, рiзних за своїм культурним рiвнем i особливостми психiки, у

тому числi з страждаючими надмiрною недовiрою. Тому потрiбно мати

терпiння, щоб вислухати хворого i потiм методично його оглянути.

Обхiд у вiддiленнях необхiдно проводити щодня i бажано в один

i той же час; на обходах не рекомендується питати i виясняти

iнтимнi подробицi, що пов’язанi з життям i захворюванням пацiєнта,

в присутностi iнших хворих.

В усiх випадках хворi потребують розради. Але лiкар не повинен

занижувати серйознiсть захворювання. Його завдання - переконати

хворого в реальностi одужання. Стан хворого повинен полегшувати сам

факт вiдвiдування лiкаря. Однiєю з гарантiй успiшного лiкування є

довiра до лiкаря. Настрiй хворого iстотно впливає на перебiг хворо

би i повинен контролюватися i скеровуватися медперсоналом. Якась

несприятлива подiя, наприклад, смерть iншого хворого, може змiнити

настрiй хворого на одужання i вiру в медикiв. Отже, тяжко хворих i

одужуючих треба розмiщати в рiзних палатах.

ДЕОНТОЛОГIЯ ПОВIДОМЛЕННЯ ДIАГНОЗУ

Якщо для хворого вилiкування або продовження життя є реальними, то лiкар з метою створення

найкращих умов лiкування зобов’язаний тактично i квалiфiковано

повiдомити хворому дiагноз. Виняток робиться для хворих злоякiсними

пухлинами, котрим повiдомляють якийсь iнший дiагноз, наприклад,

«виразка шлунка» замiсть «рак шлунка». Питання про те, чи треба

хворому говорити правду, з усiєю гостротою виникає у випадку, коли

хворий вiдмовляється вiд операцiї або знаходиться в дуже тяжкому

станi. В хiрургiчнiй практицi нерiдко виникають ситуацiї, коли i

хворого i родичiв доводиться правдиво iнформувати i пропонувати

термiнову операцiю, наприклад, з приводу гангренозного апендициту,

перфоративної виразки шлунка або непрохiдностi кишечника: близьким

хворого роз’яснюють, що запiзнення навiть на декiлька годин загро

жує смертю. Це завдання важке, якщо операцiю пропонують хворому з

дiагнозом раку. Мотиви для вiдмови у бiльшостi однаковi: вони почу

вають себе добре, покладають надiї на лiки i помилково вважають, що

з операцiєю вони нiколи не запiзняться.

У випадках, якщо необхiдно переконати хворого злоякiсною пух

линою повiрити в обов’язковiсть операцiї, немає потреби повiдомляти

iстинний дiагноз. Потрiбно намагатися знаходити iншi достатньо

сильнi слова i аргументи. У неквапливiй i задушевнiй бесiдi, в

доступному для розумiння хворого викладеннi досягнень сучасної ме

дицини, в запевненнi, що його будуть лiкувати кращi спецiалiсти, як

правило, вдається одержати згоду хворого. Лiкарям усiх спецiаль

ностей необхiдно дотримуватися єдиної тактики: якщо в онкологiчному

вiддiленнi хворому пропонують операцiю, то iншi лiкарi, до яких

хворий звертається, повиннi роз’яснити i запевнити в її не

обхiдностi i невiдкладностi.

У випадках, якщо виявленi незворотнi патологiчнi змiни, хворо

му не потрiбно говорити правду. Навiть коли хворого неможливо вря

тувати, не можна вiднiмати у нього надiї. I на останнiй стадiї хво

роби людина продовжує вiрити в порятунок: вона шукає не правду, а

надiю. Хворий у всякому випадку не повинен почувати себе прирече

ним. Лiкар повинен терпляче вислухати скарги, призначити лiкарськi

препарати i втiшати - вдумливо i професiйно. Лiкар зобов’язаний у

кожному випадку вирiшувати, «що» говорити хворому, i «як» говорити.

Розмова лiкаря з хворим є мистецтвом. Медична деонтологiя вимагає,

щоб лiкуючий лiкар пiдтримував моральний стан пацiєнта якоюсь до

речною реплiкою, пiдкреслюванням позитивного змiсту навiть незнач

ної змiни стану здоров’я. В той же час необережне слово лiкаря, йо

го байдужiсть або безвiдповiдальне ставлення до хворого може вия

витися етіологiчним чинником ятрогенного захворювання.

 

ДЕОНТОЛОГIЯ ВЗАЄМОСТОСУНКІВ IЗ РОДИЧАМИ ХВОРОГО

Питання про взаємостосунки лiкаря i родичiв хворого - одне з нелегких роздiлiв

медичної деонтологiї. Якщо у хворого в процесi лiкування намітилась

позитивна динамiка, взаємостосунки лiкаря з родичами зазвичай доб

розичливi. Вони можуть погiршуватися у випадку погiршення стану

пацiєнта. При зверненнi до лiкаря з приводу хворого, доля якого

викликає побоювання, розмова буває вiдверта, i у лiкаря зазвичай не

буває пiдстави приховувати вiд рiдних iстину. Разом з тим у завдан

ня лiкаря входить справити психологiчний вплив на родичiв, якщо

втручання останнiх може несприятливо вплинути на стан хворого.

Якщо у хворого встановлюють дiагноз раку, лiкар повинен

повiдомити iстинний дiагноз тiльки найближчим родичам, а решта

вiдправляються до iнформованої особи.

Якщо при несприятливому результатi лiкування дотримувались

правила медичної деонтологiї, родичi померлого розумiють i пiдтри

мують лiкаря i його лiкувальну тактику, стаючи навiть його захисни

ками. При недотриманнi цих правил конфлiкти мiж родичами i лiкарем

виникають i при правильному лiкуваннi.

ДЕОНТОЛОГIЯ ВЗАЄМОСТОСУНКІВ МЕДИЧНИХ ПРАЦIВНИКIВ

 Важливою проблемою є нейтралiзацiя деяких негативних сторiн диференціації

медицини на спецiальностi. Лiкар, зрозумiло, не може мати рiвнi

знання усiх роздiлiв медицини, тому необхiднi своєчаснi консуль

тацiї з лiкарями iнших спецiальностей. Якщо виявляються помилки

лiкарiв, якi ранiше спостерiгали хворого, то в присутностi хворого

обговорювати цi помилки абсолютно неприпустимо. Їх треба виправляти

конструктивно, з великим тактом i, звичайно, не бiля лiжка хворого.

Розмови мiж лiкарями повиннi завжди базуватися на взаємоповазi

i взаємодопомозi. Недопустимi критичнi зауваження консультанта в

адресу лiкуючого лiкаря в присутностi хворого або проведення

консультацiї за вiдсутностi лiкуючого лiкаря. Не можна говорити

хворому, що його ранiше лiкували неправильно; - цим можна пiдiрвати

вiру в медицину взагалi. Бiльш деонтологiчною є консультацiя не

хворого, а лiкаря.

Стосунки мiж лiкарями, сестрами, молодшими медпрацiвниками

повиннi бути бездоганними i базуватися на абсолютнiй взаємнiй

довiрi. Недозволено до сестер звертатися на «ти» i робити їм заува

ження в присутностi хворого. В очах хворих це знижує авторитет

лiкувального закладу. Неприязнiсть i зарозумiлiсть керiвника, низь

копоклонництво i догiдливiсть пiдлеглих виключають можливiсть вип

равлення помилок i прогресу в роботi.

ДЕОНТОЛОГIЯ В КЛIНIЧНIЙ МЕДИЦИНI

 Основною вiдмiннiстю роботи

хiрурга вiд усiх iнших спецiальностей є необхiднiсть застосування

оперативного втручання, яке, навiть бездоганно виконане, завдає

хворому фiзичну i психiчну травму. Неминучий елемент ризику,

пов’язаний з операцiєю, робить працю хiрурга напруженою. Хiрург по

винен брати до уваги темперамент i настрiй хворого, тип вищої нер

вової дiяльностi, щоб визначити адекватну тактику премедикацiї,

оперативного втручання i ведення хворого в пiсляоперацiйному

перiодi.

Iснують загальнi правила належної поведiнки хiрурга (М.I.Пиро

гов):

1. Впевненiсть в розпiзнаннi хвороби i хворого.

2. Вчасно роз

почати операцiю, справляючи сприятливий моральний вплив на

пацiєнта, подати йому надiю, усунути його страх i сумнiви.

3. Не

тiльки зробити операцiю майстерно, але i зумiти попередити усклад

нення.

 4. Провести наступне пiсляоперацiйне лiкування iз

вiдповiдним доглядом, що iнколи важливiше за проведену операцiю.

Обов’язком хiрурга є задовго до операцiї почати пiдготовку

хворого до правильної поведiнки в операцiйнiй. Необхiдно перебороти

у хворого два почуття: страху i болю. Прояви страху iнодi прихованi

глибоко пiд рiзними масками - байдужостi, бравади, та iн. Крiм

застосування медикаментозних засобiв, суттєвим терапевтичним засо

бом є тепле людське слово: по ефективностi бесiда може перевищити

сильнi седативнi препарати.

Така ж пильна увага повинна бути придiлена i знiманню болю в

малiй хiрургiї. Порушенням норм деонтологiї є вiдмова вiд

знеболювання при амбулаторних операцiях i обстеженнях болючих вог

нищ. Погано, коли крик хворого подавляється криком хiрурга.

Небезпека операцiї не повинна перевищувати небезпеки самого

захворювання. У важких ситуацiях, коли єдиним засобом врятування є

операцiя, залишається непохитний деонтологiчний принцип: хiрург

вирiшує питання в iнтересах хворого, вiдсуваючи на останній план дру

горяднi мiркування i турботи про власну репутацiю.

Лiкар – «оптиміст» зображує хворому будь-яку операцiю як

дрiб’язкову, а «песиміст», навпаки, пiдкреслює небезпеку операцiї.

Необхiдно керуватися наступним: чим важчим i небезпечнiшим є захво

рювання, тим бiльше вiдхилення вiд iстини допустиме i навiть

обов’язкове для лiкаря, який ознайомлює хворого; чим легше захворю

вання i кращий прогноз, тим менше пiдстав приховувати iстину.

Багато гiнекологiчних операцiй пов’язанi з наступним порушен

ням менструальної i дiтородної функцiй. Тому необхiдно дуже серйоз

но вирiшувати питання про показання до операцiї i методи оператив

ного втручання, враховуючи не тiльки найближчi результати, але i

вiддаленi наслiдки. Якщо для користi хворої операцiю треба робити

провiдному хiрурговi, вiн повинен запросити асистентом вибраного

хворою лiкаря. Повiдомлення про радикальне видалення матки чи при

даткiв треба зробити перед випискою зi стацiонару. У випадку немож

ливостi народжування дiтей внаслiдок природжених чи набутих змiн

статевої сфери, про це необхiдно повiдомити хворiй. З позицiї ме

дичної деонтологiї проведення малих гiнекологiчних операцiй без зне

болювання недопустимо.

Найважливiшим законом акушерського i гiнекологiчного вiддiлен

ня є таке виховання персоналу, коли iнформацiю про проведене лiку

вання i прогнози дають тiльки лiкуючий лiкар або завiдуючий

вiддiленням. У дуже важкому становищi опиняється лiкуючий лiкар чи

завiдуючий вiддiленням, коли про характер проведеної операцiї запи

тує чоловiк хворої. Треба дотримуватися правила: не повiдомляти чо

ловiковi конкретного об’єму проведеної операцiї. Краще, коли сама

хвора розповiсть чоловiку, яка саме операцiя їй зроблена, вибравши

для цього найбiльш зручний для неї варiант.

Хвора дитина потребує особливого пiдходу лiкаря. Тут провiдну

роль вiдiграє емоцiйний вплив. Педiатр iз суто медичним досвiдом i

знанням повинен поєднувати i педагогiчнi знання, i знання з дитячої

психологiї. Педiатр повинен умiти налагоджувати добрий контакт з

дiтьми. При обстеженнi, лiкуваннi i, особливо, при пiдготовцi до

операцiї, лiкар повинен прагнути не обманювати дiтей, не спокушати

їх невиконуваними обiцянками. Необхiдно, щоб кожен член колективу

формував свою поведiнку з малим пацiєнтом за типом вiдносин мiж

матiр’ю i дитиною. Дитинi допомагає стати на ноги сердечне тепло

людей у бiлих халатах. Лiкар не повинен жалiти часу на роз’яснення

родичам про стан здоров’я дитини i про можливiсть прогнозу. При

розмовi слiд обходити як елементи зайвого оптимiзму, так i заляку

вання. Особливої уваги потребують сiм’ї, де дитина одна, де дiтей

вже бiльше не буде.

Серед населення розповсюджена думка, що злоякiснi пухлини не

вилiковнi. Тому саме направлення в онкологiчне вiддiлення трагiчно сприй

мається хворим i його близькими. Медична деонтологiя зо

бов’язує лiкаря-онколога з перших хвилин спiлкування з хворим раком

примусити його повiрити в надiйнiсть лiкування. Необхiдно, щоб

лiкар та iншi медпрацiвники у бесiдi з хворим не вживали слово

«рак», i щоб хворий не прочитав це слово в жодному з документiв,

виданих йому на руки. Слово «рак» краще замiстити словами «ор

ганiчне захворювання» або iншими, якi не будуть насторожувати i

непокоїти хворого.

Хворi з початковими формами раку, поступаючи у стацiонар для

радикального лiкування, не повиннi зустрiчатися з хворими iз такою

ж локалiзацiєю пухлин, з повторно поступаючими iз метастазами, ре

цидивами тощо.

Хворих, якi потребують систематичного лiкування, слiд

госпiталiзувати до лiкарень загального профiлю i лiкувати так, як

лiкують усiх хворих у такому станi. Протилежним до медичної деонто

логiї є вiднесення хворих iз генералiзованими формами раку до «не

курабельних» - тих, що не пiддаються лiкуванню. Приймання промене

вих та хiмiотерапевтичних засобiв дозволяє одержати деяку регресiю

процесу, добитися полiпшення загального стану, ремiсiї. Хворi iнодi

повертаються до працi. У цьому полiпшеннi велика особиста заслуга

лiкаря, його деонтологiчного виховання i спрямування. Не

вилiковнiсть не означає некурабельностi, i надання допомоги хворим

на рак у найтяжчих стадiях захворювання є одним iз головних

деонтологiчних принципiв.

Протирiччям до деонтологiчних правил є спроби прогнозувати

термiн життя онкологiчних хворих. Лiкарi зобов’язанi передбачати

усi можливi варiанти продовження життя, але не передбачати день

настання смертi. Такi «передбачення» не правдивi за суттю. Сказане

вище цiлком стосується i випадкiв не завжди виправданого застосу

вання складних дiагностичних i лiкувальних манiпуляцiй, пов’язаних

iз ризиком для хворого i високою мiрою вiдповiдальностi для лiкаря

(електрошок, ангiографiї, ендоскопiчнi методи спостереження,

бiопсiя печiнки, нирок i т.iн.).

ДЕОНТОЛОГIЯ I МЕДИЧНА ДОКУМЕНТАЦIЯ

В усiх випадках поiнформованiсть хворого про тяжке захворюван

ня загострює його симптоми, знижує ефективнiсть радикального i

палiативного лiкування. Вiддаючи до рук хворих документи, непотрiбно

вживати назву тяжкої хвороби. Суперечить деонтологiї практика ви

дачi хворим результатiв аналiзiв на бланках, в яких друкарським

способом вказанi нормальнi показники обстеження i поруч записанi

показники обстеження самого хворого. Рiзниця показникiв завжди

травмує хворого, який у кожнiй розбiжностi бачить загрозу для здо

ров’я i пiдтвердження виниклої у нього пiдозри про тяжке захворю

вання.

Рентгенологiчний дiагноз повинен завдавати наййменше шкоди

психiцi хворого. Тi лiкарi-рентгенологи, якi видають хворим на руки

рентгенологiчнi описання обстежуваного органа, не рахуються iз пра

вилами деонтологiї. Описання будови i функцiй навiть здорового ор

гана iнколи має вигляд злоякiсного для хворого.

Лікарська таємниця. Лiкар повинен дотримуватися таємницi до

тих пiр, доки вона не може призвести до великих збиткiв для гро

мадськостi. Пiд лiкарською таємницею розумiють не пiдлягаючi роз

повсюдженню вiдомості про хворобу, iнтимне життя хворого, одержанi

вiд нього або виявленi протягом його обстеження або лiкування, при

виконаннi медпрацiвниками своїх обов’язкiв. Не пiдлягають роз

повсюдженню не тiльки данi про хворобу, але й данi про

функцiональнi особливостi органiзму, фiзичнi недолiки, шкiдливi

звички, особливостi психiки, нарештi про матерiальне становище, ко

ло знайомств, iнтересiв, захоплень тощо. Метою охорони лiкарської

таємницi є запобiгати випадкам можливого нанесення хворому та iншим

особам морального, матерiального i медичного збитку.

Не можна також згадувати прiзвище хворого в наукових працях i

в доповiдях, а також показувати фотографiї хворого, не ховаючи його обличчя

.

Разом з тим, лiкар повинен попереджати санiтар

но-епiдемiологiчну службу про випадки iнфекцiйних захворювань i от

руєнь, слiдчi органи - про вбивство i тяжкi ушкодження, одного з

подружньої пари - про захворювання iншого. Лiкар повинен також

повiдомити керiвникiв пiдприємств про захворювання людей, яким про

типоказана робота на даному пiдприємствi, наприклад, про епiлепсiю

при водiннi машини, працi на харчовому пiдприємствi або у дитячому

закладi i т.iн.

Лікарськи помилки. Мiсцем дiї лiкаря є людина. Та напруга, в

якiй постiйно протiкає дiяльнiсть лiкаря, тi недосконалість медич

ної науки, з якою не можна не рахуватися, створюють об’єктивну

можливiсть лiкарських помилок. Можливiсть лiкарських помилок

по’яснюється тим, що «лiкарю доводиться мати справу iз рiзними

iндивiдуальними особливостями органiзму людини» (I.В. Давидовський).

Про лiкарськi помилки, в тому числi i тi, якi призводять до

смертельних наслiдкiв, завжди сповiщається в системі органiв охорони

здоров’я. Такi помилки обговорюються на лiкарських конференцiях, на

з’їздах, засiданнях наукових товариств лiкарiв, висвiтлюються в

перiодичнiй медичнiй лiтературi i лекцiях у медичних iнститутах.

Зрештою, керiвнi органи Мiнiстерства охорони здоров’я видають нака

зи, в яких аналiзуються найбiльш серйознi i типовi лiкарськi помил

ки, причини, що їх породили, i наводяться пропозицiї i вказiвки що

до запобiгання їх повторенню. У той же час рiзко протиречить осно

вам медичної деонтологiї обговорення лiкарських помилок у загальнiй

пресi. Цей газетний матерiал читається i хворими в лiкарнях. Кожен

хворий i цього родичi насторожуються, починають критично осмислюва

ти призначене йому лiкування i тим самим пiдривають зусилля лiкаря

в боротьбi iз захворюванням.

Суперечить деонтологiчним принципам доступнiсть для населення

популiстської лiтератури про тяжкi захворювання. Бiльш необхiдною є

пропаганда вiдомостей щодо профiлактики захворювань, про основи

санiтарної культури, рацiональне харчування, шкоду палiння i алко

голю, про значення профiлактичних обстежень. Ця лiтература повинна

бути розрахована в першу чергу на поповнення мiнiмуму медичних уяв

лень у широкого населення.

 

 

 

 

 

ЗАНЯТТЯ № 16

 

ОСНОВИ ПСИХОГIГIЄНИ ТА ПСИХОПРОФIЛАКТИКИ

 

ТРИВАЛIСТЬ ЗАНЯТТЯ: 2 академiчнi години.

МЕТА ЗАНЯТТЯ: ознайомити студентiв iз iсторiєю, завданнями i формами психогiгiєни та психопрофiлактики.

МIСЦЕ ПРОВЕДЕННЯ ЗАНЯТТЯ: навчальна кiмната, лiкарнянi вiддiлення.

ОБЛАДНАННЯ ЗАНЯТТЯ: учбовi таблицi, тематичнi хворi.

 

Психопрофілактика - це роздiл загальної профiлактики, який об’єднує сукупнiсть заходiв щодо забезпечення психiчного здоров’я, попередження виникнення та розповсюдження психiчних захворювань.

Психопрофiлактика та психогiгiєна - це два рівні однiєї проблеми загальної профiлактики.

Розрiзняють первинну i вторинну психопрофiлактику. Первинна психопрофiлактика – це система заходiв, спрямованих на попередження виникнення нервово-психiчних розладiв та захворювань. Її завданнями є:

-                   боротьба з травматизмом та iнфекцiйними захворюваннями;

-                   боротьба з алкоголiзмом та наркоманiєю;

-                   охорона здоров’я дiтей та вагiтних жiнок;

-                   правильна органiзацiя виховного i педагогiчного процесiв;

-                   органiзацiя розкладу занять та вiдпочинку учнiв з урахуванням їх вiку;

-                   прогнозування можливих спадкових захворювань;

-                   органiзацiя режиму працi та вiдпочинку;

-                   пропагування здорового способу життя;

-                   масове охоплення населення заходами фiзичного виховання i т.iн.

У первиннiй психопрофiлактицi головна роль належить широкому спектру соцiальних програм, психогiгiєнi та загальнопрофілактичним заходам.

Вторинна психопрофiлактика - це комплекс заходiв, скерованих на ранню дiагностику психiчних захворювань, своєчасне активне лiкування уже виявлених захворювань, попередження невiдкладних, загрозливих для життя хворого станiв. Головна роль тут вiдводиться комплексовi амбулаторних, психодiагностичних, фармакотерапевтичних, психотера-певтичних та соцiально-реабiлiтацiйних заходiв.

Реабілітація - це комплекс медичних, педагогiчних та соцiальних заходiв, метою яких є вiдновлення (чи компенсацiя) порушених функцiй органiзму, а також соцiальних функцiй i працездатностi хворих та iнвалiдiв.

До системи реабiлiтацiйної допомоги входять:

-                   клінічні, клiнiко-бiологiчнi, соціологічні, психологiчнi обстеження хворих;

-                   розробка рекомендацiй з органiзацiї способу життя хворого iз визначенням психотравмуючих чинникiв, що призводять до рецидиву хвороби;

-                   розробка та впровадження iндивiдуальних поетапних заходiв з органiзацiї такої дiяльностi хворих, яка сприяла б розвитковi їх особистостi i компенсацiї здiбностей та якостей особи, втрачених внаслiдок хвороби (наприклад, лiкувально- трудовi майстернi);

-                   нагляд за соцiальною та професiйною адаптацiєю хворих в реальних життєвих умовах; при цьому здiйснюється пiдтримуюча терапiя в перiод ремiсiї, виявляються та втамовуються рецидиви захворювання.У разi необхiдностi - вiдстоювання прав та iнтересiв хворих;

-                   проведення реабiлiтацiйних заходiв не тiльки з хворими, але i з їх родичами та друзями;

-                   органiзацiя денних та нiчних стацiонарiв з чередуванням лiкування і позалiкарняного життя хворих;

-                   реалiзацiя принципу послідовності, який означає безперервнiсть лiкування, обмiн iнформацiєю стосовно хворих, взаємозамiннiсть медперсоналу протягом пiдготовки пацiєнта до життя та працi поза лiкарнею.

Психогігієна - роздiл загальної гiгiєни, який та умови навколишнього середовища, якi впливають на психiчне здоров’я, та розробляє рекомендацiї щодо заходiв, направлених на збереження і змiцнення психiчного здоров’я, з метою забезпечення найкращих умов для психiчної дiяльностi людини. Психогiгiєна має серед своїх завдань вивчення впливу дiяльностi людини на її здоров’я, на формування гармонiйної особистостi, а також вивчення впливу на психiку людини суспiльних (виробничих, побутових) та iнших чинникiв.

Пiд психічним здоровям слiд розумiти:

1)            вiдсутнiсть виражених психiчних розладiв;

2)            певний резерв сил людини, завдяки якому вона здатна долати раптовi стреси, труднощi, якi виникають у виключних умовах;

3)            стан рiвноваги мiж людиною та навколишнiм середовищем, гармонiя мiж нею i суспiльством, спiвставлення уявлень окремої людини з уявленнями iнших людей щодо «об’єктивної реальності».

Розрiзняють вiкову психогiгiєну, трудову, психогiгiєну побуту та вiдпочинку, сексуального життя та iн.

IСТОРIЯ ПСИХОГIГIЄНИ

 Психiчна гiгiєна мiстить принципи та вiдомостi, застосування яких допомагає утримувати та зміцнювати психiчне здоров’я суспiльства i окремих осiб. Елементи психiчної гiгiєни з’явилися в життєвiй фiлософiї задовго до систематизації принципiв психiчної гiгiєни.

В античнiй фiлософiї часто зустрiчаються поняття мiри, психiчної гармонiї, життевої мудростi. Демокрiт описав принципи евтімії (урiвноваженого життя), Епiкур - атараксії (спокою мудрої людини, яка пiзнала закони природи та позбавилась страху перед смертю). Iнший, не менш позитивний спосiб психiчної рiвноваги людини проголошує Епiктет. Його апатiя i аскетизм означають пасивне примирення раба iз важкими й принизливими життєвими ситуацiями. В цiлому антична фiлософiя та мистецтво проголошували реальне, емоцiйно позитивне ставлення людини до життя.

Середньовiчна релiгiйна фiлософiя, проголошуючи дуалiзм душi i тiла, спиралася передусiм на релiгiйнi та моральнi категорiї, розглядаючи психiчнi явища з позицiй грiха, провини, самовiдданного кохання, надприродніх сил та приготування до загробного життя. Релiгiйне свiтобачення давало змогу людям пасивно пристосовуватися до вiдносно незмiнних життєвих умов та окремих суспiльних i природніх катастроф i призвело до психiчного вiдчуження людини вiд реальностi. Тому об’єктивно важкий спосiб життя великої кiлькостi людей не призвiв за часів стабiлiзованого феодалiзму до виникнення незадоволення. Таким чином, релiгiя виконувала певну розумово-гiгiєнiчну, «атарактичну» функцiю, притуплюючи прагнення до поліпшення умов життя i слугуючи iнтересам владоможців. За часів Ренесансу, життя стало менш урiвноваженим - це було пов’язано з науковими вiдкриттями та стрiмким розвитком промисловостi, мистецтва.

Поняття «психiчна гігієна» виникло у ХIХ ст. Організований психогiгiєнiчний рух був започаткований К.Бiрсом, який пiсля перебування у якостi пацiєнта в однiй iз американських психіатричних лiкарень, написав у 1908 р. книгу «Душа, яка знайшлася знову». У нiй вiн розглянув недолiки позицiй лiкарiв та iнших медпрацiвникiв у стосунках iз хворими. Далi К.Бiрс розвинув дiяльнiсть, спрямовану на поліпшення стацiонарних умов житття психiчно хворих i змiну ставлення суспiльства до них пiсля виписки їх з медичного закладу.

 У 1948 роцi створена Всесвiтня асоцiацiя психiчного здоров’я, яка збирає iнформацiю про стан психiчного здоров’я, розробляє основи та концепцiї психiчного здоров’я та оцiнює i рекомендує можливостi їх втiлення.

 Розвиток вiтчизняної психогiгiєни бере свiй початок iз психiатрiї. Принципи психогiгiєни i здiйснюванi вiдповiднi заходи мають велике значення для профiлактики психiчних захворювань, здебiльшого психогенних, реактивних i особливо неврозiв, тобто тих захворювань, що виникають внаслiдок психотравмуючих ситуацiй. Зростає роль психогiгiєни також для профiлактики непсихiчних захворювань, психосоматичних розладiв.

Помiж чинникiв, що надмiрно перевантажують нервову систему i сприяють розвитковi психiчних i соматичних розладiв, вирiзняють наступнi:

Високий технiчний рiвень розвитку промисловостi зумовлює великi вимоги щодо вiдповiдальностi та концентрацiї уваги працiвникiв. Часто змiнюються виробничi програми; зростають вимоги до квалiфiкацiї робiтникiв.

Вiдставання може негативно вiдобразитись на суспiльному становищi, заробiтках, i отже на рiвнi життя, що стає джерелом психiчної перенапруги i незадоволення. Прискорення промислового виробництва, а звiдси й усього життя (транспорт, постачання) потребує масової, безликої поведiнки великих груп населення без урахування iндивiдуальних особливостей, iнтересiв; пiдвищення продуктивності виробництва не має прямих зв’язкiв iз зростанням власного задоволення вiд наслiдкiв працi. На автоматизованих пiдприємствах людина стає маловизначальною контролюючою ланкою. Доки автоматична лiнiя функцiонує добре – контролер не має чим зайнятися, але вiн має знаходитись у станi постiйної готовностi на випадок можливої аварiї.

«Техногенний стрибок» цивiлiзацiї призводить до вiдставання адаптивних механiзмiв людини вiд прискорюючих ритмiв «прогресу», що спричинило появу термiну «технологiчний невроз».

До обтяжуючих факторiв роботи багаточисленного складу керівної ланки виробництва та управлiння вiдносять: високу вiдповiдальнiсть, психiчну напругу внаслiдок високої конкуренцiї з матерiальною зацiкавленiстю до перемоги, недостатню кiлькiсть фiзичних рухiв, бiльш високий рівень життя iз можливiстю надлишкового споживання їжi, палiння i пасивне палiння, загроза звiльнення. Серед цих працiвникiв спостерiгається пiдвищена схильнiсть до деяких судинних захворювань (гіпертонічна хвороба, iнфаркти), а також до невротизацiї. Ефективна профілактика зазвичай у них утруднена внаслiдок високого рiвня відповідальності за свою працю, часто - честолюбнi прагнення, спрямованi на самоствердження, зазвичай, всупереч ознакам нездоров’я.

В англо-саксонських країнах для захворювань, що виникають за таких умов, затвердився термiн «хвороба відповідальних працівників», який означає невротичнi та психосоматичнi розлади, а для нудьгуючої непрацюючої дружини вiдповiдального працiвника – «хвороба панi директоршi».

Колективна дiяльнiсть у промисловостi та iнших галузях господарства, що прийшла на змiну традицiйнiй iндивiдуальнiй працi (наприклад, від роботи лiкаря у власному кабiнетi до медичних бригад), потребує вiд працiвникiв пристосування не тільки до бiльш складних умов працi, а й до великої кiлькостi спiвробiтникiв iз рiзними iнтересами, iз складними стосунками мiж ними.

Значення так званих макросоцiальних стресових чинникiв (вiйни, революцiї, економiчнi та полiтичнi кризи) не можна оцiнювати однобiчно за їх впливом на психiчне здоров’я. З одного боку, цi фактори погрожують бiологiчнiй сутностi людини i нацiлюють її мислення, вiдчуття та поведiнку до певної мети, а з iншого - вони у певнiй мiрi позбавляють людину вiд внутрiшнiх конфлiктiв i «нормалізують» її. Наприклад, пiд час вiйни кiлькiсть психогенних розладiв та самогубств є меншою нiж за мирних часiв. Протилежне явище спостерiгається пiд час безробiття, коли певнi групи населення переживають вiдчуження, несправедливість, приниження та порiвнюють свою долю iз бiльш успiшними групами.

Урбанiзацiя з її накопиченням великої кiлькостi людей у великих мiстах спричиняє низку психологiчних проблем. Сiльське населення у пошуках фiзично легкої працi та високого заробiтку, або внаслiдок безробiття i злиденного життя на периферiї, мiгрує до мiста. Розбудова мiст часто здiйснюється стихiйно, пiд тиском житлової кризи. При цьому новi мешканцi не забезпечуються достатньою кiлькiстю шкiл, медичних та дитячих закладiв, водопостачанням.

Промислове виробництво i транспорт є джерелом шуму, який за великої iнтенсивностi (мiж 65 i 90 дб) має нейровегетативний вплив з невротичними розладами, якi виникають внаслiдок дiї шуму. Бiльш слабкий шум може призводити до психогенних порушень, як несприятливий чинник життєвого середовища, що викликає перенапругу та невдоволення. Має значення ставлення особи, котра пiдпадає пiд вплив шуму, до цього джерела шуму: наприклад, молода людина сприймає шум рок-музики з приємним враженням; людина старшого вiку почуває себе добре серед шумiв ревучого стадiону, i не виносить шуму року. Третя ступiнь шуму у 90-100 дб викликає стiйкi органiчнi розлади слуху.

Шкiдливий психологiчний, патофiзiологiчний та органiчний вплив справляє забруднення життєвого довкiлля, особливо у мiстах - промислових агломератах. Прагнення до здешевiння виробничих процессiв постiйно конкурує i протистоїть збереженню здоров’я людей. Перевантаження транспортних артерiй пiдвищує шум, з’являються автомобiльнi «пробки», виникають проблеми з парковкою машин, транспортом у часи «пік».

Певна частина населення, почуваючись не здатною виконати пiдвищенi зовнiшнi вимоги, або прагнучи не вiдстати i перегнати iнших, схильна пiдвищувати свою працездатнiсть за допомогою седативних, анальгезуючих або антидепресивних засобiв. Так розвивається психiчна, а то й фiзична залежнiсть вiд лiкiв.

Значних змiн зазнає структура сiм’ї. Навiть у разi формального дотримання законiв щодо рiвних прав чоловiка i жiнки, спостерiгається соцiально-економiчне нерiвноправ’я. Окрiм виробничої працi, що її здебiльшого виконують з фiнансових причин, i не знаходячи можливостi розкрити особистий потенцiал, жiнка навантажена обов’язками у домашньому господарствi набагато бiльше за чоловiка. Послаблюються сiмейнi стосунки, сiмейне середовище для дiтей стає менш значущим, нiж у минулому, члени сiм’ї часто, у кращому випадку, збираються разом лиш за вечерею, не завжди у повному складi. I у цi хвилини контакти членiв сiм’ї мiж собою бувають замiненi переглядом телевiзiйних програм, котрi, з одного боку, передчасно вводять дiтей у свiт дорослих та психiчно збуджують їх, а з іншого, - надто розсiюють та притуплююють їх. Авторитет батькiв, особливо батька, втрачає свою традицiйну ефективнiсть. Змiст термiну «демократизацiя сiм’ї» має як свої позитивнi сторони (наприклад, вiдволiкання вiд слiпої й некритичної слухняностi підлеглих членiв сiм’ї та можливiсть вiдкритого обмiну поглядами у родинi), так i негативнi: розпад стабiльних iдентифiкацiйних прикладiв для дiтей того вiку, коли вони ще не мають достатнього досвiду для самостiйної вiрної всебiчної оцiнки людей, подiй навколо себе. Розвиток транспорту дозволяє молодi в короткий термiн змiнювати мiсце перебування, встановлювати контакти з групами молодi, яких батьки зовсiм не знають. Батьки при цьому втрачають контроль за дiтьми, що призводить до девiантних форм поведiнки.

ПРАКТИЧНЕ ЗАСТОСУВАННЯ ПСИХОГIГIЄНИ ТА ПСИХОПРОФIЛАКТИКИ

1. Виховання дітей шкільного та дошкільного віку.

В перiод формування ядра особистостi необхiднi:

1)                 пiдтримка розумного режиму дня, харчування, зайнятостi, iгрової дiяльностi, вiдпочинку, сну i т.д.;

2)                 забезпечення адекватної психологiчної ситуацiї у родинi та дитячому педагогічному колективi, iз правильним спiввiдношенням турботи i вимогливостi. Виховання вiдбувається лiпше на власних прикладах та дiях дорослих, нiж нотацiями, заборонами i страхами, котрi формують iз дитинства негативнi захиснi психологiчнi комплекси особистостi.

Слiд не приховувати вiд дитини проблеми i конфлiкти, а конкретно, на прикладi, показати терпляче вирiшення складних проблем. Не втягувати дiтей у такi конфлiкти i ситуацiї, якi вони не в змозi оцiнити i зрозумiти. Прагнути, щоб дiти на власному досвiдi вчилися розумiти цiну речам та грошам, вести їх до самостiйностi та вiдкритостi. Не нав’язувати передчасно кон’юнктурну дiяльнiсть, до якої дитина вiдчуває вiдразу або боїться її. Це стосується, примiром, високих досягнень у спортi. Слiд виховувати у дiтей любов до фiзичної працi, що пiзнiше може стати основою для улюблених занять та «хобі», особливо у людей розумової працi.

2. Шкільна психогігієна.

До виникнення психiчних розладiв у учнiв шкiл призводять наступнi проблеми, якi потребують вiдповiдної психопрофiлактики:

а) нездатнiсть подолати навчальнi навантаження завдяки їх складностi, перевантаженню програми та iншим вимогам;

б) несправедливе, вороже ставлення педагога до вiдстаючих, до всiх учнiв чи окремих осіб, взаємна антипатiя та iн.;

в) змiна шкiльного колективу - необхідність адаптуватися до сталих вiдношень у чужому дитячому колективi i з педагогами;

 г) вiдчуження дитячим колективом з рiзних причин.

3. Сексуальне виховання і статеві стосунки.

Основою статевих стосунків є потреба у продовженнi роду (прокреацiя) та нервово-психiчнiй стимуляцiї (рекреацiя). Оптимальне задоволення статевої потреби (як i iншої потреби) супроводжується позитивним емоцiйним станом (еустресом), що укрiплює нервово-психiчне здоров’я. Перешкоди до задоволення статевої потреби або неповне її задоволення породжує негативнi емоцiї (дистрес), що призводить до виникнення нервово-психiчних та статевих порушень.

Оптимiзацiя статевих стосунків здiйснюється медичними працiвниками шляхом цiлеспрямованої санiтарної просвiти. Особливе значення має статеве виховання пiдростаючого поколiння, яке має бути спрямоване на:

1) вироблення психологiчних статевих вiдмiнностей у дошкiльному та шкiльному вiцi: належнiсть до певної статi, певної трудової та господарської спрямованостi, сiмейної орiєнтацiї i т. ін.;

2) у пiдлiтковому та юнацькому вiцi важлива правильна iнформацiя про статеве дозрiвання, змiни зовнiшнього вигляду, культуру сексуальних стосунків та iн. Важливою є своєчасна правдива iнформацiя щодо проблем, якi породжуються сексуальним життям. Слiд виховувати у юнакiв вiдповiдальнiсть стосовно дiвчат, а у дiвчат - вiдповiдальнiсть щодо самих себе, за своє здоров’я та майбутнє материнство.

4. Психогігієна сім’ї.

Важливе значення має адекватний вибiр партнера за шлюбом. Для гармонiйного сумiсного життя має велике значення схожiсть поглядiв та iнтересiв, культурного та iнтелектуального рiвня, певні комбiнацiї характеру обох. Малоприйнятною є, наприклад, темпераментна вибуховiсть з обох сторiн, тенденцiя до формування паранойяльних рис (недовiрливiсть, пiдозрiлiсть, ревнощi) у обох партнерiв, прагнення до пригнiчення iншого, особливо у комбiнацiї з емоцiйно-вольовою нестiйкiстю та впертiстю. Органiзовуючи сiмейнi стосунки, слiд пам’ятати, що кожний член сiм’ї:

1.   повинен мати свiй життєвий простiр;

2.   пам’ятати про необхiднiсть поважати iншого;

3.   впливає на оточуючих i сам пiдпадає пiд їхнїй вплив;

4.   може опинитися у центрi впливу iнших членiв сiм’ї. Доцiльно не ухилятися вiд цього впливу, а навчитися керувати ним;

5.   виконує кiлька ролей у сiм’ї (жiнка, мати, бабуся та iн.).

«Шiсть смертних гріхів» можуть звести радiсть спiльного життя нанiвець коли ви:

1.   чекаєте вiд свого партнера (жiнки чи чоловiка) забагато щастя, роблячи його вiдповiдальним за власне щастя;

2.   маєте хибнi уявлення про сексуальнiсть подружжя;

3.   заздрите успiхам партнера;

4.   несерйозно ставитесь до його турбот, проблем;

5.   забудькуватiстю та зневажливим ставленням даєте зрозумiти партнеровi: «Ти вже небагато для мене важиш»;

6.   даєте зрозумiти партнеровi : «Ти бiльше мене не приваблюєш».

 Успiшними для шлюбу є:

1.      об’єктивне, свiдоме сприйняття рис характеру один одного - як позитивних, так i небажаних;

2.      толерантнiсть до особливостей характер у партнера;

3.      взаємна повага i пiдтримка;

4.      психологiчно рацiональне вирiшення виникаючих конфлiктних ситуацiй, терплячiсть i стриманiсть;

5.      взаємодопомога у домашнiх справах, притягнення членiв родини до вирiшення питань про важливi покупки, мiсце проведення вiдпустки та iн.;

6.      терпіння та повага до iнтересiв, захоплень i знайомих один одного, котрих самi не подiляють;

7.      забезпечення здорового способу життя (без шкiдливих звичок);

8.      виховання у дiтей на власному прикладi скромностi, чесностi, працьовитостi;

9.     повага i прийняття сексуальних потреб i схильностей один одного: сексуальна дисгармонiя, що виникає протягом подружнього життя, зазвичай є наслідком непорозумiння i конфлiктiв психологiчного характеру.

5. Психогігієна праці та відпочинку.

На виробництвi слiд рацiонально органiзовувати дiловi функцiї, оптимальнi навантаження, робочий час. Важливо пiдтримувати коректну, благоприємну дiлову атмосферу, створювати позитивну емоцiйну установку до працi. Велику роль вiдiграє адекватний вибiр професiї. Розробляються конкретнi психогiгiєнiчнi заходи стосовно конкретних професiй та професiйних шкiдливостей.

 «Роботоголiзм», втома, невдоволення роботою, почуття виснаженостi часто виникають внаслiдок антипатiї до виду працi, яку людина вимушена виконувати, невизнання наслiдкiв, дезорганiзацiї трудових процесiв, конфлiктiв iз спiвробiтниками чи керiвництвом. Також робiтник виснажується завданнями, якi перевищують його можливостi.

Вiдпочинок має бути по можливостi активним, дiяльнiсть - спрямованою на розвиток особистостi, i протилежно спрямованою до тiєї, яку людина виконує на роботi. Для робiтника розумової працi - такими є фiзичнi навантаження, спорт; для людей, якi займаються фiзичною працею - пасивний вiдпочинок (фiзичний спокiй iз розслабленням м’язiв або сон). Пiсля зникнення фiзичної втоми для такої людини вiдпочинком буде дiяльнiсть, що потребує розумового навантаження: читання, радiо, телебачення, iгри, шахмати, навчання. Активний вiдпочинок не повинен бути пов’язаний iз пiдвищеним напруженням, почуттям вiдповiдальностi та турботами, як це буває, наприклад, на спортивних змаганнях. Активний вiдпочинок одного члена родини не повинен постiйно порушувати життя та зв’язки родини.

 

6. Психологія та психогігієна старості.

Збiльшення тривалостi життя останнiми десятилiттями для бiльшої частини людей похилого віку означає подовження перiоду занепаду сил, хвороб, самiтностi. Цi люди звертаються до лiкарiв, деякi у зв’язку з депресiєю, тяжким подавленим станом стають пацiєнтами психiатра. У багатьох настає загострення i гiперболiзацiя, в основному негативна, їх рис характеру. Наприклад, якщо людинi у молодому вiцi була властива говiркiсть, - вона стає надмiрно балакучою, дбайливий перетворюється на дрiб’язкового, обережний на боязкого, недовiрливий на пiдозрiлого, ощадний на скупого.

Позитивними рисами старостi є розсудливiсть i поступливiсть, якi спираються на багатий життєвий досвiд.

 Зниження рухливостi нервових процесiв породжує забруднення здатностi пристосовування до змiн. Орiєнтацiю у зовнiшньому свiтi затруднює притуплення органiв чуття: зниження слуху, зору. Порушення процесiв травлення, секрецiї, сну призводять до фiксування уваги у цих напрямках. Люди похилого вiку краще пам’ятають старi подiї, нiж запам’ятовують нове (закон Рiбо старечого згасання пам’ятi), тому у них набувають значення спогади юностi. Якщо цi перiоди були щасливими, то людина легше переносить i неприємнi ситуацiї у нинiшньому, i навпаки. Сучасне суспiльство дотримується культу молодостi та здоров’я: речi, що виготовляються, дiйснi чи уявнi цiнностi є орiєнтованими на молодь, у зв’язку з чим у людей похилого віку складається враження, що з їх iнтересами та потребами не рахуються, вони почувають себе знедоленими. Особливо важким є перiод виходу на пенсiю. Чоловiкам при цьому бiльш властиво занурюватися у депресiю. Люди, що позбавленi можливостi працювати, позбавленi ритму роботи та вiдпочинку, стають пасивними, незадоволеними, похмурими, буркотливими. Звiдси виникає заклик до активної старостi, наповненої дiяльнiстю або безпосередньою працею згiдно з фахом або улюбленою справою – «хобі».

 Вирiшуючи питання працезабезпечення людей похилого вiку, передусiм слiд враховувати специфiчнi змiни їх особистостi. Недоцiльним є залучати їх до робiт, пов’язаних iз інтенсивним фiзичним та розумовим навантаженням. Бажана легка праця iз неповним робочим днем, можливiстю промiжних перiодiв вiдпочинку.

Часто психiчно надламаними бувають жiнки, якi втратили чоловiка. Вони важче переносять самотнiсть, вiдчувають бiльшу потребу в емоцiйному контактi, бувають не здатними на самотi переключатися на будь-якi справи так, як це роблять чоловiки.

7. Психогігієна колективного життя (спілкування).

Психологiчний клiмат - це настрiй колективу, його морально-психологiчна атмосфера, основним показником якої є міжособистісні стосунки. Для здорового психологiчного клiмату характернi доброзичливе, товариське спiвробiтництво, принципова взаємна вимогливiсть один до одного. Для формування здорового психологічного клiмату важливо опанувати мистецтвом критики i самокритики. Щоб критика виконувала мобiлiзуючу дію щодо тих, кого критикують, їй має бути притаманна:

1. Позитивнiсть: важливi не тiльки змiст, а й форма побудови зауважень: спочатку вказати на негативнi моменти, а наприкiнцi бесiди вiдзначити позитивнi, оскiльки краще запам’ятовуються останнi слова; здiйснювати порiвняння не з iншими, а власне з тим, кого критикують, згадуючи при розбираннi помилок i тi моменти, коли його праця оцiнювалася позитивно; якщо критика стосується незначної помилки, бажано напочатку бесiди вiдзначити позитивнi риси опонента.

2. Перспектива: не тiльки обгрунтовано критикувати за помилки, але й пояснити хоча б у загальних рисах шлях до їх подолання.

3. Конструктивнiсть: той, хто припустився помилки, повинен зрозумiти сутнiсть та структуру помилки, усвiдомити її викорiнення i уникнення її надалi. Форма критики не повинна зачiпати гiднiсть людини, її професiйної честi, самолюбства. Критика має бути направлена на помилковi дiї, а не на людину, її особистi якостi.

 4. Неупередженiсть: ступiнь критики повинен не перевищувати вини того, кого критикують. Щоб уникнути негативної реакцiї, критикуючий має подумки, а в складних ситуацiях i з олiвцем в руках скласти план аналiзу помилки, роздiлити всi чинники, що призвели до помилки, на об’єктивнi i суб’єктивнi, що мають пряму чи опосередковану залежнiсть вiд того, кого критикують.

5. Лаконiчнiсть: людина не може довго вислуховувати зауваження; її увага вiдволiкається, вона починає думати про стороннi речi. При цьому найбiльш доцiльним є застосування дедуктивного методу умовиводiв: спочатку викласти основну думку, головний вивiд, а потiм привести докази.

6. Цiлеспрямованiсть: предметом критики мають бути головнi, а не другоряднi питання: не сперечайтеся за дрiбницi, щоб не заступити головного i не пiдiрвати вiри до себе, в свої можливостi.

7. Коректнiсть, тактовнiсть, ввiчливiсть: брутальнiсть, хамство, нетактовнiсть спричиняють не тiльки деморалiзуючу дiю на людину, знижують ефективнiть її працi, але й призводять до значних психосоматичних, психоневротичних i невiдкладних (iнфаркти, iнсульти) станiв. Грубiсть - це ознака слабкостi, невмiння переконати людину в своїй правотi силою логiки.

8. Оптимальна кiлькiсть зауважень. Безмiрно часте i тривале використання критики спричиняє байдужiсть до зауважень, приводить того, кого критикують, до думки, що це є стилем роботи критика.

 9. Гнучкiсть форми критики, яка повинна змiнюватися в залежностi вiд обставин, але мати однозначний змiст. Дотримання субординацiї, ступiнь досвiду робiтника, колегiальнiсть.

10.Своєчаснiсть: затримана критика не тiльки втрачає свою актуальнiсть, але й нерiдко розцiнюється як придирка.

11. Iндивiдуальнiсть: слiд брати до уваги iндивiдуальнi якостi особи критикованого - темперамент, стать, вiк, здоров’я, рiвень культури, квалiфiкацiю, минулi заслуги та мотиви, якi призвели до помилки.

Неадекватне сприйняття критики часто виникає необгрунтовано, як виправдання своєї поведiнки.

Основнi типовi варiанти неправильного сприйняття критики:

1. Демонстративний: характеризується бурхливими проявами, прагненням не стiльки довести справедливiсть, скiльки продемонструвати негативне ставлення до критики, звинуватити у помилковостi обраного методу оцiнки поведiнки, роботи. Контраргументи «демонструються» на пiдвищених тонах, грубо, нетактовно. Особливо це є характерним для осiб, схильних до агресивного типу поведiнки.

2. Депресивний: критика сприймається як засiб, що застосований для дискредитацiї, приниження, причiпок. Властивi низька самооцiнка, невпевненiсть у власних можливостях, постiйне хвилювання, надмiрна вразливiсть, знижений фон настрою, сензитивнiсть. Депресивна реакцiя створює пiдгрунтя для психосоматичних розладiв. Її витоки нерiдко знаходяться у дитячому i пiдлiтковому вiцi у разi сiмейного виховання з надмiрною опiкою, або коли дитина стає об’єктом муштри iз вимаганнями педантичного виконання своїх обов’язкiв, слухняностi.

3. Конформiстський: тенденцiя змiнювати свою поведінку вiдповiдно до тверджень оточуючих. Будь-яка критика - вiрна чи невiрна - отримує позитивну оцiнку, що може доходити до догодження. Властивими є вiдсутнiсть самостiйностi при ухваленнi рiшень, прагнення сховатися за колективною думкою, уникнути вiдповiдальностi. В окремих ситуацiях поява конформiзму може оцiнюватися позитивно, примiром, позитивна реакцiя медсестри на необґрунтовані звинувачення тяжкохворих з несприятливим прогнозом або психічно хворої людини.

4). Iндиферентний: байдужа пасивнiсть («в одне вухо влiтає в інше - вилiтає»). Грунтується на неправильному уявленнi про критику - що критикують, начебто, для формального порядку, i критика не допомагає, а шкодить. Але iндиферентне сприйняття критики може у деяких випадках носити позитивний характер, якщо, наприклад, осудження та докори, навiть необгрунтованi, виходять вiд тяжкохворої людини. Лiкар чи медсестра, керуючись логiкою, мають сформулювати для себе вiрну установку: «Так, хворий неправий, вчинив менi несправедливе зауваження, але його можна зрозумiти, тому що вiн змучений хворобою. Я не маю права сперечатися з ним, хворобливо реагувати на його зауваження...».

Оптимальний варiант реагування на критику у загальних рисах описаний у широко вiдомiй пам’ятцi: «Не згоден - заперечуй, заперечуєш - пропонуй, пропонуєш – здiйснюй».

8. Психогігієна конфлікту.

Конфлiкт - це суперечливий, протиборствуючий стан, який супроводжується негативними емоцiями внаслiдок зiткнення протилежно направлених позицiй, iнтересiв, цiлей, поглядiв, думок. Об’єктом конфлiкту може бути все, що створює умови для конфлiктної ситуацiї. Конфлiкти бувають мiжгруповi, мiжособовi та внутрiшнi (наприклад, невротичнi). Багатьом складним ситуацiям можна запобiгти, якщо володiти правилами попередження конфлiкту i дотримуватися їх. Правильна поведiнка у конфлiктнiй ситуацiї є могутнiм чинником профiлактики неврозiв та iнших психiчних розладiв.

Деякi рекомендацiї конфлiктологiї (вчення про конфлiкти) щодо правил розв’язання конфлiкту:

1) не реагувати на конфлiкт, який щойно виник, зачекати деякий час. Оцiнка конфлiкту як можливої несправедливостi збуджує людину, робить її агресивною, заважає реально оцiнити ситуацiю та прийняти оптимальне для себе рiшення. Негайна реакцiя за силою може перевищити подразник, що спричинив її, i тим самим ще бiльш поглибити конфлiкт;

2) намагатися поставити себе на мiсце кривдника i знайти для нього виправдання; побачити у ньому конкретну особистiсть зi своїми образами, проблемами, захисними пiдсвiдомими механiзмами;

3) поступитися у конфлiктi - ознака не слабкостi, а сили. Нападник є слабшим вже тим, що спричинив конфлiкт. Якщо ви при цьому понесли збитки, намагайтеся вiдшкодувати їх у майбутньому, коли ви спокiйно розберетеся в ситуацiї. Якщо конфлiкт не вирiшився або вирiшився не на вашу користь i залишив по собi вiдчуття збитку, слiд розрядити цi негативнi емоцiї. Для цього також iснує цiлий ряд засобiв:

а) iнтенсивна фiзична дiяльнiсть або заняття спортом;

б) багаторазовий переказ психотравмуючої ситуацiї своїм друзям, знайомим, пiсля чого вона поступово почне здаватися менш значною;

в) переключення на якусь складну iнтелектуальну задачу, бажано суб’єктивно приємну, і т. ін.

9. Психогігієна побуту: переборювання шкiдливих звичок.

Вживання психотоксичних речовин (алкоголю та нiкотину ), рiзних фармакологiчних препаратiв, що мають седативну i психостимулюючу дiю, i до яких можливе розвинення звикання, позначають термiнами «залежна поведінка», «залежнiсть від вживання алкоголю та психоактивних препаратiв», та iн.

Усвiдомивши шкідливість палiння i твердо вирiвшивши назавжди позбавитися шкiдливої звички, вольова людина здiйснює це рішення вiдразу i безповоротно. Людям з недостатньо сильною волею допомагають методи поступового позбавлення звички палiння: двосходинкова система А.С. Романова, засоби фiзiотерапiї, народної медицини та iн.

Психологiчним чинником пиятцтва є прагнення людини за допомогою алкоголю компенсувати тi чи iншi недолiки свого характеру, врiвноважити реальнi труднощi психологiчної адаптацiї до конкретної життєвої ситуацiї. У психогiгiєнiчнiй, психопрофiлактичнiй та психотерапевтичнiй антиалкогольнiй роботi вирiшуються наступнi завдання: 1) виявлення серед населення, особливо молодi, осiб, залежних вiд алкоголю; 2) широка антиалкогольна пропаганда; 3) психогiгiєнiчнi заходи. Сюди включають лекцiї та бесiди серед населення, заборону реклами алкогольно-тютюнових виробiв, створення антиалкогольного та антитютюнового культу (здорового способу життя), психотерапевтична робота з корекцiї поведiнки осiб iз «характерами алкоголіків» (рацiональна психотерапiя, аутогенне тренування, емоцiйно-стресова психотерапiя, участь у роботi груп взаємодопомоги типу «анонiмних алкоголіків») тощо. З початку 80-х рокiв застосовують метод емоцiйно-стресової психогiгiєни, що є залученням людей до життя у оздоровчому «сп’янiннi внутрішніми прагненнями» внаслiдок творчого спiлкування з природою, лiтературою, мистецтвом, наукою, завдяки творчому пошуковi у повсякденнiй працi, колекцiонуванні, мандрам, виготовленню творiв мистецтва. У людини, яка знайшла за допомогою творчих занять свою духовну iндивiдуальнiсть, своє мiсце серед людей, захоплена новими способами життя, що вiдкрилися, змiнюється свiтосприйняття. Така людина не потребує алкогольного збудника.

Щоб позбавитися вiд потягу до алкоголю, рекомендують (В.Е. Рожнов):

1. Не несiть тягар хвороби у собi - неодмiнно звернiться до лiкаря у своїй полiклiнiцi, до районного, обласного центру.

2. Спробуйте вирватися iз «п’яної» компанiї - хибне розумiння почуття товариства з друзями по пиятицi психологiчно прив’язує вас до алкоголю.

3. Шукайте пiдтримку у спiлкуваннi з iншими людьми, що також прагнуть позбавитися шкiдливої звички.

4. Спробуйте знайти форму прояву своєї особистостi у якомусь рiзновидi активної, творчої працi. Якщо теперiшня справа вам не подобається, спробуйте знайти iншу, бiльш бажану. Пам’ятайте: лише робота, яка дає вiдчуття необхiдностi, може витiснити з вашої психiки потяг до алкоголю.

5. Обмiркуйте систему органiзацiї вашого дозвiлля. Чим ви цiкавились у дитинствi? Що вам подобається зараз? Весь ваш час, особливо напочатку лiкування, має бути заповненим активною дiяльнiстю, спiлкуванням у сiм’ї, фiзкультурою.

6. Щоб полегшити собi усi цi дiї, погляньте на себе «поглядом прокурора», а на оточуючих – «поглядом захисника»: спробуйте у першу чергу в усiх своїх невдачах звинувачувати себе, а не iнших. I тодi ви станете на шлях одужання.

 Психогiгiєнiчнi заходи з профiлактики алкоголiзму мають поєднуватися iз засобами загального змiцнення органiзма - рацiональним харчуванням, загартовуванням, фiзкультурою.

Робота з попередження наркоманiй i токсикоманiй має своїми складниками моральне, психологiчне та правове виховання молодi, створення оптимальних умов для проведення її дозвiлля, своєчасне виявлення серед населення, особливо молодi, осiб, що мають потяг до наркотикiв, виховнi та психогiгiєнiчнi заходи (аналогiчнi до антиалкогольних) у групi пiдвищеного ризику, лiквiдацiю нелегальних джерел придбання наркотикiв (знищення посiвiв культур, що мiстять токсичнi речовини), лiкування хворих на наркоманiю та токсикоманiю, i т.iн. Вiтчизняним законодавством передбачена карна вiдповiдальнiсть за виготовлення, зберiгання (навiть без наступного розповсюдження i вживання) i розповсюдження наркотикiв. Хворий на наркоманiю, що самостiйно звернувся за допомогою, має моральну перевагу перед особами, якi не бажають лiкуватися, i до яких застосовують примусове лiкування в умовах iзоляцiї вiд суспiльства.

МЕТОДИ I ОРГАНIЗАЦIЯ ПСИХОГIГIЄНИ ТА ПСИХОПРОФIЛАКТИКИ

 Впровадження принципiв психогiгiєни i психопрофiлактики є справою не тiльки медичних працiвникiв. На це мають бути спрямовані зусилля усього суспiльства, усiх його складових частин та органiзацiй. На засадах психогiгiєни повиннi грунтуватися програми органiзацiї працi, навчання та виховання.

Медичнi працiвники органiзовують читання лекцiй, проведення спiвбесiд, виступи у пресi, на радiо, телебаченнi iз пропагандою здорового способу життя. Подiбнi виступи можуть бути організовані для однорiдних груп населення (юристiв, педагогiв, батькiв, дітей шкiльного вiку, молодят, робiтникiв пiдприємств). Останнiм часом органiзовуються консультацiї психогiгiєнiчного та психопрофiлактичного напрямку, центри здоров’я, телефони довiри, кризовi служби та iншi форми психопрофiлактики.

 

 

 

ЗАНЯТТЯ № 17

 

ПИТАННЯ ПСИХОТЕРАПIЇ. ПОКАЗАННЯ ДО ЗАСТОСУВАННЯ

 

ТРИВАЛIСТЬ ЗАНЯТТЯ: 2 академiчнi години.

НАВЧАЛЬНА МЕТА: ознайомити студентiв з основами психотерапiї, методами, основними сучасними напрямами, показаннями i протипоказаннями до її застосування при рiзних захворюваннях.

МIСЦЕ ПРОВЕДЕННЯ ЗАНЯТТЯ: учбова кiмната, стацiонар психiатричного вiддiлення, гiпнотарiй.

ОБЛАДНАННЯ ЗАНЯТТЯ: тематичнi хворi, вiдеозапис i аудiокасети iз записом аутогенного тренування, сугестивних текстiв.

 

Психотерапія (вiд грецьк. - душа + лiкування) - планомiрне застосування психiчного впливу (передусiм - за допомогою слова) для лiкування хворого.

Психотерапiю пiдроздiляють на загальну i спецiальну.

Загальна психотерапiя - це комплекс заходiв психiчного впливу на хворого, спрямованих на пiдвищення його сил у боротьбi з хворобою, i створення охоронно-вiдновлювального режиму, що виключає наступну психiчну травматизацiю i ятрогенiю. При цьому психотерапiя є допомiжним засобом, що створює загальний фон, на якому здiйснюються iншi види лiкування (медикаментозне, хiрургiчне, фiзiотерапевтичне тощо).

Загальна психотерапiя тiсно пов’язана з медичною деонтологiєю, складаючи з нею єдину систему поведiнки медперсоналу. Якщо мед. деонтологiя орiєнтує лiкаря на те, що вiн повинен i чого не повинен робити, то психотерапiя озброює його методами, за допомогою яких вiн зможе цього досягти. Психотерапiя включає i вплив словом, i емоцiйно-психологiчний клiмат, який оточує хворого. У широкому розумiннi психотерапiя дає змогу створити у хворого позитивнi життєвi установки, створити навколо нього сприятливi умови, органiзувати режим. Психотерапiя мiстить елементи психопрофiлактики i психогiгiєни.

 Основними методиками спецiальної психотерапiї є рацiональна, сугестивна психотерапiя, самонавiювання, аутогенне тренування, наркопсихотерапiя та iн. Розробка ефективних методик i прийомiв спецiальної психотерапiї i їх теоретичне обгрунтування складають предмет наукової психотерапiї.

Сугестивна психотерапія. Сугестiя (навiювання) найбiльш повно проявляєтся у гiпнотичному станi, тому сама методика навiювання нерiдко називається гiпносугестивною. Однак це невiрно, оскiльки навiювання у станi неспання - одна з самостiйних методик психотерапiї. В.М.Бехтєрєв зробив великий внесок у теорiю i практику навіювання, зокрема запропонував методику вiдволiкаючого навiювання вiд хворобливих переживань. Його учень Б.Н.Сiнанi розробив систему мотивованих навiювань, якi грунтуються на довiрi i позитивному емоцiйному ставленнi хворого до лiкаря. Для перевiрки i підсилення навiюваностi у станi неспання, i особливо у гiпнозi, запропонований фракцiйний метод, який полягає у почергових короткочасних зануреннях хворого у гiпнотичний стан i пробудженнях, щоб підсилити у наступних станах вiдчуття, які сформованi навiюваннями. До методик сугестивної психотерапii вiдносяться також гiпноз-вiдпочинок за Платоновим i подовжена гiпнотерапiя за Рожновим: хворий занурюється у гiпнотичний стан у першому випадку на багато годин, у другому - на 1,5-2 години. Цi методики використовують як для проведення лiкувального навiювання, так i з метою охоронно-вiдновлювальної терапiї.

Раціональна психотерапія (П.Дюбуа). Це вiльна вiд сугестивних i емоцiйних компонентiв система суто логiчного впливу на психiку хворого, мета якої - розвiяти помилковi уявлення щодо характеру i важкостi його стану. Рацiональна психотерапiя мiстить методики, якi враховують характер хворобливого стану людини, особливостi особистостi, її спосiб життя. У будь-якiй психотерапевтичнiй методицi присутнiй певний елемент рацiональностi. Провiдними є пояснення i докази, створення разом з хворим необхiдних саме йому життєвих установок. Таким чином, рацiональна психотерапiя - це поєднання логiчних переконань iз лiкувальним перевихованням.

Суттєвим є емоцiйний, часом емоцiйно-стресовий вплив лiкаря. Мова лiкаря, протягом здiйснюванного сеансу, має бути вільною вiд доктринної сухостi, менторського тону i сентиментальностi. Лiкувальне переконання слiд будувати вiд сеансу до сеансу на внутрiшнiй логiцi. Слова i фрази - мiсткі за змiстом, вражаючі, повиннi зацiкавити i переконати хворого у тому, що лiкар має рацiю. Тiльки дотримуючись усього перерахованого, можна викликати у хворого таку критичну оцiнку його хворобливих, у т.ч. фобiчних думок, яка дасть можливiсть досягти лiкувального ефекту.

Аутогенне тренування (скор.- АТ) за Шультцем побудоване на спостереженнях за хворими, якi перебувають у гiпнотичному станi, а також їх самозвiтах про пережитi при цьому вiдчуття. При цьому значно послаблений тонус як поперечно-смугастої, так i гладкої мускулатури, що визначає можливiсть впливу на соматичну сферу.

АТ - це спецiальна психотерапевтична система релаксацiї, яка враховує одночасно фiзiологiчний стан хворого i симптоми хвороби. Задiюється вегетативна система органiзму (змiнюються температура тiла, потовидiлення, ритм скорочення серцевого м’яза та iн.). Пiд час сеансу АТ, незалежно вiд його методики, хворий вiдчуває тепло i тяжкiсть у руках i ногах, приємну прохолоду в ділянці чола, тепло в епiгастральнiй ділянці. Деякi дослiдники розглядають АТ як один iз варiантiв самогiпнозу, схиляючись у наближеннi феноменiв, що виникають при АТ до зосередження думки i самозанурення у свiт власних вiдчуттiв, що властиво iндiйськiй йозi. Шультц пiдкреслював спорiдненiсть своєї методики з йогою.

Методика АТ Шультца вимагає певної витримки i багато часу для вивчення i засвоєння вправ, що звужує її лiкувальне використання ефект. Iснує декiлька модифiкацiй i варiантiв, у яких переслiдується мета об’єднати i спростити вправи, а також адаптувати їх до особливостей хворобливих станiв.

За кордоном дуже поширенi модифiкацiї АТ (методики Луте, Клайнзорге, Клумбiс та iн.). Оригiнальнi варiанти АТ запропонували вiтчизнянi психотерапевти А.С. Ромен, П.С. Бiляєв, М.С. Лебединський, Т.Я. Бортник, С.С. Лiбiх, О.М. Свядощ та iн. Особливий варiант АТ пiд назвою «психотонiчне тренування» (А.М. Шогам i К.I. Мировський). Рекомендований особам, що страждають на гiпотонiю, оскiльки їм протипоказана традицiйна релаксацiя.

О.В. Алексєєву належить психопрофiлактичний варiант АТ - психом’язове тренування, яке запроваджується, наприклад, у спортi.

Слiд відзначити транквiлiзуючий вплив АТ на емоцiйну сферу. Однак не повинно бути пасивно-байдужого заспокоєння, сонливого стану; обов’язково потрiбно культивувати насичену позитивними емоцiями вiру у свої сили, а також у лiкувальнi можливостi методики.

Групова і колективна психотерапія являється самостiйною методикою. Вона грунтується, з одного боку, на тому, що в групi у хворих підвищується навiюванiсть i виникають особливi умови мiжперсонального спiлкування; з iншого боку - групова i колективна психотерапiя дає змогу вiдкрити новi можливостi для iндивiдуальних психотерапевтичних методик. Лiкар, який керує сеансами колективної психотерапiї, будує свою роботу з групою хворих (так зв. терапевтичним середовищем або терапевтичною спiлкою) таким чином, щоб досягти максимального лiкувального впливу хворих один на одного i колективу в цiлому на кожного окремого хворого. Це так званий принцип iнтеракцiї або групова психотерапiя по Кратохвiлу.

Зарубiжнi дослiдники використовують лише поняття «групова психотерапія». Теоретичною основою бiльшостi розроблених ними методик, наприклад, дидактичної групової психотерапiї, надихаючої психотерапiї, групового аналiзу, сiмейної психотерапiї, психодрами, служить психоаналiз i його модифiкацiї. Вiтчизнянi дослідники таку форму психотерапiї, при якiй головний лiкувальний ефект залежить вiд впливу хворих один на одного називають колективною, а таку психотерапiю, при якiй переважає лiкувальний вплив лiкаря на групу хворих, груповою. Вiтчизнянi психотерапевти для корекцiї невротичних станiв i для пiдвищення творчої активностi особистостi широко застосовують рiзнi варiанти колективної i групової психотерапiї. В колективнiй психотерапiї групова методика використовується для лiкувального перевиховання, для лiкувального тренування, реабiлiтацiї, для вивчення психогенезу (за допомогою методiв «психотерапевтичного дзеркала» за Лiбiхом, «бiблiотерапiї» за Кутанiним та iн.), для проведення мотивованих навiювань (у формi сугестiї або рацiональної психотерапевтичної бесiди iз хворими, що перебувають у станi неспання). Серед більш вузькоспрямованих варiантiв колективної психотерапiї видiляють активуючу, вiдволiкаючу, пояснюючу i седативну.

Сімейна психотерапія - особливий варiант колективної психотерапiї, яка спрямована на корекцiю мiжособистiсних стосунків для усунення емоцiйних розладiв у сiм’ї. Показанням для її застосування є усi види порушень поведiнки, що пов’язанi з емоцiйними факторами, аномалiї характеру та iншi нервово-психiчнi розлади, якi викликанi рiзноманiтними формами сiмейної дезорганiзацiї i неправильним вихованням. Мета сiмейної психотерапiї досягається перебудовою характеру взаємостосунків у сiм’ї хворого. Сiмейна психотерапiя передбачає перебудову порушених сiмейних стосунків стадiйно. У першiй стадiї (дiагностичнiй) вiдбувається постановка так званого сiмейного дiагнозу, у другiй - лiквiдацiя сiмейного конфлiкту. Третя стадiя є реконструктивною, а четверта - пiдтримуючою. Iснують модифiкацiї стадiй.

До рiзновиду колективної психотерапiї вiдносяться рiзнi лiкувальнi клуби, якi переслiдують корекцiйно-реабiлiтацiйну мету. Керiвники цих клубiв за допомогою прямих i другорядних сугестивних, рацiональних та iнших прийомiв (наприклад, бiблiотерапiя, музикотерапiя) досягають позитивного ефекту у роботi з хворими на неврози i алкоголiзм. До групової психотерапiї вiдноситься методика психопрофiлактичного знеболювання пологiв (К.I. Платонов i I.З. Вельвовський).

Групова i колектива психотерапiя особливо ефективна за максимального (виразно експресивного) емоцiйного впливу на хворих. На цьому принципi грунтується методика колективної емоцiйно-стресової гiпнотерапiї, яка застосовується при комлексному лiкуваннi хворих на алкоголiзм i неврози, у першу чергу для усунення iстеро-невротичних реакцiй i iстеричних моносимптомiв.

Наркопсихотерапія, або наркогiпноз, - спецiальна методика психотерапiї, за якою разом iз звичайним мовним i психоемоцiйним впливом, для пiдвищення навiюваностi застосовують iнгаляцiї закису азоту або внутрiшньовенне введення барбамiлу (амiтал-натрію), гексеналу, пентоталу та iнших препаратiв барбiтурової кислоти. Частковий наркоз зумовлює бiльшу ефективність психотерапiї, зокрема, у такому станi хворi бiльш повно вiдтворюють амнезованi факти. Бажано поєднувати сеанси наркопсихотерапiї з продовженими сеансами гiпнотерапiї. Протипоказаннями до наркопсихотерапiї є гепатит, цироз печiнки, серцево-судиннi порушення.

МОДИФIКАЦIЇ ОСНОВНИХ МЕТОДИК ПСИХОТЕРАПIЇ

Методика збуджуючих спогадів за Мором: лiкар акцентує увагу на моментах, пов’язаних з хвилюючими уявленнями у хворого, i цим досягає пiдвищеного емоцiйного стану, внаслiдок чого змiнюється ставлення до того, що вiдбувається пiд час психотерапевтичного сеансу, i до особистостi самого лiкаря, що сприяє терапевтичному ефекту.

Методика сократичного діалогу за Кречмером: це результативність у роботi з ерудованими високоiнтелектуальними хворими, для яких має значення добре органiзована дискусiя у формi аргументованої спiвбесiди.

Методика терапії ігноруванням (спростуванням): орієнтована на витiснення і спростування хворобливих i хвилюючих переживань. Здебiльшого лiкувальний вплив здiйснюється у категоричнiй, iмперативнiй формi.

Iснує ряд ефективних методик для хворих з iнфантильно-iстеричним складом особистостi. Методика імаготерапії (I.С. Вольперг, 1972) є рiзновидом iгрової психотерапiї. Хворий, бере участь у iмпровiзованих iнсценуваннях, де вiдтворює уявнiй образ, який справляє на нього позитивний лiкувальний вплив. Iмаготерапiя успiшно застосовується у дитячiй i пiдлiтковiй психотерапiї.

Патогенетична психотерапія (система психогенетичного аналiзу В.Н. Мясищева iз спiвавт.). Хворий пiд керiвництвом лiкаря детально аналiзує своє життя, виявляє моменти бiографiї, спроможнi викликати патологiчну симптоматику i, виходячи з отриманих знань, прагне виробити у себе такi риси особистостi i форми поведiнки, що допомогли б йому здолати невротичну чи iншу симптоматику.

Лiкувальна тактика вiтчизняної психотерапiї грунтується на поєднаннi її з фармакотерапiєю, гормонотерапiєю, фiзiотерапiєю, трудотерапiєю, курортними факторами та iншими медичними заходами з метою взаємного потенцiювання методiв.

Медикаментозний ефект в значній мiрі залежить вiд вториннго психотерапевтичного сугестуючого впливу лiкаря, що призначає лiки. Б.Є. Вотчал вважав, що на 60% ефективніше лiкування пов’язане з психотерапевтичним ефектом, що створюється за механiзмами гетеро- i аутосугестiї. Психофармакологiчнi засоби - нейролептики i антидепресанти ефективнi у комплексi з методиками як iндивiдуальної, так i колективної психотерапiї. Взаємопоглиблююча дiя психофармакологiчних засобiв i емоцiйного впливу, як i додаткова рефлексотерапiя, фiзiотерапiя, трудотерапiя, лiкувальна гiмнастика, пiдвищують загальний ефект психотерапiї.

В сучасній психотерапiї застосовуються рiзнi концепцiї, теорiї i напрями рiзних пiдходiв, прийомiв i методiв. Кожен з пiдходiв має власне уявлення про особливостi психiчного свiту i провiднi механiзми розвитку межових нервовопсихiчних розладiв. Нижче наведено кiлька окремих психологiчних шкiл та притаманних їм психотерапевтичних прийомiв.

Класичний психоаналіз (З.Фрейд i послiдовники австрiйскої школи). Психоаналiтична психотерапiя має на метi усвiдомлення пiдсвiдомих хворобливих переживань. Головнi методи: вiльнi асоцiацiї та тлумачення сновидiнь.

Психосинтез (Р.Ассаджiолi та iн.). Практика ґрунтується на iдеї iнтеграцiї цiлiсної особистостi iз її складових частин - субособистостей. Головний метод: заглиблення в особливий (напiвгiпнотичний) стан свiдомостi, а також медитації. Медитацiя - це метод саморегулювання через керування увагою та концентрацiя її на якомусь одному об’єктi чи процесi.

Позитивна психотерапія (Н. Пезешкiан). Головна мета - мобiлiзувати наявнi у пацiєнта здiбностi i потенцiал самодопомоги, превентивнi виховнi заходи. Основнi методи: пацiєнт у ролi психотерапевта i терапiя соцiального оточення.

Нейро-лінгвістичне програмування: НЛП (Р. Бендлєр, В. Грiндер). Теорiя грунтується на тому, що людина отримує iнформацiю через п’ять органiв сприйняття (модальностей): вiзуальну, аудiальну, кiнестетичну, нюхову i смакову. Послiдовнiсть використання модальностi людиною для переробки iнформацiї - це є стратегiя особистостi в її життєвих вчинках. Людський суб’єктивний досвiд залежить вiд iндивiдуальних особливостей стратегiй, що застосовуються, i вiд ступеня розвинутостi кожної модальностi. Мета НЛП: навчання умiнню видiляти стратегiї i модальностi своїх партнерiв по спiлкуванню i застосовувати їх у оптимальному для себе спiввiдношеннi. Головний метод: робота з модальностями.

Логотерапія (В.Франкл). Це спрямування даної теорiї на отримання сенсу життя. Вiдсутнiсть змiсту життя пов’язується iз «екзiстенцiальною фрустрацією». Головною терапевтичною технiкою є парадоксальна iнтенцiя (бажати собi дечого замiсть того, щоб боятися цього, наприклад: «я бажаю собi тривоги»). Логотерапевтичний пiдхiд грунтується на концепцiї i контрконцепцiї: пацiєнт за допомогою альтернативної концепцiї здатний побачити ситуацiю по-iншому, i при цьому вона набуває для нього нового значення.

Недирективна (клієнтцентрована) психотерапія (К.Роджерс). Головний акцент - прийняття пацiєнта як особистостi незалежно вiд його поведiнки на даний момент. Головний терапевтичний метод - справжнє (конгруентне) вiдношення i поведiнка терапевта.

 Гештальттерапія (Ф.Перлз). Головне завдання - звiльнити людину вiд невротизуючих емоцiонально невiдреагованих, поведiнково незавершених ситуацiй. Основний лiкувальний принцип – «тут i зараз»: навчання пацiєнта жити у нинiшньому, бачити i вiдчувати, що реально вiдбувається довкола.

Трансактний аналіз (Е. Берн). «Трансакцiя» у специфiчно психоаналітичному значеннi означає - скласти психологiчну угоду мiж двома особами, а в широкому розумiннi - як будь-який момент взаємовiдносин. Робота проводиться з трьома основними станами («ролями») «Я»: «Батько», «Дорослий» i «Дитина». Провiдна лiкувальна технiка - навчити розрiзняти цi стани свого «Я».

ПОКАЗАННЯ ДО ПСИХОТЕРАПIЇ

Основнi методики використовуються у першу чергу при неврастенії розом iз загальнозмiцнюючим лiкуванням. При властивих неврастенiї головних болях i безсоннi показана гiпнотерапiя, при психогеннiй iмпотенцiї i фригiдностi - роз’яснювальнi бесiди, самонавiювання з АТ i сеанси гiпносугестiї, при iпохондричному синдромі - рацiональна психотерапiя, АТ i продовжений гiпноз.

При неврозi нав’язливих станiв показана рацiональна психотерапiя, мета якої - запевнити хворого у необгрунтованостi його страху i навчити системи самонавiювання за однiєю з релаксацiйних методик АТ. Симптоми «розумової жуйки», агорафобiї i клаустрофобiї, кардiофобiї, канцерофобiї, так як i багато iнших нав’язливих розладiв, краще за все пiддаються аутогенному лiкувальному впливовi. Також, всупереч категоричним запереченням психоаналiтикiв, ефективна i сугестiя.

При iстерiї необхiдна особливо продумана система впливу. У той час як iстеричнi соматовегетативнi моносимптоми (астазiя-абазiя, розлади органiв вiдчуття, контрактури, амавроз i сурдомутизм) можуть бути усуненi за один чи кiлька сеансiв гiпнозу, то змiна iстеричних форм реагування i поведiнки потребує багатогранної i клопіткої працi. Потрiбна перебудова установок i поглядiв хворого на життя, своє ставлення до нього. Необхiдний комплекс психотерапевтичних впливiв iз обов’язковим залученням сiмейної психотерапiї, з метою виробити здоровi життєвi позицiї, що сприяють переробцi егоїстичного стереотипу зокрема у психопатичних осiб iстеричного типу зi схильнiстю до асоцiальної поведiнки. Слiд враховувати патоморфоз iстерiї внаслідок соцiальних чинникiв (переважають легкi iстеричнi реакцiї, та середньої важкостi).

При iстеричних реакцiях i реактивних станах, викликаних конфлiктними ситуацiями i важкими переживаннями внаслiдок втрати близьких або їх хвороби, показанi також прийоми вiдволiкаючої i охоронної психотерапiї (гiпноз-вiдпочинок i продовжений гiпноз). Iстеричнi i нав’язливi стани можуть комбiнуватися з iншими невротичними розладами, тому лiкарю частiше доводиться лiкувати хворих зi змiшаною симптоматикою, завдяки чому слiд комбiнувати i лiкувальнi прийоми.

При психопатiях психотерапiя вирiшує корекцiйно-виховнi завдання за допомогою трудової терапiї i середовищного впливу, а також за допомогою здорових соцiальних установок. Використовуються гетерогенна i аутогенна психотерапiя, причому переважне значення має гiпноз. При вираженiй психопатії психотерапевтичний вплив поєднують iз психофармакологiчним лiкуванням (седуксен, еленiум, френолон).

Психотерапiя алкоголізму i наркоманiї є тим обов’язковим пiдгрунтям, без якого не слiд сподiватися на успiх будь-якої iншої терапiї. Починаючи з профiлактичних антиалкогольних спiвбесiд i закiнчуючи лiкуванням важких форм алкоголізму i наркоманiї, психотерапiя має бути самостiйним терапевтичним чинником i засобом потенцiювання лiкарської, умовнорефлекторної, сенсибiлiзуючої, трудової терапiї та iнших видiв лiкування. Велике значення мають пояснювальний лiкарський вплив, сеанси навiювання у станi неспання i гiпнозу (методика колективної i емоцiонально-стресової гiпнотерапiї алкоголiзму), самонавiювання i аутогенне тренування. Система перевиховання працею набуває реабiлiтацiйного значення для особистостi таких хворих. Має ефект система психотерапевтичних профiлакторiїв для лiкування хворих на алкоголiзм, де застосована творча праця i матерiальна зацiкавленiсть при одночасному використаннi колективної рацiональної i гiпносугестивної психотерапiї, а також позитивного впливу здорового оточення.

Психотерапiя пiдвищує лiкувальнi можливостi при ендогенних i органiчних психiчних захворюваннях як засiб, що допомогає проведенню iнших лiкувальних заходiв i потенцiює їх дiю.

При шизофренiї на певних етапах захворювання за малопрогредiєнтного перебiгу без психозу психотерапiя набуває основного лiкувального значення, стає опорою, що допомагає хворим зберiгати працездатнiсть, адаптуватися у навколишньому середовищi i не звертатися за стацiонарною допомогою. При шизофренiї з маренням гiпнотичного i фiзичного впливу протипоказане застосування гiпнотерапiї.

При лiкуваннi епiлепсiї психотерапiя допомагає дотримуватися режиму. Психотерапiя - невiд’ємна ланка у системi лiкувальних заходiв при багатьох психiчних хворобах пiзнього вiку.

Відкриті широкi можливостi для застосування психотерапiї при соматичних хворобах. При серцево-судиннiй патологiї психотерапiя допомагає у профiлактицi стенокардiї, гiпертензiї, а також лiкування усіх стадій iнфаркту мiокарда. Загальновизнаною є роль психотерапiї у комплексi лiкувальних заходiв при бронхiальнiй астмi. Багатограннi можливостi психотерапiї в гастроентерологiї, наприклад, при виразковiй хворобi шлунка i дванадцатипалої кишки, гастритах, колiтах.

В хiрургiї психотерапiю впроваджували С.I. Спасокукоцький, С.С. Юдiн, Н.Н. Петров, А.В. Гуляєв, С.Л. Долецький, Л.А. Дурнов та iн. Психотерапiя показана як у передоперацiйному, так i в пiсляоперацiйному перiодах. Дуже важлива її роль у дитячiй хiрургiї. Для знеболювання пiд час операцiї розробленi рiзнi види наркогiпнозу, наприклад, поєднання анестезуючих засобiв iз гiпносугестивним впливом, що дає змогу отримувати анальгезуючий ефект при значному зменшеннi наркозного засобу. При стоматологiчних втручаннях для тамування болю успiшно використовують гiпносугестивний вплив. Досить результативне лiкування фантомного болю.

Психотерапiю акушери-гiнекологи можуть використовувати при порушеннях лактацiї, дисменореї, аменореї, меноррагiї, вагiнiзмi. Особливо ефективний гiпносугестивний вплив при невпиннiй блювотi вагiтних i при усуненнi пологових болей.

Дерматологи застосовують психотерапiю при лiкуваннi нейродермiту, псорiазу, червоного плоского лишаю, вузлуватої еритеми, бородавок та iн.

 В педiатрiї психотерапiю використовують у системi загально-корекцiйного впливу, а також для лiкування нiчного нетримання сечi, заїкання, патологiчних звичок (смоктання пальцiв, кусання нiгтiв, трихотiломанiя та iн.) Усi форми патологiї, за яких показаний психотерапевтичний вплив у клініці для доролих, показаний i для дiтей і пiдлiтків.

Особливе мiсце належить психотерапiї у системi лiкувальних заходiв, здiйснюваних у санаторно-курортних установах. Поєднання гелiотерапiї, бальнеотерапiї i таласотерапiї iз іншими методами фiзiотерапiї i механотерапiї, лiкувальної гiмнастики, лiкуванням мiнеральними водами створює умови для ефективного застосування психотерапiї, яка у свою чергу пiдвищує дiю перерахованих методiв. Необхiдно поєднувати психотерапiю iз психогiгiєною i психопрофiлактикою. При цьому особливого значення набувають профiлактичнi заходи, мета яких не допустити переростання субклiнiчних нервово-психiчних порушень у клiнiчно виражену патологiю.

 

 

 

ЗАНЯТТЯ №18

 

ХАРАКТЕРИСТИКА МАЛИХ ТА ВЕЛИКИХ ПСИХОЛОГIЧНИХ ГРУП В АСПЕКТI МЕДИЧНОЇ ДЕОНТОЛОГIЇ

 

ТРИВАЛIСТЬ ЗАНЯТТЯ: 2 академiчнi години.

МЕТА ЗАНЯТТЯ: ознайомити студентiв з психологiчними особливостями груп в медицинi, принципами лiкувального впливу групи на особистiсть. Ознайомити студентiв iз основними закономiрностями психологiї спiлкування. Сформувати розумiння науково обгрунтованої органiзацiї терапевтичного середовища в колективах лiкувальних закладiв.

МIСЦЕ ПРОВЕДЕННЯ ЗАНЯТТЯ: учбова кiмната, стацiонар психiатричного вiддiлення, кабiнет групової психотерапiї.

ОБЛАДНАННЯ ЗАНЯТТЯ: атлас експериментально-психологiчних дослiджень, соцiально-психологiчнi анкети, комп’ютернi соцiометричнi тести.

 

Особистiсть формується, розвивається i пiзнає себе тiльки через її стосунки iз суспiльством, включаючись в дiяльнiсть рiзноманiтних соцiальних груп.

Група - це обмежена сукупнiсть людей, якi пов’язанi мiж собою за певними ознаками: соцiальною i класовою належнiстю чи характером спiльної дiяльностi, структурою, рiвнем розвитку i т.д.

Визначальними характеристиками групи є :

1)            безпосередня мiжособиста взаємодiя її членiв;

2)            спiльнiсть мети i дiяльностi;

3)            наявнiсть розподiлених функцiй i ролей в групi;

4)            достатня стабiльнiсть у часi;

5)            здатнiсть здійснювати певну дiяльнiсть i через неї бути вкюченою до всiєї системи суспiльних вiдносин;

6)            здатнiсть розвиватися вiд рiвня дифузної групи до рiвня колективу.

Групи подiляються за розмiрами (великi та малi), суспiльним станом (формальнi - офiцiйнi i неформальнi - неофiцiйнi), рiвнем розвитку (низького рiвня - асоцiацiї, корпорацiї, дифузнi групи; високого рiвня - колективи), взаємною значущiстю (референтнi групи i групи членства) i т.д. Мала група об’єднує вiдносно невелику кiлькiсть людей, якi займаються спiльною дiяльностю i знаходяться у безпосередньому мiжособовому спiлкуваннi значущістю (референтнi групи та групи членства) i т. д.

Мала група об’єднує вiдносно невелику кiлькiсть людей, якi займаються спiльною дiяльнiстю та знаходяться в безпосередньому особовому спiлкуваннi. Налiчує вона вiд 2 до 40 членiв, оптимальна кiлькiсть - 7 чоловiк. Найпростiшою первинною групою в дитячому вiцi є «мати – дитина», сiм’я, пiзнiше - друзi, клас, трудовий колектив. Якщо дитина внаслiдок певних обставин вiдокремлена вiд малих груп (наприклад, здичавiлi у джунглях дiти), то вона не розвивається як особистiсть. Велика група має необмежену кiлькiсть членiв i видiляється на основi певних соцiальних ознак (стать, вiк, нацiональнiсть, професiя i т.ін.), наприклад, пiдприємство, лiкарня, профспiлка. Референтною називають «еталонну» реальну чи уявну групу, на яку орiєнтуються в своїх поглядах, цiнностях, поведiнцi. Виховання мети, iдеалiв, прагнень, характеру, тобто того, чим визначається поведiнка людини в трудовому колективi i в сiм’ї, її взаємостосунки з оточуючими, у великiй мiрi залежить вiд впливу референтних груп, який здебiльшого залишається прихованим.

Кожна група у своєму розвитковi проходить через етапи: утворення, функцiонування, розвитку, стагнацiї, регресу та розпаду. Найвищою формою розвитку групи є колектив. Це - група людей, органiзована i об’єднана загальною суспiльнокорисною дiяльністю. Запорукою успiшного функцiонування будь-якого колективу є:

-               усвiдомлене пiдкорення особистих iнтересiв суспiльним;

-               вимогливiсть один до одного;

-               товариська спiвпраця, готовнiсть до взаємодiї i взаємодопомоги, iнтерес до проблем i потреб один одного;

-               взаємоповага, довiра, доброзичливiсть i тактовнiсть;

-               психофiзiологiчна сумiснiсть темпераментiв i характерiв його членiв;

-               задоволення своєю приналежнiстю до колективу, взаємна значущiсть (референтнiсть);

-               вiльний виклад свого погляду при обговореннi питань, що стосуються колективу;

-               вiдсутнiсть тиску керiвника на пiдлеглих i визнання за ними права приймати найбiльш значущi для колектива рiшення;

-               достатня iнформованiсть членiв колективу про його завдання i стан справ при їх виконаннi;

-               прийняття на себе вiдповiдальностi за стан справ у колективi (кожним з його членiв, за успiхи та невдачi один одного i т.д.).

За рiзних перiодiв свого життя людина включається до рiзних груп, котрi справляють на неї стiйкий вплив. Пiд тиском групи особа приймає її судження i цiнностi, приводить свої дiї у вiдповiднiсть iз тим, чого вiд нього очiкує група, чи, точнiше, чого, на її думку повинна очiкувати вiд неї група. Посiдаючи певнi мiсця у рiзних групах, людина по-різному поводиться залежно вiд її статусу в групi, iнакше кажучи, виконує свою роль: користується рiзним ступенем авторитету, популярностi, по-рiзному мiрою впливає на iнших членiв. У кожнiй групi є лiдер, ядро – «популярні», «середнi» та «непопулярнi» члени (аутсайдери).

Велике значення мають самооцiнка члена групи i рiвень його вимог (тобто, те, на яку роль претендує особистiсть у групi, колективi на основi самооцiнки). Розходження самооцiнки та оцiнки з боку iнших членiв групи (колективу) призводить до викривленя соцiальнго сприйняття, коли людина невiрно розумiє мотиви вчинкiв партнерiв по спiлкуванню, не досить адекватно реагує на життєвi ситуацiї, уся його увага зосереджена не на вирiшеннi реальних проблем, а на збереженнi уявлення про значущість свого «Я» у своїх очах i серед оточуючих. Наприклад, якщо рiвень вимог надто високий i не вiдповiдає дійсному становищу людини в колективi, вона вiдчуває себе ображеною, вважає, що її недооцiнюють, «затирають» i т. iнше. Такi суперечності називають невротичним конфлiктом, який супроводжується болiсно-тужливим переживанням невдачi, незадоволення потреб, недосяжностi життєвої мети, непоправностi втрати, i може перетворитися на психосоматичні захворювання.

Головним методом лiкування, корекцiї соцiально-психологiчних проблем особистостi з метою змiни статусу особистостi у колективi є метод групової психотерапiї. Групова психотерапiя - це метод лiкувального впливу на особистiсть хворого шляхом залучення його до активної взаємодiї iз спецiально створеним, керованим, психологiчно позитивним мiкросоцiальним середовищем, яким може вважатися лiкувальна група спiлкування.

 Психотерапія здiйснюється у вiдкритих або закритих групах у складi 25-30 осiб (великi групи) i 8-12 осiб (малi), частiше за монотематичною ознакою етiологiї та патогенезу конфлiкту (визначальна роль психогенного чинника у розвитку захворювання) i рiзницею у статi, вiцi, типах особистостi, способах поведiнки, клiнiчному синдромi та iн. Засобів проведення групової психотерапiї iснує безлiч: групова дискусiя, психодрама, пантомiма, психогiмнастика, проективний малюнок, рухова психотерапiя, гештальттерапiя, психосинтез, музикотерапiя i т. д. У психотерапевтичнiй групi, що пропонує модель «природної групи» - виробничої, сiмейної, дружньої, – учасники поводять себе близько до реального життя: продукують конфлiкти, вступають iз iншими учасниками групи у стосунки того ж типу, користуються звичними «прийомами» для досягнення бажаної мети. Але тут є зворотний зв’язок, який дає можливiсть усвiдомити психологiю механiзмiв своєї хвороби. Хворий може на власнi очi побачити чинники своїх конфлiктiв i, отже, перекручення свого соцiального сприйняття, зрозумiти чинники своєї поведiнки.

У такiй психотерапевтичнiй групi, що оптимально розвивається, починають дiяти терапевтичні, психокорегуючi чинники, такi як:

1) вiдчуття єдності iз групою: долається вiдчуття соцiального вiдчуження пацiєнта, що виникло внаслiдок зосередження на власних проблемах, уявленнi про те, що «вiн не такий, як інші», що його страждання є унiкальним. Розумiння проблем учасникiв групи призводить до дезактуалiзацiї особистих страждань;

2) зниження егоцентризму: пацiєнт не тiльки отримує допомогу та пiдтримку, але i сам активно спiвчуває стражданню iнших;

3) емпатiя: вiдчуття емоцiйної пiдтримки з боку групи, визнання права на рiзнi страждання без ризику втратити повагу iнших, на власну точку зору. Формується установка на розумiння i допомогу у змiнах щодо певних негативних якостей, замiсть засудження;

4) саморозкриття: можливiсть вiдчути власну цiннiсть, ризик бути самим собою, вiдмовившись вiд неадекватних захисних стереотипiв (наприклад, схильнiсть справляти «благоприємне» враження на iнших за рахунок перебiльшення якихось реальних чи уявних якостей);

5) зворотний зв’язок: iнформацiя, яку пацiєнт отримує вiд iнших членiв групи вiдносно того, як сприймають його поведiнку, дає можливiсть усвiдомити нереалiстичнiсть якихось сторін своєї поведiнки, деяких своїх установок, дiзнається про неусвiдомлюванi риси свого характеру, засоби неадекватного захисту. Отримання позитивного зворотного зв’язку надає впевненостi у собi, пiдкрiплює позитивнi сторони характеру та поведiнки;

6) катартичне переживання сильних емоцiй («катарсис» - очищення): обговорення у групi прихованих або пригнiчених «неприйнятних» потреб, зосередження уваги на таких непроаналiзованих емоцiях, як вiдчуття провини або ворожостi, призводить до психологiчного очищення, полегшення i свободи;

7) мiжособистiсне навчання (розширення репертуару соцiальних ролей): група слугує експериментальним полiгоном для дослiдження позитивних та негативних емоцiй i випробування нових стилiв поведiнки. Явно чи приховано, учасники удосконалюють своє вмiння спiлкуватися.

ОСОБЛИВОСТI ГРУП ПАЦIЄНТIВ ЛIКАРНI

 Поступаючи до лiкувального закладу, людина, яка усунута із свого звичного соцiального оточення, рiзко змiнює життєвий стереотип, що часто порушує її душевну рiвновагу, впливає на динамiку тривалостi захворювання. Соцiальнi контакти замикаються, передусiм, на спiлкуваннi у групi хворих (лiкарняна палата), яка, в свою чергу, залежна вiд груп медперсоналу, що складають колектив лiкарнi. Група хворих людей, поряд iз ознаками, що притаманнi усiм групам, має особливостi, зумовленi хворобою та залежнiстю вiд медичного режиму. Так, психологiчний комплекс «потреба-залежнiсть- підлеглість» у деяких хворих створює недостатньо усвiдомлене ними відчуття деякого приниження, особистої неповноцiнностi, а звідси - часто також недостатньо усвiдомлений внутрiшнiй протест, роздратованість, тенденцiю до непокори, конфлiкту. Нерiдко спостерiгаються загальна емоцiйна лабiльнiсть, схильнiсть до роздратованих спалахiв, надцiнних переживань. Деякi пацієнти стають замкнутими, iпохондричними, у них можуть розвиватися депресивнi стани аж до суїцидальних тенденцiй. Довготривале перебування в стацiонарi може викликати у хворих виражену астенiю, фiксацiю на хворобливих симптомах, iнодi навiть посилення їх, почуття страху при переходi з ліжкового режиму до активних рухiв, емоцiйне напруження та негативну установку на лiкування.

Психологiчний клiмат у палатах тiсно пов’язаний iз так званими неформальними стосунками хворих, якi сприяють їх об’єднанню в спонтаннi групи. Наявнiсть активних хворих («лiдерiв») викликає певний груповий настрiй i ставлення хворих до лiкарiв, режиму лiкування i перспектив одужання. Негативно настроєнi «лiдери» становлять суттєву загрозу для психологiчного клiмату в будь-якому колективі хворих.

Егротогенії - це процес негативного психологiчного впливу одних хворих на iнших в умовах певної групи, що призводить до появи нових симптомiв неврологiчного характеру чи погiршенню наявних симптомiв захворювання. Егротогенiї нейтралiзують позитивну дiю медикаментозного лiкування, психотерапiї, лiкувального режиму та iнших методiв. Профiлактика егротогенiй пов’язана iз вирiшенням питань про психологiчну сумiснiсть хворих у палатах, вiддiленнях та iнших замкнутих колективах, про психологiчний клiмат у колективах хворих, про групи хворих, якi склалися стихiйно (спонтаннi) i т. iн.

Ефективнiсть лiкування хворого залежить вiд створення у медичному закладi дiючого психотерапевтичного лікувально-охоронного режиму, тобто органiзацiї способу життя, який би позитивно вплинув на психiку пацiєнта, що сприяє бiльш швидкому одужанню. Пiд терапiєю середовищем розумiють використання факторiв середовища для впливу на хворих iз лiкувальною метою. До завдань лiкувально-охоронного режиму входить усунення всiх несприятливих чинникiв оточення, боротьба iз болем i боязнью болю, забезпечення максимальних умов для фiзіологiчного сну та вiдпочинку, чiтке дотримання п9равил внутрiшнього розпорядку.

ПСИХОЛОГIЯ ЛIКУВАЛЬНОГО КОЛЕКТИВУ

 Найважливiшим елементом лiкувально-охоронного режиму є суворе дотримання психотерапевтичних принципiв спiлкування медичного персоналу iз хворим, i в першу чергу, лiкаря i хворого. Вирiшальним фактором у створеннi ефективно дiючого психотерапевтичного лiкувального середовища є єдиний стиль роботи медичного колективу. Це залежить вiд високих професiйних знань, колегiального спiвробiтництва, єдиного духу колективу, який визначається турботою про хворих. Важливу роль вiдiграють конференцiї кожного дня, а також засiдання окремих груп колективу. Лiкування проводиться не одним лiкарем-терапевтом, а при його координуючiй функцiї увесь колектив утворює єдину терапевтичну сiтку. На найвищому рiвнi свого розвитку, колектив, який лiкує, стає колективом лiкувальним, будь-яка дiяльнiсть якого позитивно дiє на хворого. Саме у такому колективi спрацьовує принцип «Здоров’я кожного - багатство всіх». Пiдхiд кожного лiкаря та медсестри до хворого, їх оптимiзм, професiоналізм, гармонiйнiсть - є цiлющими силами, якi сприяють якнайшвидшому одужанню хворого. Хочуть вони того чи нi, але лiкарi та медсестри надають регулярну групову допомогу хворим тiєї чи iншої палати, проводять обхiд, роз’яснювальнi бесiди з приводу звичок, якi утворилися у палатах, проблем пристосування до життя у новому колективi одного iз хворих.

Питання органiзацiї лiкувального колективу пов’язанi iз визначенням оптимального складу хворих у стацiонарi. Вважають нерацiональним розмiщення хворих з однаковими хворобами у однiй палатi. Бiльш правильно пiдбирати їх за принципом психологiчної сумiсностi i психотерапевтичного благоприємного впливу бiльш «сильних» особистостей на пасивних хворих. Це створить кращi умови для органiзацiї лiкувального колективу та терапiї середовищем. Атмосфера лiкувального закладу залежить, безумовно, вiд «лiдера», тобто вiд дiяльностi керiвника (головного лiкаря), методiв керiвництва, вiд стилю i емоцiйного тону, виробленого працiвниками закладу.

Знання психологiчних особливостей колективу, у якому працює лiкар, забезпечує науково обгрунтовану органiзацiю роботи усiх ланок лiкувального закладу щодо профiлактики та ефективностi лiкувально-дiагностичного процесу. Для вивчення мiжособових стосункiв у групах використовують такi засоби, як спостереження, незалежнi характеристики, опитування, iнтерв’ю, анкетування, експеримент та iн. Одними з найбiльш iнформативних є соцiометричнi методики. Технiка соцiометрiї побудована на аналiзi даних, отриманих при опитуваннi учасникiв групи про вибiр тих осiб, якi вiдповiдали б тим чи iншим критерiям (наприклад: з ким iз учасникiв групи у першу чергу ви бажали б проводити вiльний час, разом працювати; з ким - у другу, в третю i т. ін.). Кiнець кiнцем виявляються неформальна структура групи, симпатiї та антипатiї мiж учасниками групи, найбiльш та найменш популярнi її члени, наявнiсть вiдокремленних угрупувань, показники групової єдностi. Вивчивши таким чином склад вiддiлень, палат, можна розробити схеми формування колективiв медпрацiвникiв та груп хворих.

Последнее редактирование: 2014-12-18

Оценить статью можно после того, как в обсуждении будет хотя бы одно сообщение.
Об авторе:
Этот материал взят из источников:
Методичні розробки з медичної психології - Міністерство охорони здоров’я України Українська медична стоматологічна академія Кафедра психіатрії
наркології та медичної психології



Тест: А не зомбируют ли меня?     Тест: Определение веса ненаучности

Поддержка проекта: Книга по психологии
В предметном указателе: А.О.Викулов ГОМЕОПАТИЯ И НАУЧНАЯ МЕДИЦИНА | Альтернативная медицина: Гомеопатия | Выставка Интерактивная медицина 2010 | Гомеопатия: растворенная медицина | Книги по медицине - ОБЕЗБОЛИВАНИЕ | Книги по медицине - ПУЛЬПИТ | М. Шадури. Новый революционный прорыв в светлое будущее медицины | О некоторых методологических вопросах научной популяризации медицинских знаний в средствах массовой информации | Центр интеллектуальных медицинских систем ИМЕДИС
Последняя из новостей: О том, как конкретно возможно определять наличие психический явлений у организмов: Скромное очарование этологических теорий разумности.
Все новости

Нейроны и вера: как работает мозг во время молитвы
19 убежденных мормонов ложились в сканер для функциональной МРТ и начинали молиться или читать священные тексты. В это время ученые наблюдали за активностью их мозга в попытке понять, на что похожи религиозные переживания с точки зрения нейрологии. Оказалось, они похожи на чувство, которое испытывает человек, которого похвалили.
Все статьи журнала
 посетителейзаходов
сегодня:68
вчера:1115
Всего:2455130788

Авторские права сайта Fornit
Яндекс.Метрика